Раді Вас бачити!

Данаїл увійшов до кухні, все ще розпалений після розмови з наставником. Гімлі кивнув на каструлю з ополоником, що стояла на столі.

— Накладай, скільки з'їси.

Хлопець недовірливо подивився на гнома. Невже йому справді дозволили самому вирішувати, скільки їсти? Гімлі повернувся до своїх справ і перестав звертати на Дана увагу. Той крадькома налив собі символічні пів миски супу й узяв невеликий шматок хліба.

— Халтуриш, — тихо зауважив Ірлі.

— І що? Побіжиш доповідати Димитрію? Якщо він тобі так подобається, може, час змінити господаря?

— Який же ти сьогодні сердитий, господарю. Ревнуєш?

— Просто ти занадто часто почав йому підтакувати. Якщо він тобі так подобається, можу тебе йому подарувати.

— Несправедливо. Я ж про тебе дбаю.

Кинувши це наостанок, Ірлі сховався в браслет. Притих.

Ну й нехай...

Після виснажливого тренування наваристий суп із локшиною та фрикадельками майже миттєво зник із миски Дана. Тим паче, що там була лише половина порції...

Данаїл задумливо подивився на каструлю. Лише тепер він усвідомив, наскільки насправді встиг зголодніти. Наклав собі ще супу, взяв більший шматок хліба.

«І навіщо я взагалі сперечався?»

Сперечався тому, що все це було надто незвично. Наче він втрачав контроль. Адже це вже четвертий прийом їжі за день.

Четвертий.

І, схоже, його організм зовсім не збирався на цьому зупинятися.

«Ненажерою стаю...» — похмуро подумав Дан, відсуваючи порожню миску.

Раптом у нього з'явилися здогади, звідки взявся цей невгамовний апетит. Він прислухався до себе, звернувшись до власної Темряви, що згорнулася теплим клубком біля сонячного сплетіння. Вона відчувалася ситою, задоволеною. Зміни в раціоні та режимі харчування господаря їй явно припали до душі...

— Ненаситна яка... — фиркнув Дан.

У відповідь Темрява озвалася лінивим, ситим байдужим відчуттям, ніби казала: думай про мене що хочеш, але... якщо вже п'ятнадцять років ігнорував мої потреби, будь ласка, тепер надолужуй.

До кухні зайшов Димитрій. Підійшов до свого учня й поклав на стіл перед Данаїлом обіцяну кулю знань та амулет зв'язку. В очах Димитрія віддзеркалювався арктичний холод. Сухим голосом він промовив:

— Куля знань — нестандартна. Я коротко розповів професору темної артефакторики з Академії про твою проблему. Він об'єднав три кулі знань із різних курсів в одну, відкинувши те, що, на його думку, ти й сам здатен зрозуміти. Дуже хоче познайомитися з тобою. До амулета зв'язку я додав, окрім свого номера, ще й його. Якщо виникнуть запитання щодо знань із кулі — можеш зв'язатися з ним. Він буде лише радий. Звати його Марценко Роман Пантелеймонович.

Данаїл майже не слухав наставника. Його насторожувала зміна в його настрої. Він уже почав звикати, що наставник найчастіше дивиться на нього з теплом, а не ось так...

«Він злиться на мене», — усвідомив Данаїл.

Таким він уже бачив його... у морзі, коли Вальтер нарешті спіймав його й відібрав артефакти. Не надто приємний спогад.

— Вибачте... — промовив Дан несподівано навіть для самого себе. Мабуть, передусім для того, щоб струсонути наставника. Розбити той лід у його очах, від якого вже починав мерзнути. І це спрацювало...

— За що? — здивовано запитав Димитрій, підозріло глянувши на нього.

— Напевно... за те, що сперечався з вами на очах у ваших підлеглих. Мабуть, не варто було цього робити, — задумливо припустив Данаїл.

— Річ зовсім не в цьому... — озвався Димитрій.

