Раді Вас бачити!

Чудовисько вдарило швидше, ніж він устиг вдихнути.

Велетенська сколопендра вирвалася із сірої землі, ніби сама Пустка вирішила його пожерти. Її райдужний панцир тьмяно переливався під мертвим білим сонцем, а жало завбільшки зі спис уже летіло йому просто в груди.

Данаїл рвучко відскочив.

Права долоня звично лягла на рунну печатку, витатуйовану на передпліччі.

Сріблясті лінії спалахнули.

Печатка відокремилася від шкіри.

Залишалося лише наповнити її санергією...

Нічого.

Порожньо.

Хлопець завмер.

Не може бути...

Він судомно потягнувся до накопичувача.

Той теж виявився порожнім.

— Ні...

Сколопендра вже була поруч.

Земля зникла з-під ніг.

Жало пробило щиколотку.

Тілом миттєво розлився паралізуючий холод.

Данаїл упав у сірий пил.

Чудовисько повільно схилилося над здобиччю.

З пащі війнуло гниллю.

Два ряди зубів зімкнулися...

***

Він різко сів на ліжку.

Повітря не вистачало.

Серце калатало так сильно, ніби й справді намагалося вирватися з грудей.

Кілька секунд Дан лише жадібно хапав ротом повітря.

Потім навпомацки знайшов склянку на тумбочці й хлюпнув крижаною водою собі в обличчя.

Допомогло не одразу.

Кошмар відступав неохоче.

У наметі було тихо.

Лише слабке потріскування захисних рун порушувало тишу.

Данаїл втомлено провів долонею по обличчю.

Знову.

Другий місяць поспіль.

Щоночі.

Сюжети снів змінювалися, але закінчувалися однаково — його смертю.

Платиновий браслет на зап'ясті спалахнув різнокольоровими вогниками.

Із нього вискочила зелена напівпрозора ящірка.

Сьогодні вона навіть не привіталася.

— Ти знову помер.

— Дякую, що нагадав.

— Ні, я серйозно.

Ящір склав лапки на грудях.

— Якщо кошмари стали настільки реалістичними, значить, отрути Пустки дісталися до мозку.

Дан підвівся.

Ірлі нервово заходив по повітрю, ніби ходив по підлозі.

— Другий місяць поспіль одне й те саме. Спочатку кошмари. Потім ти прокидаєшся так, ніби справді побував у шлунку чергової потвори. А після цього весь день кашляєш кров'ю і робиш вигляд, що все чудово!

Дан важко підвівся на ноги.

— Ти перебільшуєш.

— Справді?

Ірлі недовірливо примружився.

— Тоді покажи фільтри.

Хлопець промовчав.

— Дане...

Мовчання затягнулося.

Зітхнувши, він дістав із внутрішньої кишені комбінезона два невеликі циліндри зі світлого металу.

Колись білі, тепер вони стали майже чорними.

Посічені дрібними тріщинами.

Повністю вироблені.

Ірлі приречено заплющив очі.

— Я так і думав...

— Поки що працюють.

— Працюють?!

Ящір аж сплеснув лапами.

— Вони вже не очищають повітря! Вони просто створюють у тебе ілюзію безпеки!

Дан втомлено знову сів на край ліжка.

— Нові коштують надто дорого.

— Отже, треба заробити.

— Нічим.

— Тоді візьми нормальне замовлення.

Хлопець невесело всміхнувся.

— Нормальні замовлення закінчилися два місяці тому.

Запала тиша.

Ірлі дивився на нього так уважно, що Дан мимоволі відвів погляд.

— Ти вже знайшов інший варіант...

Це було не запитання.

Це було твердження.

— Можливо.

— Демони?

Дан мовчав. Цього виявилося достатньо.

— Ні.

Ящір навіть ударив хвостом по повітрю.

— Навіть не думай!

— Чому?

— Бо жити хочеться не лише тобі!

Хлопець здивовано підвів голову.

Ірлі урвався.

Запізно.

Вони обоє зрозуміли, що він щойно сказав.

