Раді Вас бачити!

Повернувшись додому, Димитрій Вальтер уперше за останню добу дозволив собі зупинитися. Тиша зустріла його прохолодою службової квартири. За вікнами вже згущалися сутінки, м'яке світло магічних ліхтарів лягало на темний паркет підлоги, але він майже не помічав нічого довкола. Думки гарячково прокручували події минулого дня.

Остання зміна в Цитаделі цілителів.

Смерть останнього Майстра рун.

Неочікувана зустріч з Огніусом.

Учень Фелікса Лучезарного.

Розмова з керівництвом, під час якої довелося буквально вибивати собі позаплановий рейд до Пустки, поки що не називаючи справжньої причини свого завзяття.

Забагато збігів. Забагато запитань. І надто мало відповідей. Він стомлено заплющив очі. Резерв був порожній. Майже вщент.

Уся накопичена санергія пішла на лікування незнайомого хлопця. Навіть рунічні накопичувачі, які він зазвичай тримав зарядженими на випадок надзвичайних ситуацій, тепер були безжиттєво холодними. У такому стані вирушати до Пустки було рівнозначно самогубству.

Потрібно відновитися. Швидко. Повністю.

На щастя, існував спосіб поповнення життєвої енергії — давній, як самі світи.

Та Вальтер не поспішав. Спочатку спокійно повечеряв, ніби хотів нагадати самому собі, що він не машина, а жива людина. Потім довго стояв під гарячими струменями води, змиваючи з тіла втому, кров і запах ліків, що в'ївся в шкіру після нескінченних годин роботи в Цитаделі. Переодягнувся у свіжий одяг. Замінив спустошені наручі-накопичувачі повністю зарядженими. Лише після цього активував портал.

***

Особняк мадам Ширреви ніколи не спав. Тут завжди горіло тепле світло. Завжди лунала тиха музика. Завжди пахло дорогими парфумами, вином і квітами. І тут завжди чекали на Димитрія Вальтера. Ледь він переступив поріг знайомої кімнати, як двері сусідньої спальні розчинилися.

— Димитрію!

Дівчина майже підбігла до нього. Єлизарі нещодавно виповнилося двадцять. Яскраві сині очі спалахнули непідробною радістю. Каштанове волосся важкою шовковою хвилею спадало майже до самої талії. Вона дивилася на нього з таким щирим захопленням, яке неможливо зіграти. Димитрій ніколи не запитував, що саме вона в ньому бачить. Бездоганну поставу ловчого? Шрами досвідченого воїна? Чи просто сильного чоловіка, поруч із яким можна почуватися в безпеці? Відповідь його ніколи не цікавила. Він обрав Єлизару зовсім з іншої причини. Вона віддалено нагадувала Серафиму. Не красою. Не голосом. Не звичками. Швидше... невловимою м'якістю. Поворотом голови. Поглядом. Якимось ледь помітним рухом руки. Ніби сама доля, насміхаючись, створила її блідою тінню жінки, яку він утратив.

Звісно, відмінностей було значно більше. Єлизара була стрункішою. Молодшою. Її постать ще зберігала підліткову легкість. Навіть родимки були зовсім не там, де пам'ять звично шукала їх на тілі Серафими. І все ж... Іноді пам'яті вистачало цих жалюгідних збігів. Часом у найщасливіші миті він забувався й замість імені Єлизари тихо вимовляв інше.

— Серафимо...

Дівчина ніколи не ображалася. Лише міцніше притискалася до нього. Напевно, розуміла набагато більше, ніж показувала. За годину Вальтер лежав на спині, дивлячись у темну стелю.

Резерв знову був повний. Санергія рівним теплим потоком текла енергетичними каналами, повертаючи звичне відчуття сили. Єлизара мирно спала поруч, поклавши голову йому на плече. Димитрій машинально перебира́в пальцями її довге волосся. І знову бачив зовсім іншу жінку. Не тут. Не зараз. А багато років тому.

Невелика лабораторія була залита сонячним світлом. Усюди лежали заготовки амулетів, дорогоцінне каміння, срібний дріт, рунічні пластини. Серафима сиділа за робочим столом, зосереджено креслячи чергову печать. Вона завжди трохи хмурилася, коли працювала. Тонке пасмо темного волосся вибилося з зачіски. Не відриваючись від розрахунків, вона звичним рухом заправила його за вухо. Потім долоня сама собою лягла на вже помітно округлий живіт. Вона усміхнулася. Ледь-ледь. Ніби розмовляла з дитиною без слів. Груди болісно стиснуло.

— Не вберіг... — ледь чутно прошепотів Вальтер.

Щоразу спогади закінчувалися однаково. Однією думкою. Одним вироком. Не вберіг. Ні її. Ні дитину.

Якби існувала можливість повернути час назад... Він зробив би це, не вагаючись. Та час не любив тих, хто намагався ним наказувати. Так, Димитрій володів саргією простору. Так, багато хто вважав навіть це неможливим для саргіса проклятої крові. Та можливості його дару були дуже далекими від всемогутності. У юності йому взагалі твердили, що подібна магія для його роду недосяжна. Він не повірив. Мабуть, саме тому одного разу доля звела його з Огніусом. На відміну від наставника, демон ніколи не сміявся з неможливого. Навпаки. Саме за такі завдання він брався з найбільшим азартом.

Саме тоді й народилася їхня божевільна ідея. Миттєві портали. Над ними працювали троє. Огніус. Серафима. Димитрій. Їхня спільна дипломна робота. Цими порталами Димитрій тепер користується для своїх нескінченних переходів між світами.

Колись вони з Огніусом справді були друзями, побратимами. Доти... поки обоє не покохали одну жінку.

Серафима обрала Димитрія.

І цим мимоволі зруйнувала дружбу двох найсильніших саргісів свого покоління.

Спочатку Огніус лише віддалився. Потім став холоднішим. Потім між ними пролягла прірва.

Вальтер надто пізно зрозумів, що справа була зовсім не в часі.

Колись наставник сказав йому:

— Не довіряй демонам настільки, щоб віддавати їм власне щастя. Особливо демонам-принцам. Вони надто залежні від своїх почуттів.

Тоді Димитрій лише усміхнувся. Тепер же розумів, якою дорогою ціною обійшлася йому та легковажність.

Він повільно розплющив очі. Спогади зникли. Залишилася лише звична порожнеча.

Погляд ковзнув на годинник. До початку операції в Пустоші залишалося зовсім небагато. Час йти.

Єлизара й далі спокійно спала. Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя, безшумно підвівся з ліжка, одягнувся й, не потривоживши дівчину, відкрив портал.

За мить будинок мадам Ширреви залишився далеко позаду. Попереду на нього вже чекала База Патруля.

Паралеліум. База Патруля

Десь під склепіннями величезних ангарів гуркотіли ремонтні платформи. У сусідньому боксі техносаргіси запускали двигуни важких броньовиків, і повітря тремтіло від низького гулу. Механічні маніпулятори переносили контейнери з боєприпасами, спалахували зварювальні дуги, а довкола пахло розпеченим металом, машинною оливою та озоном.

Димитрій вийшов із порталу біля входу до транспортного ангара.

Його крок був упевненим, обличчя — звично спокійним. Ніхто з тих, хто траплявся назустріч, навіть не здогадався б, що ще кілька хвилин тому командир лежав поруч із жінкою, намагаючись хоча б ненадовго заглушити спогади про загиблу родину.

Робота не терпіла емоцій. Варто було переступити поріг Бази — і особисте життя переставало існувати.

Вальтер неквапливо йшов поміж рядами техніки.

Тут сусідили ревучі позашляховики, важкі бронетранспортери, летючі платформи, бойові аеробайки та їздові тварини з десятків світів Паралеліуму. Для Патруля не існувало універсального транспорту — кожен обирав те, що найкраще відповідало його дару та звичкам.