Кілька секунд ніхто не промовив ані слова.

Потім Дан тихо всміхнувся.

— Ти ж усього лише артефакт.

— Сам ти артефакт!

Ображено фиркнув ящір.

— Між іншим, один дуже талановитий ідіот колись вмонтував у мене уламок душі марффіза.

— Не нагадуй.

— Сам винен.

Ірлі підлетів майже впритул.

— Думаєш, після твоєї смерті я просто знайду іншого господаря?

Він похитав головою.

— Не знайду. Бо не захочу.

Дан опустив погляд.

Чомусь саме зараз ці слова вдарили болючіше за будь-який докір.

Він мовчки пройшов до крихітної ванної кімнати. Відкрив кран. Хлюпнув собі в обличчя холодною водою. Стало трохи легше.

Ірлі з'явився поруч і всівся просто на край дзеркала.

— Досі вважаєш, що Пустка — найкраще місце для життя?

— Для життя — ні.

Дан узяв зубну щітку.

— А от щоб мене не знайшли — так.

— Іноді мені здається, господарю, що ти переплутав сховок із могилою.

Хлопець завмер.

Лише на мить.

Потім знову заходився чистити зуби.

— Можливо.

— Тоді чому не йдеш?

Відповідь пролунала не відразу.

— Бо це вже мій дім.

Ірлі нічого не сказав.

Він чудово розумів, що ховається за цими словами.

Майже три роки Дан власними руками перетворював клаптик мертвої Пустки на місце, де можна прожити ще один день.

Кожен захисний контур.

Кожну рунну печатку.

Кожен побутовий артефакт.

Усе це він створив сам.

Піти звідси означало залишити частину власної душі.

А цього Дан боявся майже так само сильно, як демонів.

Він повернувся до крихітного закутка, який із великою натяжкою можна було назвати кухнею.

Стіл.

Два стільці.

Рунна піч.

Кілька полиць.

Увесь інший простір займали створені ним артефакти.

Одні очищали повітря.

Інші збирали вологу.

Треті зігрівали намет холодними ночами.

Кожен із них Дан колись придумав сам.

Кожен працював завдяки рунним печаткам його власного авторства.

Він машинально зняв із полиці бляшанку консервів.

Відкрив.

Висипав вміст у глиняну миску.

Додав сушених трав.

Дрібку спецій.

Останній шматочок сушеного кореня.

Поставив миску до рунної печі.

Усі рухи були настільки звичними, що він майже не помічав їх.

Його думки були зайняті зовсім іншим.

— Знову збираєшся думати замість того, щоб їсти? — пробурчав Ірлі.

— Ага.

— Погана звичка.

— Знаю.

— Особливо коли важиш менше за власний рюкзак.

Дан мимоволі подивився на своє відображення в металевих дверцятах печі.

Ірлі не перебільшував.

Під блідою шкірою різко проступали ключиці.

Ребра.

Тонкі зап'ястки.

Останніми місяцями він худнув надто швидко.

Піч тихенько пискнула.

Хлопець відчинив дверцята.

Гаряче повітря вдарило в обличчя.

Він обережно дістав миску...

І раптом різко зігнувся.

Кашель накотив без жодного попередження.

Перший спазм.

Другий.

Третій.

Дихати стало неможливо.

Він учепився пальцями за край столу.

Перед очима потемніло.

Здавалося, легені вивертає навиворіт.

— Дане!

Голос Ірлі долинав ніби здалеку.

Кашель ніяк не припинявся.

Нарешті спазм відпустив.

Хлопець повільно випростався.

На долоні залишилися густі червоні краплі.

Кілька секунд він мовчки дивився на кров.

Потім коротким побутовим закляттям очистив руку.

Наче нічого й не сталося.

— Усе.

Ірлі навіть не всміхнувся.

— Ні. Не все.

Дан відвернувся.

— Не починай.

— Запізно. Ти знаєш, що це означає.

— Знаю.

— Ні, господарю. Ти лише робиш вигляд, що знаєш. Насправді ж продовжуєш переконувати себе, що ще встигнеш.

Дан заплющив очі.

Важко вдихнув.

Біль і справді став сильнішим.

Кожен вдих ніби проходив крізь розпечене скло.

— Нові фільтри вже не розв'яжуть проблему, — тихо сказав Ірлі. — Вони лише виграють трохи часу.

Хлопець довго мовчав.

Потім нарешті вимовив те, чого уникав останні кілька тижнів:

— Отже... час до цілителя.

У наметі запанувала така тиша, що, здавалося, навіть руни на стінах перестали потріскувати.

Ірлі обережно запитав:

— Ти розумієш, що чекає на тебе біля Цитаделі?

Дан коротко всміхнувся.

У цій усмішці не було й краплі веселощів.

— Демони.

— Лише вони?

Він похитав головою.

— Ні.

Призма.

Оперативники ДРЕЗу.

Патруль.

Усі, кому не лінь.

Для більшості мешканців Паралеліуму мене взагалі не існує. Але варто мені лише з'явитися — і відразу виникне надто багато запитань.

— Тоді не йди.

— А є вибір?

Ірлі не відповів.

Вони обоє розуміли: вибору більше не залишилося.

Якщо нічого не робити, за кілька тижнів легені остаточно відмовлять.

Дан повільно підняв миску.

Скуштував першу ложку.

Не відчув смаку.

Він уже давно їв лише тому, що організму була потрібна їжа.

— Отже, спочатку я знайду цілителя. Потім зароблю на нові фільтри. А вже після цього думатиму, як не потрапити до рук демонів.

Ірлі фиркнув.

— Ти зараз так спокійно перелічив три майже нездійсненні завдання...

— Якщо розглядати їх окремо, вони звучать не так страшно.

— Господарю.

— Що?

— Іноді мені здається, що здоровий глузд утік від тебе ще раніше, ніж усі інші.

Дан лише ледь усміхнувся.

Мовчки поставив порожню миску до мийки.

Вода тихо задзюрчала, змиваючи залишки мізерного сніданку.

Він довго дивився, як струмінь забирає їх у злив.

Цитадель.

Йому належало вирушити туди, де його шукатимуть насамперед.

Він витер руки рушником і повільно попрямував до сусіднього відсіку намету.

Тут майже весь простір займав робочий стіл.

Стоси книжок.

Розгорнуті креслення.

Колби з різнокольоровим чорнилом.

Пластини невідомих металів.

Кристали санергії.

Сувої пергаменту.

Десятки незавершених артефактів.

Для будь-кого іншого тут панував би хаос.

Для Данаїла ж усе лежало саме там, де й мало лежати.

Він зупинився перед великим дзеркалом.

Кілька секунд просто дивився на своє відображення.

Руде волосся.

Бліда шкіра.

Блакитні очі.

Втомлене обличчя.

— Гарний образ, — тихо сказав Ірлі.

— Мені теж подобається.

— Шкода тільки...

Дан нічого не відповів.

Він підняв долоню.

Торкнувся пальцями власного відображення.

Скло ледь помітно здригнулося.

По ньому побігла срібляста бриж.

Риси обличчя почали повільно розпливатися.

Руде волосся темніло.

Блакитні очі ставали карими.

Ніс змінювався.

Вилиці стали менш виразними.

Підборіддя округлилося.

За хвилину із дзеркала на нього дивилася вже зовсім інша людина.

Найзвичайнісінька.

Така, яку неможливо запам'ятати.

Данаїл довго розглядав нове обличчя.

Потім тихо запитав:

— Як думаєш... який я справжній?

Ірлі мовчав.

Уперше за весь ранок.

— Не знаєш?

— Ні.

Дан сумно всміхнувся.

— Я теж.

Він не брехав.

Його справжнє обличчя зникло того дня, коли йому виповнилося сім років.

***

— Сиди спокійно.

Голос наставника звучав незвично серйозно.

Маленький Дан слухняно сидів на високому стільці.

Фелікс Лучезарний повільно виводив найтонші лінії печатки просто в повітрі.

Сотні сріблястих символів кружляли навколо хлопчика.