На нього вже чекали.

Першим погляд Вальтера зупинився на Азізелі.

Демон-перевертень сидів просто на підлозі біля своєї летючої дошки. Худорлявий, чорноволосий, із коротким їжачком волосся та яскраво-зеленими очима, зовні він радше скидався на підлітка, ніж на бійця елітного підрозділу. Проте зовнішність була оманливою.

Азізель незворушно розбирав шкіряну збрую, акуратно розкладаючи по численних потайних кишеньках флакони з еліксирами. До своїх запасів він ставився з майже маніакальною педантичністю.

У людській подобі Азізель рідко користувався транспортом. А коли набував істинної форми величезної чорної пантери, жодна техніка йому й поготів була не потрібна. Чотири лапи. Безшумність. Швидкість. Цього було цілком достатньо.

Неподалік пролунав веселий сміх. Кирило. Високий світловолосий вампір, як завжди, порався біля свого улюбленого яскраво-червоного кабріолета. Блакитні очі світилися пустотливістю, поки він заливав пальне до бака й водночас відпускав чергову шпильку на адресу Гімлі.

— Колись ти все-таки визнаєш, що двигун внутрішнього згоряння — найбільший винахід розумних істот!

Гном навіть голови не підвів. Невисокий, кремезний, із густою рудою бородою, він зосереджено підтягував попругу свого гіпогрифа.

— Колись, кровопивце, ти зрозумієш, що справжній транспорт уміє думати, відчувати господаря і не ламається через перегорілий дріт.

— Зате мій транспорт не залишає після себе гною.

— Зате твій можна вкрасти.

— Спробуй.

— Навіть торкатися не стану.

— От і саме.

Азізель тихо пирхнув, не відволікаючись від роботи. Подібні перепалки давно стали звичним ритуалом перед кожним рейдом.

Вальтер теж мимоволі всміхнувся. Поки вони сперечаються — значить, усе гаразд.

Його погляд зупинився на власному мотоциклі. Чорний велетень спокійно чекав на господаря. Корпус відливав матовим металом, а бронепластинами повільно переливалися сріблясті рунічні лінії. Здавалося, машина була живою й зараз ліниво потягувалася після довгого очікування. Димитрій підійшов ближче й провів долонею по сидінню. Старий жест. Майже звичка. Пальці відчули легку вібрацію вбудованих артефактів.

— Скучив? — ледь чутно запитав він.

Мотоцикл відповів коротким спалахом рун. Цю машину неможливо було купити. Вона існувала в єдиному екземплярі.

Колись Вальтер особисто проєктував її разом із найкращими техносаргісами Патруля. Просторові кишені, вбудована система озброєння, захисні печаті, рунічні підсилювачі двигуна, автономні накопичувачі енергії — кожну деталь створювали спеціально під нього. По суті, це був не транспортний засіб. Це була повноцінна бойова зброя.

— Я дозволив собі пригнати вашого монстра сюди, командире.

Азізель нарешті підвівся на ноги.

— Вирішив, що сьогодні він вам знадобиться.

Димитрій кивнув.

— Дякую.

Демон уважно подивився на нього.

— Ви затрималися.

— Були справи.

Азізель розуміюче промовчав. Він давно навчився не ставити командирові зайвих запитань. Вальтер перевів погляд на інших.

— За п'ятнадцять хвилин вирушаємо.

Розмови миттєво стихли.

— Починаємо роботу в Пустці.

Ніхто з трьох навіть не змінився на обличчі. Для них подібні операції стали рутиною.

— Інструктаж не потрібен. Усі знають порядок.

Він розгорнув голографічну карту. Сірий простір Пустки поділився на сектори.

— Заходимо по черзі. Через кожні тридцять хвилин.

Він указав на перший сектор.

— Першим іде Азізель.

Потім — на наступний.

— Далі я.

Ще один сектор.

— Після мене — Кирило.

Останній.

— Замикає Гімлі.

Гном важко зітхнув.

— Чому я знову останній?

Кирило тихо пирснув зі сміху. Димитрій навіть не глянув у його бік.

— Бо ти єдиний здатен перетворити п'ятихвилинні збори на півгодинну експедицію.

Азізель неголосно засміявся. Кирило вже не приховував усмішки. Сам Гімлі лише невдоволено пробурмотів собі під ніс:

— Дискримінація за расовою ознакою...

— Документи готові? — спокійно перебив його Вальтер.

Гном одразу посерйознішав.

— Як завжди. Стовпчик паперів чекає на ваш підпис. Перед своїм виходом занесу їх до бухгалтерії.

— Добре.

Димитрій коротко кивнув.

— Тоді завершуємо підготовку.

Усі розійшлися по своїх місцях. Вальтер попрямував до адміністративного сектора. Попереду чекала чергова стоска звітів. Останній мирний перепочинок перед Пусткою. На той момент, коли останній підпис ліг на документи, до його виходу залишалися лічені хвилини. Димитрій поклав теку на край столу, звичним рухом розім'яв затерплі пальці й підвівся.

— Вдалої прогулянки, командире, — з усмішкою кинув черговий писар.

— Якщо пощастить.

Вальтер вийшов з адміністративного корпусу. За кілька хвилин рев двигуна розірвав тишу Бази. Чорний мотоцикл рвонув з місця, мов стріла, випущена з арбалета. Попереду спалахнув стаціонарний портал. Світ здригнувся. І вже за мить його зустріла Пустка.

***

Щоразу, опиняючись тут, Димитрій відчував одне й те саме. Ніби сам світ помер. Не сьогодні. Не вчора. Дуже давно. Аж до самого обрію простягалася сіра потріскана земля, позбавлена навіть найменшого натяку на життя. Жодної билинки. Жодного дерева. Жодної краплі води. Лише пил. Попіл. І безмовність.

Над головою нерухомо висіло тьмяне сонце хворобливо-жовтого кольору. Воно майже не давало тепла, лише заливало мертвий краєвид холодним, вицвілим світлом.

Небо здавалося брудним, ніби його вкривав шар старого попелу.

Тут ніколи не літали птахи. Та й літати було нікому. Навіть повітря було чужим. Важким. Отруйним. Ще на Базі Вальтер вставив до носа спеціальні фільтри. Інакше вже за кілька хвилин легені почали б повільно руйнуватися. Пустка не пробачала помилок.

Це місце давно перетворилося на звалище Паралеліуму. Сюди відправляли те, що не повинно було існувати. Невдалі експерименти. Спотворених істот. Магічні помилки. Нечисть, народжену безумними дослідами саргісів із сотень світів. Більшість таких створінь знищували одразу. Та деякі виявлялися надто живучими. Їх засилали сюди. Згодом потвори розмножувалися. Пожирали одна одну. Мутували. Ставали ще небезпечнішими. Коли їхня чисельність досягала критичної межі, до Пустки вирушали загони зачистки. Такі, як його.

Мотоцикл летів уперед, здіймаючи за собою густий шлейф сірого пилу. Радар безперервно сканував простір. Перші позначки з'явилися вже за кілька хвилин. Дві. П'ять. Дванадцять. Димитрій навіть не зменшив швидкості. З кобур ніби самі собою вискочили два важкі револьвери. Кожна куля, насичена саргією розвтілення, безпомилково знаходила свою ціль. Розірвані тіла чудовиськ осипалися чорним прахом, не встигнувши навіть наблизитися.Чергова крилата потвора вистрибнула просто з-під землі. Вальтер різко нахилив мотоцикл набік. Кігті лише ковзнули по броні. Наступної миті голову чудовиська рознесло пострілом. Він навіть не озирнувся.