— Зараз буде трохи неприємно.

— Це боляче?

Наставник ненадовго замислився.

— Терпимо.

Він збрехав.

Коли печатка замкнулася навколо дитини, світ спалахнув білим сяйвом.

Дан закричав.

Йому здавалося, ніби з нього живцем здирають шкіру.

Біль тривав недовго.

Усього кілька секунд.

Але запам'ятався на все життя.

Коли сяйво згасло, Фелікс важко опустився на стілець.

Він виглядав так, ніби постарів одразу на кілька років.

— Тепер тебе ніхто не впізнає.

***

Данаїл кліпнув.

Спогад розтанув.

Перед ним знову було дзеркало.

І чуже обличчя.

— Він казав, що цим урятував мені життя, — тихо промовив Дан.

Ірлі задумливо кивнув.

— Можливо. Корисне вміння. У твоєму неспокійному житті воно справді не раз тебе виручало.

Він помовчав.

Потім тихо додав:

— Але іноді мені здається, що твій наставник усе ж не врятував твоє життя...

Ящір уважно подивився на господаря.

— ...а забрав його.

Хлопець повільно опустив голову.

Ці слова влучили просто в ціль.

Наставник урятував його.

Сховав.

Навчив.

Виростив.

Але разом зі справжнім обличчям зникло й багато іншого.

Він уже давно перестав розуміти, де закінчуються маски...

І де починається він сам.

Дан знову торкнувся дзеркала.

Обличчя змінилося.

Потім іще раз.

Високий чоловік.

Підліток.

Літній торговець.

Чорноволосий юнак.

Світловолосий хлопець.

Дівчина.

Кожне нове обличчя виглядало настільки природно, ніби належало йому від народження.

І жодне не відгукувалося всередині відчуттям упізнавання.

Боляче.

Нарешті він припинив себе мучити.

Риси обличчя завмерли.

На нього дивився нічим не примітний шатен зі звичайними карими очима.

Саме цю личину Дан обрав для походу до Цитаделі.

Він відвернувся від дзеркала.

Час було збиратися.

Хлопець підійшов до робочого столу й відкрив масивну книгу в срібному переплеті, інкрустованому сапфірами.

Сторінки самі зашелестіли.

Ніби впізнали господаря.

Книга Печаток.

Головний скарб будь-якого саргіса рун.

Колись вона була зовсім тонкою.

Тепер ледь зачинялася.

Ірлі тихо присвиснув.

— Знову поповнив?

— Уночі закінчив іще три.

— Три?!

— Довелося.

Дан перегорнув кілька сторінок.

Акуратні схеми змінювали одна одну.

«Руйнування панцира».

«Розрив м'язових волокон».

«Імпульсний вибух».

«Розвтілення нежиті».

«Ланцюгова детонація».

Кожна печатка була підписана його рукою.

Кожна — авторська.

Кожна з'явилася тому, що одного разу чергова тварюка Пустки ледь його не вбила.

— Іноді мені здається, господарю...

Ірлі уважно розглядав сторінки.

— ...що Пустка припустилася величезної помилки.

— Чому?

— Бо вирішила тебе зжерти.

Дан тихо всміхнувся.

— Поки що рахунок на її користь.

— Не сказав би.

Ящір кивнув на книгу.

— Скільки видів нечисті тут мешкає?

— Близько двохсот.

— А скільки способів їх убити ти вигадав?

Хлопець ненадовго замислився.

— Якщо рахувати всі варіації...

Мабуть...

Понад триста.

Ірлі вдоволено розправив гребінь.

— От бачиш. Ще кілька років — і тварюки самі почнуть обходити твій намет стороною.

Дан тихо розсміявся.

Зовсім неголосно.

Але вперше за весь ранок — щиро.

Усмішка повільно згасла.

Дан закотив рукав.

Шкіра передпліччя виглядала абсолютно чистою.

Лише якщо придивитися, під нею можна було помітити ледь видимі сріблясті лінії.

Він торкнувся їх пальцями.

По руці пробігла легка бриж.