Його рухи були настільки звичними, що давно перестали вимагати свідомих зусиль. Руки працювали самі. Очі безперервно оцінювали місцевість. Свідомість прораховувала десятки можливих варіантів розвитку подій.

Та думки знову й знову поверталися до хлопця. Як йому вдалося вижити тут? Пустка не щадила одинаків. Навіть досвідчені ловчі рідко наважувалися заходити далеко без підтримки. А учень Фелікса Лучезарного... Хворий. Виснажений. Майже без сил. Він якимось чином не лише опинився тут... Він і досі залишався живим. У цьому не було жодної логіки. Хіба що... Вальтер нахмурився. Поки що замало фактів. Здогадки могли зачекати, робота — ні.

***

Третя година зачистки добігала кінця. Більшість найближчих секторів вже були очищені. Саме тоді радар різко спалахнув червоними позначками.

Димитрій миттєво скинув швидкість. На екрані стрімко формувалося величезне скупчення цілей. Кілька десятків. Ні... Понад сотня. Усі — в одній точці. Практично нерухомі.

— Що за?..

І тієї ж миті ожив Перстень Долі. Досі спокійно сидячи на пальці, родовий артефакт раптом спалахнув насиченим фіолетовим світлом. Від нього відокремився тонкий промінь. Він упевнено вказав туди ж, куди показував радар. Прямо в центр скупчення нечисті. Мотоцикл із пронизливим виском загальмував. Кілька секунд Вальтер нерухомо дивився то на екран радара, то на Перстень.

Збіг? Ні. Перстень Долі не помилявся. Ніколи. Але... Надто швидко.

Він розраховував шукати майбутнього Спадкоємця Крові тижнями. Місяцями, якщо знадобиться. А артефакт вивів його до цілі вже під час першого рейду. Та ще й... У Пустці. Неймовірно.

У голові майнула нова думка. А що, як... Обидва хлопці перебувають в одному місці? Учень Фелікса. І обранець Персня. Ні. Імовірність надто мала. Майже неможлива. Та останнім часом саме неможливе відбувалося з моторошною регулярністю.

Димитрій повільно видихнув.

— Не подобається мені це...

Інтуїція наполегливо попереджала: доля знову готує неприємний сюрприз. Та часу на роздуми вже не залишалося. Якщо радар показував правду, там саме зараз когось буквально розривали на шматки.

Вальтер одним рухом заглушив двигун. Зліз із мотоцикла. Перевірив спорядження. На пояс лягли метальні ножі. Сюрікени. Запасні магазини з кулями-розвтілювачами. Артефакти-револьвери звично опинилися в долонях. Він востаннє глянув на тривожно мерехтливий Перстень Долі.

— Подивимося... кого ти мені приготував.

І швидким кроком рушив назустріч реву голодної нечисті.

***

Рев ставав дедалі гучнішим. До нього домішувалися вереск, ляскіт перетинчастих крил, хрускіт кісток і шалене гарчання десятків пащ. Він пришвидшив крок.

Гребінь чергового пагорба залишився позаду. Тепер перед ним вирувало справжнє пекло. Сотня потвор щільним живим кільцем оточили самотню постать.

Чудовиська дерлися одне одному на спини, зіштовхувалися, гризлися за право першими дістатися здобичі. Крилаті створіння стрімко пікірували згори, довгорукі виродки кидалися знизу, зубаті потвори вистрибували просто з-під землі.

У самому центрі цього божевілля стояла людина. Точніше... Хлопець. Саме той, заради кого Димитрій і прийшов сюди. Учень Фелікса Лучезарного. Увесь його синій комбінезон був роздертий на клапті й просякнутий кров'ю. Ліву руку він міцно притискав до грудей — рукав звисав лахміттям, а з глибоких рваних ран сочилася кров.

Правою рукою хлопець відчайдушно відбивався. З його долоні одна за одною зривалися сріблясті рунічні печаті. Не дві. Не три. Десятки. Із неймовірною швидкістю. Кожна спалахувала в повітрі й врізалася в найближчу потвору, розриваючи її на шматки.

Вальтер мимоволі примружився. Такої швидкості плетіння він аж ніяк не очікував. А хлопець майже не зупинявся. Наче перетворився на живу скорострільну установку. Печать. Ще одна. Ще. І ще... Він витрачав резерв із самогубною швидкістю. Так довго тривати не могло. Хлопець вже програв. Просто ще не встиг цього усвідомити.

Вальтер підняв револьвери. Пролунали перші постріли. Куля пробила голову потворі, що стрибнула згори. Друга рознесла хребет довгоногому чудовиську. Третя розвтілила крилатого хижака буквально за пів метра від голови хлопця. Та нечисть майже не звернула уваги на нового супротивника.

Кров. Свіжа людська кров. Вона зводила їх із розуму. Навіть смерть десятків родичів не могла змусити зграю відмовитися від здобичі.

Вальтер холоднокровно продовжував стріляти. І лише тепер зміг уважніше роздивитися того, кого рятував. Наступної миті він забув навіть про постріл. До нього нарешті дійшло, що саме він бачить.

Сріблясті печаті... Без Книги Печаток. Без заготовок. Без провідників. Хлопець створював їх голими руками.

Димитрій завмер.

— Неможливо…

Перед ним безсумнівно бився саргіс рун.

Бився?! Саргіс рун?! Божевілля! Але ж... воно в нього перед очима.

До того ж Перстень Долі обрав саме його. Майбутнього спадкоємця роду Вальтер.

Думки наштовхувалися одна на одну. Не вкладалися в голові. Саргіси рун. Нейтральна санергія. Жодної належності ані до Світла, ані до Темряви. Так було завжди. Такі закони природи. Але Перстень Долі не міг помилитися.

Отже...

Щось у цьому хлопцеві було зовсім не таким, яким здавалося.

Його роздуми перервав гучний рев. Величезна потвора з чотирма щелепами вже майже зімкнула пащу на здоровій руці підлітка. Постріл. Голова чудовиська вибухнула хмарою чорного праху.

Лише тоді хлопець різко озирнувся. І нарешті побачив людину, яка винищувала потвор за його спиною. Їхні погляди зустрілися. Та замість полегшення в очах підлітка майнув...

Страх. Справжній. Глибокий. Ніби поява ловчого виявилася страшнішою за всю нечисть, що його оточувала.

— Ось як... — тихо промовив Вальтер.

Тепер усе стало ще цікавішим.

Він прибрав револьвери назад до кобур. Досить. Час закінчувати. Пальці обох рук плавно піднялися в повітря. Темрява слухняно відгукнулася. Саргія потекла санергетичними каналами, сплітаючись у надзвичайно складну конструкцію п'ятого порядку.

Повітря навколо Димитрія почало густішати. Чорні лінії перепліталися між собою, утворюючи величезну хмару, насичену руйнівною силою. Будь-який недосвідчений саргіс загинув би вже від одного дотику до такої концентрації темної енергії.

Підліток завмер. У його широко розплющених очах з'явився справжній жах. Він дивився зовсім не на нечисть. А на заклинання, що наближалося. Напевно, вирішив, що наступним своїм ударом Вальтер знищить і його.

Чорна хмара зірвалася з місця. Прокотилася полем бою, мов буревій. Та, всупереч очікуванням хлопця, плавно обігнула його. Усе інше зникло. Нечисть навіть не встигла закричати.

Одна мить. І решта потвор розсипалася сірим прахом, який вітер одразу ж розвіяв над безжиттєвою землею Пустки.

Запала тиша. Така раптова, що аж дзвеніло у вухах. Хлопець повільно опустив руку. Недовірливо озирнувся. Ще секунду тому навколо вирувала справжня бійня. Тепер він стояв зовсім сам. Лише навпроти нього на відстані пістолетного пострілу височіла постать у чорній формі Патруля.

Димитрій зустрів його погляд. І саме в цю мить відчув небезпеку. Права рука підлітка блискавично метнулася до шиї. Вальтер зрозумів усе одразу.

— Портальний амулет!

Час ніби розтягнувся. Хлопець вже стискав артефакт. Ще мить — і зникне. Димитрій діяв швидше за думку. З його пальців зірвалася крихітна чорна іскра. Звичайна пошукова мітка. Найпростіше заклинання. Чорна блискавка стрімко вдарила хлопця просто в біополе.

Є. Встиг.

Тієї ж миті простір осліпно спалахнув. Яскраве світло поглинуло постать підлітка. Портал із тихим хлопком зачинився. Пустка знову спорожніла. Лише вітер ліниво ганяв сірою землею рештки попелу.

Димитрій опустив руку.

— Який же ти спритний... — тихо промовив він, не зводячи погляду з місця, де ще секунду тому стояв утікач. На його губах з'явилася ледь помітна усмішка. Уперше за дуже довгий час хтось зумів настільки сильно розпалити в ньому професійний інтерес. Димитрій ще деякий час нерухомо стояв на місці.ТПотім повільно видихнув.

— Упертий...

Він підійшов туди, де ще мить тому стояв хлопець. Опустився на одне коліно. Заплющив очі. Свідомість м'яко потягнулася слідом за власною міткою. Відчув. Є. Знайшов. ...І майже відразу нахмурився.

Щось було не так. Дуже не так. Зв'язок раптом спотворився. Наче хтось просто зараз втручався в роботу маяка. Невидимі нитки почали стрімко переплітатися. Змінювалися параметри. Змінювалося налаштування.

— Не зрозумів...

За мить зв'язок обірвався остаточно. Мітка зникла. Повністю. Не згасла. Не ослабла. Її... Зруйнували.

Димитрій розплющив очі. Кілька секунд мовчки дивився в порожнечу. Потім тихо розсміявся. Неголосно. Щиро.

— Дивовижно!

За довгі роки служби в Патрулі йому довелося побачити майже все.

Але зараз...

Хлопчина знищив маяк просто під час міжсвітового переходу. Таке вважалося неможливим. Абсолютно неможливим. Для цього потрібно було одночасно утримувати просторовий канал, аналізувати чужу саргію, перебудовувати структуру плетіння...

І все це — за частки секунди.

Навіть майстри просторової саргії далеко не завжди були здатні на подібне.

А цей... Цей хлопчина впорався.

— Що далі, то дивніше й дивніше...

Вальтер підвівся. Дістав із внутрішньої кишені коротку металеву паличку. Натиснув кнопку. Вона миттєво витягнулася майже до метра завдовжки.

Польовий обчислювальний стрижень.

Присівши навпочіпки, він почав швидко виводити на сірому пилюці надзвичайно складні просторові формули.

Лінії. Руни. Координати. Вектори. Розрахунок за розрахунком. Час перестав існувати.

***

Три години потому.

Пустка й далі залишалася безмовною. Уся земля навколо Димитрія вкрилася сотнями символів. Деякі вже перетиналися між собою. Інші були перекреслені. Він повільно випростався. Потер перенісся. І невдоволено скривився.

— Спритне щеня...

У голосі несподівано прозвучала повага. Розрахунки зійшлися. І саме це йому зараз зовсім не подобалося. Хлопець міг опинитися одразу в п'яти різних світах.

П'ять можливих точок виходу. Надто велика похибка. Звичайні пошуки могли затягнутися на тижні. А то й на місяці.

Димитрій задумливо потер підборіддя. І раптом його погляд зупинився на Персні Долі. Перстень і далі ледь помітно світився фіолетовим світлом. Він усміхнувся. Майже хижо.

— Точно... Як же я одразу не здогадався? Артефакт вже відчув саргію хлопця. Запам'ятав її. А отже...

Димитрій швидко накреслив поруч п'ять символів світів. Підніс перстень до першого. Нічого. До другого. Тиша. До третього... Без змін. Та коли перстень опинився над знаком світу Аккрона, кристал раптом спалахнув густим фіолетовим світлом. Промінь упевнено вказав уперед.

— Чудово...

Цього разу усмішка вийшла майже задоволеною.

— Тепер ти мій провідник.

Він лагідно провів великим пальцем по темному металу персня. У голові промайнула злегка дратуюча думка.

Парадокс. Якби він змусив хлопця зняти кільце-обмежувач санергії ще в Цитаделі, то дізнався б про вибір Персня Долі ще тоді.

Вальтер дістав із підсумка сферу миттєвого порталу. Чорна поверхня кулі ожила. Усередині закружляли сріблясті іскри.

— Подивимося, куди ти втік, юний генію...

Димитрій кинув сферу перед собою. Простір розійшовся в різні боки, відкриваючи глибоку чорну вирву переходу. Ловчий ступив усередину.

***

Перехід завершився майже миттєво. Воронка порталу безшумно зімкнулася за його спиною. Димитрій неквапливо озирнувся.

Вузький глухий провулок. Високі цегляні стіни. Потрісканий асфальт. Жодного випадкового перехожого. Ідеальна точка виходу для людини, яка не хоче, щоб її появу помітили.

— Грамотно... — неголосно промовив Вальтер.

Повітря в Аккроні було вологішим і важчим, ніж у Паралеліумі. В ньому відчувався слабкий запах вугільного диму, машинної оливи та нещодавнього дощу.

Перстень Долі знову ожив. Фіолетове сяйво м'яко лягло на бруківку. Перед очима Димитрія проступили ледь помітні відбитки підошов, краплі крові та розмиті сліди, яких звичайна людина ніколи б не побачила. Артефакт ніби промовляв:

«Він пішов туди».

— Дякую.

Він ніколи не розмовляв з артефактами. Та саме цей перстень перестав здаватися йому бездушним предметом.

Він рушив уперед. Ішов спокійно, не поспішаючи. Людина, впевнена, що здобич уже нікуди не втече, ніколи не квапиться.

Сліди були красномовнішими за будь-які слова. Кілька великих крапель крові. Потім кровотеча майже припинилася.

«Перев'язався...»

Потім з'явилися майже непомітні сліди просторового маскування. Димитрій присів навпочіпки. Провів пальцями над бруківкою. Всміхнувся.

— Ілюзія одягу...

Гарна робота. Дуже гарна. Навіть професіонал не одразу помітив би підміну.

Підліток не переставав його дивувати.

Що далі йшов Вальтер, то більше запитань виникало.

Він мимоволі згадав їхню першу зустріч у Цитаделі. Тоді перед ним стояв звичайний, хоч і надзвичайно талановитий, учень Фелікса Лучезарного. Тепер же картина стрімко змінювалася.

Димитрій встиг помітити, що хлопець злякався не стільки саргіса Темряви, скільки форми ловчого Патруля, а отже, юний саргіс рун мав проблеми із законом.

До того ж, він занадто швидко втік, як людина, яка завжди має напоготові план втечі.

«До речі... як він узагалі проник до Пустки?»

Події розгорталися з приголомшливою швидкістю, через що це важливе запитання виникло в голові Димитрія лише зараз.

Потрапити до Пустки неможливо. Закрита зона. Усі стаціонарні портали перебувають під контролем Патруля.

Викрасти координати? Недостатньо. Потрібно ще зламати захист портальної мережі. Причому зробити це так, щоб ніхто нічого не помітив. За останні п'ять років подібних випадків не фіксували. Димитрій знав це напевно.

«Отже...»

Думка, що спалахнула в голові, змусила його зупинитися.

Ні... Невже?..

Він знову повільно рушив уперед. Тепер уже розмірковуючи вголос.