Чорнило, приховане личиною, почало проявлятися.

Одна печатка.

Друга.

Третя.

Десятки.

Сотні.

За кілька секунд усе передпліччя перетворилося на найскладніший візерунок із переплетених рун.

Потім Дан зняв футболку.

Ірлі звично відвернувся.

Не тому, що соромився.

А тому, що щоразу це видовище справляло на нього одне й те саме враження.

Татуювання вкривали майже все тіло.

Плечі.

Груди.

Спину.

Живіт.

Навіть шию.

Тисячі переплетених ліній.

Настільки складних, що в непідготовленої людини починало рябіти в очах.

Жоден саргіс рун за всю історію Паралеліуму не робив нічого подібного.

Звичайні саргіси рун готували печатки заздалегідь. У бою вони ніколи не брали участі.

Дар рун вважався мирним даром.

Він був призначений для створення артефактів, механізмів та їх удосконалення.

Данаїлові вибирати не доводилося.

Пустка дуже швидко пояснила йому просту істину.

Якщо створення печатки займає десять секунд — ти помреш на п'ятій.

Тому він змінив сам принцип рунної саргії.

Кожну бойову печатку спочатку переносив на власну шкіру.

А потім навчився викликати її одним дотиком.

Тепер на створення смертоносного закляття йшло менше трьох секунд.

З усіх саргісів рун Паралеліуму тільки Данаїл був здатний на подібне.

Бо він народився ущербним.

Виродком.

Неправильним.

Із вадою.

Так казав Фелікс.

Наставник намагався його перевиховати.

Навчив використовувати для створення пентаграм, візерунків і печаток «правильну» санергію.

Це коштувало Данаїлові десяти років щоденного болю.

Він боровся із собою.

І майже переміг.

Але потім Фелікс Лучезарний помер, залишивши його самого.

Данаїлові довелося виживати.

І створення печаток руйнування та розвтілення нечисті давно вже перестало бути його єдиним гріхом.

— Фелікс убив би тебе, — тихо сказав Ірлі. — Якби побачив, як ти тепер живеш. І чим заробляєш собі на життя.

Дан повільно провів долонею по сріблястих лініях.

— Мабуть.

— Не мабуть. Точно. Фелікс вважав, що рунна саргія існує лише для того, щоб творити, а не руйнувати.

— Він мав рацію.

— А ти?

Дан завмер.

Відповідь прозвучала майже без емоцій.

— А я хочу жити.

У наметі знову запанувала тиша.

Ірлі більше не сперечався.

Він знав.

Кожна нова печатка на тілі господаря з'являлася після чергової зустрічі зі смертю.

Кожна була оплачена кров'ю.

Іноді — буквально.

Дан більше не міг утримувати личину.

Сріблясті лінії зникли.

За мить шкіра знову стала абсолютно чистою.

Наче ніяких татуювань ніколи й не існувало.

Він застебнув комбінезон до самого коміра.

Надягнув рукавички.

І лише тоді тихо промовив:

— Час.

— Куди спочатку?

Дан подивився на полог намету. За тонкою тканиною шумів мертвий вітер Пустки.

— До цілителя. А потім...

Він невесело всміхнувся.

— Решту проблем розв'язуватимемо в міру їхньої появи.

— Тобто одразу всі?

— Найімовірніше.

Ірлі приречено закотив очі.

— Іноді мені здається, господарю, що неприємності самі шикуються в чергу, аби лише познайомитися з тобою.

Дан усміхнувся кутиком губ.

— Зате їм ніколи не буває нудно.

Він підняв полог намету.

Назустріч війнув сірий, просякнутий отрутою вітер Пустки.

Данаїл вже збирався зробити перший крок назовні, але раптом завмер.

Щось кольнуло глибоко всередині.

Дивне, ледь вловиме відчуття.

Ніби зовсім скоро його життя зміниться назавжди.

Він ще не знав, що саме сьогодні доля вже зробила свій перший хід.

Вона повільно зводила докупи двох людей — Першого Темного Цілителя та останнього учня Фелікса Лучезарного.