— Невловимий Зламник...

Кілька років Патруль безуспішно намагався знайти злочинця, який регулярно зламував найзахищеніші сховища, архіви та портальні вузли різних світів.

Жодних слідів. Жодних свідків. Жодної зачіпки. Навіть скласти профіль злочинця не вдалося. Більшість аналітиків вважала, що працює темний артефактор. Дехто підозрював просторового саргіса.

Але... Саргіс рун? Ні. Це здавалося цілковитим безумством. Представники цього дару фізично відчували руйнування складних механізмів. Будь-яка серйозна диверсія завдавала їм справжнього болю. Тому серед них ніхто не шукав Зламника.

І все ж... Цей хлопчина явно не вписувався в жодне з відомих правил. Він вільно працював без Книги Печаток. Створював неймовірні печаті зі швидкістю блискавки. Руйнував чужі закляття. Та ще й позбувся мітки просто під час просторового переходу.

«Якщо це справді він...» Тоді Патруль майже три роки полював... На підлітка. Димитрій мимоволі всміхнувся.

Та значно більше його непокоїло інше. Перстень Долі. Чому саме цей хлопець? Чому спадкоємцем древньої крові виявився саргіс рун? Такого просто не могло бути. Усі відомі закони саргії говорили про протилежне.

Отже... Або помилялися закони.

Або... Помилялися всі дослідники.

Він задумливо примружився.

— А що, як його дар зовсім не нейтральний?

Зовні все виглядало саме так. Він користувався нейтральною санергією. Будував класичні рунічні конструкції. Жодних ознак темної крові. Але ж Перстень відчуває не зовнішні прояви. Він відчуває саму сутність дару. Його справжню основу.

«Отже...»

Під нейтральною оболонкою приховується Темрява. Глибока. Прадавня. Родова. Ця думка багато що пояснювала. І його стійкість до руйнування матерії. І дивні здібності. І те, чому Перстень обрав саме його.

— Цікавий екземпляр... Таких саргісів рун, як цей, Паралеліум ніколи не бачив. — Тихо промовив Вальтер.

Він вже знав, що зробить під час наступної зустрічі. Жодних допитів. Жодних погроз. Достатньо лише ненадовго приспати хлопця. А потім увійти в глибокий транс Нек'рор.

Ця техніка дозволяла бачити справжню структуру дару. Без масок. Без ілюзій. Після цього всі запитання відпадуть самі собою. Ну а заразом... Треба поставити нову мітку. Таку, яку не вдасться зірвати за кілька секунд. Цього разу він підготується.

Перстень раптом спалахнув яскравіше. Сліди вели вниз. Димитрій підвів голову. Перед ним стояла стара, напівзруйнована будівля. Облуплена штукатурка. Забиті дошками вікна. Потріскані стіни. Типовий будинок у самому серці міських нетрів. Фіолетова доріжка впевнено вела до вузьких сходів, що спускалися до підвалу. Вальтер скривився.

— Казино...

Він одразу зрозумів, що опинився біля підпільного закладу. Звідси тягнуло дешевим алкоголем, тютюновим димом та азартом. Не найприємніше місце. Втім... Для втікача — цілком відповідне.

Димитрій накинув на себе полог невидимості. Темна саргія огорнула його тіло тонкою серпанковою імлою. За мить його силует повністю зник.

Він безшумно спустився кам'яними сходами. Внизу виявилося невелике віконце. За ним ліниво сидів величезний троль-охоронець. Вальтер кілька секунд спостерігав за ним. Потім коротко постукав. Троль невдоволено розчинив віконницю.

— Паро...

Договорити він не встиг. Точний удар в основу шиї миттєво позбавив його свідомості. Величезне тіло повільно осіло на підлогу. Димитрій обережно підхопив його, щоб той не наробив шуму. Після чого відчинив двері. І безшумно увійшов усередину.

***

Трьома годинами раніше...

Просторовий тунель тремтів навколо Данаїла потоками сріблястого світла. Світ розпався на тисячі сяйливих ліній, що стрімко проносилися повз. Хлопець лише міцніше стиснув зуби.

Він встиг. Знову. Позаду залишився ловчий Патруля. Залишилася Пустка. Залишилася смерть, що вже майже зімкнула над ним свої щелепи. Та відчуття небезпеки чомусь не зникало.

Навпаки. Воно ставало дедалі сильнішим.

— Ірлі... — подумки покликав він.

— Ловчий встиг повісити на тебе маяк, — голос віртуального ящера прозвучав ріно, хоча в ньому відчувалося напруження.

Дан скривився.

— Прокляття...

— Уже знімаю. Не заважай.

Свідомість Ірлі ніби зникла. Залишилося лише слабке відчуття його присутності десь на межі розуму. Данаїл глибоко вдихнув. Залишалося тільки чекати. Кожна секунда здавалася вічністю. Нарешті ящір знову заговорив:

— Готово. Налаштування змінив... тепер знищую.

Данаїл із полегшенням видихнув.

— Дякую.

— Не дякуй завчасно. Цей ловчий сповнений сюрпризів.

За мить просторовий коридор закінчився. Дан зробив крок уперед. Під ногами опинився мокрий асфальт. За спиною безшумно схлопнувся портал. Він швидко озирнувся. Усе вийшло саме так, як він і розраховував. Глухий провулок. Цегляні стіни. Жодного перехожого. Ніхто не бачив його появи. Амулет просторових переходів — останній великий витвір Фелікса Лучезарного — знову не підвів.

— Вдома... — втомлено прошепотів Дан.

Точніше... Майже вдома. Світ Аккрон став для нього прихистком. Саме сюди він повертався перепочити після більшості своїх вилазок, перед тим як повернутися до Пустки. Саме тут жили люди... і нелюди, яким він ще міг довіряти.

Щойно небезпека залишилася позаду, на нього навалився біль. Той самий, якого під час бою майже не помічаєш. Ліва рука палала вогнем. Кожен рух відгукувався гострим болем. Спина теж неприємно нила. Дан притулився до стіни й заплющив очі. Перед внутрішнім зором знову постало обличчя того ловчого.

Високий. Широкоплечий. Із холодними сірими очима. Зі страшним шрамом через половину обличчя. І... З неймовірно сильною темною саргією. Від одного лише спогаду по спині пробіг холодок.

— Ірлі...

— Так?

— Ти відчув те саме?

Ящір відповів не одразу.

— Відчув.

— І?

— Хто б він не був... він надзвичайно небезпечний.

Дан кивнув. Він і сам дійшов такого висновку. Особливо після тієї чорної хмари.

Закляття... Ні. То було щось значно страшніше за звичайне закляття. Воно просто... Стерло десятки тварюк. Без вибуху. Без шуму. Без жодного шансу на порятунок. Такої могутності Данаїл ще ніколи в житті не бачив.

Ще більше його вражало інше. Ця ж сама людина кількома годинами раніше спокійно лікувала його легені в Цитаделі. Наче існували дві зовсім різні людини. Цілитель. І кат.

— Як таке взагалі можливо?.. — тихо пробурмотів Дан.

Роздратування раптом змінилося злістю. На самого себе. На обставини. І... На загиблого наставника.

— Дякую, Феліксе... — похмуро всміхнувся він.

Ірлі зрозумів його без пояснень.

— Думаєш, він знову щось приховав?

— Звісно. Якби він розповів мені більше про родову темну саргію... Хоча б основи... Я зараз хоча б розумів, із ким зіткнувся.

Хлопець щосили вдарив здоровим кулаком по цегляній стіні.

— А так... Нічого. Лише здогадки. Співробітник Патруля. Цілитель. І володар настільки давньої сили, що я навіть визначити її не можу.

Він роздратовано провів рукою по волоссю.

— Четверте покоління? П'яте? Чи ще давніше? Не розумію...

Саме невідомість лякала найбільше. Коли знаєш здібності ворога — можна шукати протидію. Коли не знаєш... Можна чекати будь-чого.

— Дане...

— Що?

— Ти сьогодні надто сильно засвітився.

Хлопець втомлено всміхнувся.

— Сам знаю.

— Ні. Не розумієш.

Ірлі говорив незвично серйозно.

— Він бачив, як ти працюєш із печатками. Бачив швидкість. Бачив, що ти створюєш їх без Книги. Бачив, що ти вижив у Пустці. А потім ще й утік. Він обов'язково тобою зацікавиться.

Данаїл важко зітхнув.

— Уже зацікавився...

Перед очима знову постали спокійні сірі очі ловчого. Не злі. Не жорстокі. Саме спокійні. Наче той щось прораховував. Наче був абсолютно впевнений, що рано чи пізно впіймає його. Це дратувало.

— Тепер уже не знайде.

Ірлі без особливого бажання прокоментував:

— Теоретично — не знайде.

— Теоретично?

— Я знищив маяк. Повністю. Але... Мені чомусь неспокійно.

Дан насупив брови.

— Чому?

— Не знаю. Інтуїція. Вона рідко мене підводить.

Хлопець мимоволі подивився туди, де кілька секунд тому зник портал. Наче очікуючи, що ловчий просто зараз вийде з повітря.

Порожній провулок. Тиша. Нікого. Він похитав головою.

— Ні. Навіть якщо він уміє відкривати портали... Знайти мене вже неможливо.

Ірлі нічого не відповів. Та тривога нікуди не зникла. Данаїл повільно видихнув, змушуючи себе заспокоїтися. Паніка ще ніколи нікого не врятувала. Зараз значно важливіше було зайнятися тим, що справді мало значення.

— Спочатку рани, — пробурмотів він. — Усе інше потім.

Риси його обличчя почали змінюватися.тКаштанове волосся стрімко світлішало, набуваючи насиченого рудого відтінку. Карі очі стали блідо-блакитними. Змінилися вилиці, форма підборіддя, лінія носа. За кілька секунд у розбитому віконному склі відображалася вже зовсім інша людина. Той самий рудоволосий юнак, якого добре знали в нетрях Аккрона.

— Значно краще, — задоволено зауважив Дан.

Він обережно стягнув розірваний рукав комбінезона. І відразу болісно скривився. Рана виглядала жахливо. Кігті тварюки розпанахали передпліччя майже до кістки. Краї плоті розійшлися. Кров, хоч і не текла струмком завдяки допомозі Ірлі, усе одно повільно сочилася.

— М-да...

— Виглядає ще гірше, ніж я очікував, — сухо прокоментував ящір.

— Дякую, умієш підтримати.

— Я лише констатую факти.

Дан невесело всміхнувся.

— Якби не ти, я давно вже знепритомнів би.

— Найімовірніше.

— Тоді ще раз дякую.

— Завжди будь ласка.

Данаїл із занепокоєнням розглядав свою руку. Потім із жахом прошепотів:

— Ірлі... Я не відчуваю двох пальців.

— Ці ненажерливі тварюки запросто могли відірвати від тебе шматок нерва разом із м'ясом.

Данаїл нервово ковтнув.

— Я... тепер взагалі зможу користуватися цією рукою для створення печаток?

— Будемо сподіватися, що так. А тепер досить витріщатися на неї. Зроби вже хоч щось.

Хлопець зняв із плеча свою безрозмірну торбу й опустився просто на асфальт. Порившись усередині, він один за одним почав діставати невеликі флакончики.

— Антисептик.

— Знеболювальне.

— Антибіотики, — перелічував Ірлі.

— Не командуй.

— Якщо не командуватиму, ти половину забудеш.

Данаїл фиркнув, але все ж дослухався до порад. Запах спиртового розчину вдарив у ніс. Щойно рідина торкнулася розпанаханої плоті, перед очима спалахнули білі іскри. Хлопець різко втягнув повітря крізь зуби.

— Чорт...

— Терпи.

— Дуже цінна порада.

— Завжди радий допомогти.

Дан похитав головою. Іноді йому здавалося, що Ірлі навмисне кепкує з нього. Хоча... Можливо, саме це й допомагало не збожеволіти.

Він ретельно промив рану. Наклав загоювальну мазь. Стягнув краї спеціальними пластирами. Туго перебинтував передпліччя. Після цього тремтячими пальцями відкрив ще два флакончики й майже одночасно проковтнув їхній вміст.

Гірка рідина неприємно обпекла горло.

— Антибіотик.

— Жарознижувальне.

— Стимулятори?

— Поки що рано, — похитав головою Ірлі. — Вони й так майже не діють через виснаження.

Данаїл важко зітхнув.

— Отже, доведеться терпіти.

Коли з рукою було покінчено, він обережно натягнув поверх бинтів розірваний рукав комбінезона. Тканина неприємно чіплялася за свіжу рану. Біль знову нагадав про себе. Але гіршим було інше. Спина. Він чудово відчував, як під одягом повільно пульсує ще одна рана. Та сама, яку залишив демон.

— Подивися, — попросив Дан.

Перед очима з'явилася напівпрозора схема його тіла. Улюблена функція Ірлі. Кілька ділянок світилися тривожним червоним. Особливо область між лопатками.

— Погано, — коротко повідомив ящір.

— Наскільки?

— Кігті були вкриті якоюсь отрутою.

Дан невдоволено скривився.

— Я так і думав...

— Якщо найближчим часом не обробити, почнеться запалення.

— Отже, потрібен хоча б звичайний хірург, не саргіс.

— Причому хороший.

— І бажано такий, що не ставить зайвих запитань.

Ірлі нічого не відповів. Таких спеціалістів поза Цитадалями Цілителів було небагато. А тих, хто погодився б лікувати втікача без документів, — ще менше. Деякий час Дан мовчав. Потім несподівано всміхнувся.

— Знаєш...

— Що?

— Я все ж таки радий, що колись вирішив створити тебе.

Запала коротка пауза.

— Улещений, господарю.

— Це правда. Якби не ти...

Він не договорив. Обидва чудово розуміли продовження цієї фрази. Якби не Ірлі... Данаїл давно б загинув. Або в одній зі своїх незліченних авантюр. Або під час експериментів.

Хлопець підвівся на ноги. Перевірив лямку торби. Поправив одяг. На вказівний і середній пальці правої руки надягнув два невеликі артефакти. Руни м'яко спалахнули. Синій комбінезон миттєво зник під щільною речовинною ілюзією. Тепер на ньому були потерті фіолетові джинси, темна куртка та звичайні міські черевики. Типовий мешканець Аккрона. Нічим не примітний. Нічим не запам'ятовується.

— Чудово.

— Зовні ти виглядаєш цілком здоровим, — оцінив Ірлі.

— Шкода, що лише зовні.

— На найближчі кілька годин вистачить.

Дан ще раз озирнув порожній провулок.

— Ходімо до Ікераса.

— Ти впевнений?

— Так.

— Спочатку варто було б знайти лікаря.

— Щоб заплатити лікарю, потрібні гроші. А грошей...

Він невесело всміхнувся.

— Як завжди, немає.

Ірлі важко зітхнув. Сперечатися було марно.

Данаїл закинув торбу на плече й швидким кроком рушив у бік нетрів, де серед десятків напівзруйнованих будинків ховалося підпільне казино його давнього знайомого — Ікераса.

Сам він іще не підозрював, що тієї ж миті далеко позаду нього, в іншому світі, Димитрій Вальтер майже завершив розрахунки, і скоро здогадається знайти його за допомогою Персня Долі. Відстань між мисливцем і здобиччю кожну хвилину стрімко скорочувалася.

***

Данаїл мовчки крокував знайомими вулицями Аккрона. Ніч остаточно вступила у свої права. Над містом висіло густе багряне марево, що відбивало вогні незліченних вивісок і фабричних труб. Вузькі провулки ставали дедалі тіснішими, будинки — нижчими й біднішими. Тут не пахло свіжим хлібом чи квітами. Повітря було просякнуте гаром, сирістю, дешевим тютюном і людською безнадією.

Хлопець майже не помічав дороги. Думки знову й знову поверталися до останньої доби. Наче сама Доля вирішила перевірити, скільки ще неприємностей здатна витримати одна людина.

Він усе-таки зцілив легені. Але натомість отримав глибоку рвану рану на спині. Узявся за небезпечне замовлення... Провалив його. Лише позбувся улюбленого скорострільного артефакту і так і не заробив грошей на нові фільтри. Потім переслідувачі ледь не відірвали йому ліву руку. А коли нарешті вдалося втекти від них і дістатися Пустки, виявилося, що саме там на нього вже чекала нова смерть. Його врятували, але...

Перед очима знову постала величезна чорна хмара. Не закляття. Вирок. Вона летіла повільно, невідворотно, пожираючи все навколо. Тоді Данаїл був упевнений, що переживає останні миті свого життя.

— І все ж... — несподівано порушив мовчання Ірлі. — Не можу погодитися з тим, що ти відчував лише страх.

Дан усміхнувся.

— А що ще?

— Захоплення.

Хлопець здивовано підняв брову.

— Коли те закляття знищило всю нечисть, а тебе навіть не зачепило... ти дивився зовсім не перелякано. Ти дивився так, ніби вперше побачив справжню майстерність. І навіть трохи... заздрив.

Данаїл невдоволено фиркнув.

— Заради чого ти зараз це сказав?

— Заради справедливості.

У голосі віртуального ящера виразно прозвучала насмішка.

— Цей ловчий вразив тебе значно сильніше, ніж тобі самому хочеться визнавати.

Дан нічого не відповів. Бо Ірлі, як завжди, виявився неприємно близьким до істини.

***

Будинки ставали дедалі біднішими. Фасади давно втратили фарбу. Вікна були забиті дошками. Під ногами замість бруківки лежала потріскана бетонна крихта. Навіть ліхтарі сюди майже не зазирали. Саме тут, серед найглухіших нетрів Аккрона, ховалося місце, про яке міська влада воліла не знати.

Данаїл упевнено спустився напівзруйнованими сходами. Зупинився перед маленьким дерев'яним віконцем. Три короткі удари. Засув заскрипів. У вузькому прорізі з'явилася масивна фізіономія троля.

— Пароль?

— Жовтяхстяхніс.

Троль мовчки кивнув і відчинив прохід. Важкі двері зачинилися за спиною Дана з глухим металевим ляскотом. Він устиг зробити лише кілька кроків сирим коридором.

— Сто років тебе не бачив...

Із темряви безшумно вийшов невисокий юнак. Стрункий. Гнучкий. Із копицею густого рудого волосся. З-під нього виглядали невеликі вигнуті ріжки. Фіолетові очі лукаво блищали. На губах грала звична насмішка, оголюючи гострі білі ікла. Ікерас повільно підійшов майже впритул і поклав долоню Данаїлові на груди, ніби перевіряючи, чи справді перед ним давній знайомий.

— Які неприємності привели тебе до мене?

Дан втомлено всміхнувся.

— Якщо хвилюєшся, що я привів за собою хвіст... То дарма. Замітати сліди я вмію.

Кілька довгих секунд сатир уважно вивчав його обличчя. Наче намагався зрозуміти, бреше він чи ні. Нарешті кивнув.

— Вірю.

Він ледь усміхнувся.

— Судячи з твого вигляду, тобі треба десь перечекати кілька годин.

— Саме так.

Ікерас задоволено потер руки.

— Тоді пропоную поєднати приємне з корисним. Тобі ж потрібні гроші?

В очах Дана промайнув живий інтерес.

— Зараз вони потрібні мені як ніколи.

— Для Зламника замовлень поки що немає. Зате... є карти.

Дан навіть зупинився.

— Карти?

Він подивився на приятеля так, ніби той запропонував добровільно стрибнути до пащі дракона.

— Ти ж знаєш моє «везіння». У вас у казино давно ніхто меблі не ламав?

Ікерас розсміявся.

— Навпаки. Сьогодні клієнтура настільки зелена, що навіть ти зможеш піти переможцем. Сорок відсотків виграшу — мої. Решта — твої.

Данаїл задумливо почухав підборіддя. Лише для вигляду. Бо всередині вже прокидався знайомий азарт.

"Тільки не кажи, що збираєшся погодитися..."

Голос Ірлі у голові звучав приречено.

"Краще б знайшов когось, хто зашиє тобі руку й спину. І взагалі дозволить спокійно померти в ліжку, а не за картярським столом."

Дан подумки закотив очі.

"Може, саме сьогодні Всесвіт вирішив повернути мені борг?"

"Всесвіт?"

Фиркнув ящір.

"Дане... щоразу, коли ти вимовляєш слово «карти», навколишня реальність починає руйнуватися".

"Не драматизуй".

"Я веду статистику. І вона не на твоєму боці".

Дан подумки усміхнувся, а вголос відповів Ікерасу:

— Я згоден.

Ікерас ляснув його по плечу.

— Оце вже розмова.

Попри власну репутацію хронічного невдахи, сьогодні Данаїл був напрочуд вправним картярським шулером.

Невидимі рунічні печаті лягали на карти так легко, що ніхто з гравців не помічав підміни.

Одна партія. Потім ще одна. Монети поступово перекочовували на його бік столу. Потім з'явилися банкноти. Потім — дорогоцінні жетони. З кожною новою роздачею сума зростала. До купівлі фільтрів залишалося зовсім небагато. Якщо, звісно, не враховувати сорок відсотків, які чесно забере Ікерас.

"Щось не так..."

Голос Ірлі у голові прозвучав несподівано серйозно.

"Нам час іти".

"Зараз?"

Дан навіть не підвів голови від карт.

"Ти знущаєшся? Такий куш випадає раз у житті".

"Тут хтось з'явився. Я його не бачу...але відчуваю. Негайно йди. Кидай карти. Зараз!"

Тієї ж миті з шиї Дана різко зірвали амулет переміщення. Хлопець інстинктивно спробував перехопити його. Та вже не зміг. Невидима сила миттєво зімкнулася навколо рук і ніг. Холодні антимагічні кайдани намертво прикували його до крісла.

Повітря поруч здригнулося. Порожнеча ніби розступилася. З невидимості крокнув високий широкоплечий чоловік у формі Патруля.

Димитрій Вальтер.

Сірі прозорі очі спокійно зустрілися з приголомшеним поглядом Данаїла.

— Але... як?.. — ледь чутно видихнув хлопець.

Вальтер дозволив собі ледь помітну усмішку. Він і сам був здивований. Той хлопчина, якого він бачив у Пустці, був карооким шатеном. Перед ним же сидів рудоволосий блакитноокий підліток.

Якби не Перстень Долі ...він би спокійно пройшов повз, та й хлопець сам себе видав своїм упізнанням Димитрія в очах.

— Мушу визнати, — неголосно промовив ловчий, — маскування в тебе чудове.

У залі миттєво запанувала тиша. Форму Патруля тут упізнавали всі. Гравці поспішно повставали зі своїх місць. Хтось квапливо прибрав гроші. Хтось повільно відступив до стін.

Лише Дан залишився сидіти. Не з власної волі.

Димитрій спокійно сів на звільнений стілець навпроти нього. Поклав долоні на стіл. Повільно оглянув залу.

— Дякую за такий теплий прийом. Навіть повставали, виказуючи пошану Патрулю...

У його голосі прозвучала ледь помітна насмішка.

— Не хвилюйтеся. Сьогодні мене цікавить виключно цей хлопчина. Усі інші можуть спокійно продовжувати вечір.

Лише за кілька секунд казино знову ожило. Тут надто добре знали, що сперечатися з ловчим Патруля — задоволення вкрай нетривале. Данаїл провів поглядом останніх цікавих, які повернулися до своїх столів.

Шум поступово повертався. Знову застукотіли фішки. Задзвеніли монети. Хтось нервово засміявся, намагаючись зробити вигляд, ніби нічого незвичайного не сталося.

Та відчуття небезпеки нікуди не зникло.

Воно щільним невидимим кільцем оточувало стіл, за яким сиділи двоє.

— Ірлі... чим він мене зв'язав? — подумки запитав Дан, намагаючись, щоб його обличчя залишалося цілком спокійним.

— Звичайні антимагічні кайдани. Не панікуй. Мені потрібні дві хвилини.

— Усього дві?

— Якщо цей тип не вигадає чогось нового.

Данаїл ледь помітно видихнув. Отже, час працював на нього. Потрібно було лише не дати ловчому зрозуміти, що звільнення вже почалося.

— З кимось розмовляєш? — несподівано запитав Вальтер.

Дан здригнувся.

— Подумки.

Останнє слово прозвучало майже ствердно. По спині пробіг холодок.

«Він що... здогадався?»

Знову ці прозорі сірі очі. Вони були дивними. Надто спокійними. Надто уважними. Створювалося враження, ніби співрозмовник бачив не обличчя, а думки, повільно перегортаючи їх сторінку за сторінкою.

І той довгий шрам...

Він робив обличчя ловчого не потворним, а небезпечним. Наче попереджав кожного зустрічного: перед тобою людина, яка надто багато разів дивилася смерті в очі... і щоразу змушувала її відступити.

Данаїл першим відвів погляд.

— Що вам від мене потрібно?

Вальтер ледь помітно всміхнувся. Не насмішкувато. Скоріше... з цікавістю. Він переплів пальці.

— Зазвичай подібне запитують люди, які впевнені у власній невинуватості.

— А ви впевнені в моїй винуватості?

— Ні.

— Тоді?

— Тоді мені цікаво, скільки саме законів Паралеліуму ти порушив за останні кілька років.

Дан промовчав. Ловчий продовжив говорити майже ліниво.

— Незаконні переходи між світами. Використання заборонених артефактів. Підроблені документи. Гра в підпільному казино.

Він зробив коротку паузу.

— Можливо...

...злам стаціонарних порталів.

— Можливо...

...і не лише порталів.

— Виправ мене, якщо я помиляюся. Зламник?

Серце Дана пропустило удар.

«Він знає...»

«Ні, — одразу втрутився Ірлі. — Він перевіряє твою реакцію.»

«Виходить?»

«Ти зараз сам усе розкажеш очима.»

Данаїл зусиллям волі змусив своє обличчя залишитися незворушним.

— На гарячому ви мене не спіймали.

Кутики губ Вальтера ледь здригнулися.

— Справді?

Він повільно підняв зі столу одну з карт. Покрутив її між пальцями.

— Кумедно... Карти сьогодні ніби самі обирали потрібних гравців.

Він перевів погляд на Дана.

— Дуже талановиті карти.

Хлопець зрозумів натяк.

«Чорт...»

— Хай там як, — продовжив Димитрій, — неповнолітній саргіс без офіційного опікуна зобов'язаний перебувати під наглядом держави.

Він вимовив це таким буденним тоном, ніби обговорював погоду.

— Отже, за законом я маю визначити тебе...

...до притулку.

На мить замислився.

— Хоча ні.

Він уважно подивився Данаїлові в очі.

— У твоєму випадку — радше до виправної колонії.

Запала тиша. Дан відчув, як усередині повільно закипає роздратування. Він чудово розумів: ловчий навмисне виводить його з рівноваги.

Перевіряє. Промацує. Чекає на помилку.

«Не ведися...» — тихо промовив Ірлі.

«Я знаю.»

— Мовчиш? — Вальтер ледь нахилився вперед. — Правильне рішення. Іноді мовчання набагато красномовніше за слова.

Деякий час він просто дивився на хлопця. Без погроз. Без тиску. Із майже науковою цікавістю. Наче перед ним сидів не злочинець, а надзвичайно рідкісний екземпляр, що випадково потрапив до рук дослідника.

Нарешті він неголосно промовив:

— Послухай, Данаїле.

Хлопець здригнувся.

— Не дивуйся. Твоє ім'я дізнатися було нескладно. Значно цікавіше інше.

Він зробив коротку паузу.

— Ти ж розумієш, що тепер нікуди від мене не подінешся?

— Це ще чому?

— Бо ти мені потрібен.

Відповідь прозвучала настільки впевнено, що Дан навіть розгубився.

Не: «ти заарештований».

Не: «ти злочинець».

Не: «підеш зі мною».

Саме: «ти мені потрібен.»

— Для чого? — обережно запитав хлопець.

Вальтер ледь усміхнувся.

— Поки що зарано казати. Але можеш повірити... Ти становиш для мене набагато більшу цінність живим і здоровим, ніж у кайданах.

Він зробив ще одну паузу.

— Тому пропоную співпрацю.

Данаїл мимоволі розсміявся. Коротко. Недовірливо.

— Співпрацю?

— Саме так.

— Між ловчим Патруля і людиною, яку ви підозрюєте одразу в десятку злочинів?

— Так.

— Дивні у вас методи вербування.

Димитрій витримав погляд хлопця.

— Подумай. Ти вже сидиш на гачку. Питання лише в тому, чи будеш смикатися, чи дозволиш себе витягнути.

— Готово.

Голос Ірлі подумки прозвучав несподівано радісно.

— Кайдани вимкнені.

— Точно?

— Біжи.

На губах Дана ледь помітно з'явилася усмішка. Вальтер це помітив.

— Що тебе так розвеселило?

— Те...

Данаїл підвів очі.

— Що співпраця з вами мені абсолютно невигідна.

Наступної миті його здорова рука різко злетіла вгору. З її пальців зірвалася срібляста рунічна печать. І водночас Дан рвонувся зі стільця. Кайдани з брязкотом упали на підлогу.

— До зустрічі! — кинув він через плече й щодуху помчав до виходу.

Та одного він не побачив. Печать навіть не торкнулася Димитрія. Ловчий ліниво провів долонею в повітрі. Сріблястий візерунок розсипався попелом ще на підльоті.

— Непогано... — із щирим задоволенням промовив Вальтер, уже підводячись із-за столу. — Дуже непогано.

Одним рухом він перекинув важкий картярський стіл, звільняючи собі шлях. У другій руці вже блиснула чорна кулька миттєвого порталу.

— Але надто передбачувано.

Димитрій жбурнув артефакт уперед. Куля вдарилася об кам'яну підлогу. Простір із гучним хлопком розірвався. Прямо перед Данаїлом, який тікав, розчинилася чорна вируюча вирва. Хлопець спробував загальмувати. Підбори з пронизливим скреготом ковзнули по каменю.

Запізно. Інерція виявилася сильнішою. З широко розплющеними від жаху очима Данаїл влетів просто до чужого порталу. Слідом за ним у нього вбіг Вальтер. Чорна безодня миттєво зімкнулася за їхніми спинами.

Перший раунд цього незвичайного полювання завершився.

І, судячи з усього...

Найцікавіше лише починалося.