Крига тріснула. Емоції, які наставник так старанно намагався стримати, вирвалися назовні. Вальтер важко сперся руками на стіл, легко долаючи відстань між ними, і зустрівся поглядом із хлопцем. Замість криги в його очах тепер палало холодне полум'я. Данаїл мимоволі втиснувся в спинку стільця під цим натиском. Димитрій буквально нависав над ним. Наставник заговорив, уже не приховуючи роздратування:

— Я ж досить докладно, ще й із наочним прикладом, пояснив тобі, чому для тебе так важливо змінити свій спосіб життя... Ти не зрозумів?

— Я все зрозумів. Просто ви поводилися зі мною, як із маленьким, ще й при всіх...

— То поводься по-дорослому. У тобі говорять твої підліткові комплекси. Повір, мої підлеглі, дивлячись на тебе, чудово розуміють, чому я, мов твоя особиста нянька, годую тебе за розкладом... а ти ще й вередуєш.

— Напевно, мені просто треба звикнути... Раніше мені й одного разу на день поїсти було цілком достатньо... — сказав Дан і замовк.

У сірих очах наставника промайнув їдкий скепсис.

— Зовсім не достатньо. Кожні три-чотири години ти маєш їсти. У тебе... та й у мене тепер... лише пів року до твого другого переродження. Якщо за цей час не зміцнієш і не навчишся жити в злагоді з нею, Темрява тебе зламає. У тебе немає часу ні на примхи, ні на підліткові вибрики. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Побачимо, наскільки зрозумів, — із ледь відчутною погрозою в голосі відповів Димитрій.

Димитрій з підозрою подивився на нього й промовив:

— Наступні чотири години... може п'ять... мене в таборі не буде. Ти маєш відірватися від кулі знань, від своєї роботи чи чим би там не був зайнятий, і самостійно поїсти. Гімлі знає про це, але нагадувати не буде.

— Добре. Ірлі, нагадай мені через три години, — попросив Данаїл.

— Нагадаю, — похмуро, без особливого бажання, озвався ящір.

Почувши його тон, Димитрій здивовано запитав:

— Що сталося з твоїм вічно веселим помічником?

Данаїл знітився. Десь усередині ворухнулося сумління.

— Я погарячкував. Самі розберемося.

— Розбирайтеся, — коротко відповів Димитрій, перестав нависати над учнем і випростався на повний зріст.

— Ви вже не сердитеся? — обережно поцікавився Данаїл.

— Важко сказати. Побачимо, як ти мене зустрінеш, коли я повернуся. Не забудь: ти обіцяв встановити щит навколо табору з фільтрацією повітря. І Кирилові допомогти з експертизою.

— Пам'ятаю. Минулого разу, коли ви на мене сердилися, ви зашили мені руку й спину, поки я був при тямі... Тепер я розумію, що могли зробити це й по-іншому.

— Міг... але ж ти сам тоді захотів радикальних методів лікування. — Погодився Димитрій, ледь усміхнувшись.

— А потім ще й запхали мені в ніс нові фільтри.

— А як ти хотів? Я все ж таки темний, хоч і цілитель. Моє терпіння не безмежне. Не раджу тобі занадто гратися в мене на нервах. Я й сам не знаю, чим можу відповісти.

Димитрій вийшов із кухні, буркнувши собі під ніс:

— Підлітки... Ось чому п'ятнадцять років я не хотів у все це вплутуватися...

Данаїл теж підвівся з-за столу, прихопив кулю знань і повісив амулет зв'язку на шию. Він подумав, що, хоч розмова з наставником і вийшла напруженою, але вже краще так, ніж той холод між ними. Йому зовсім не хотілося знову відчути себе самотнім.

***

Данаїл вийшов із кухні й умостився в тіні навісу біля їхнього спільного з Димитрієм намету. Вітер ліниво ворушив натягнуту тканину.

Він поклав перед собою кулю знань. Усередині густого темного скла повільно плавали сріблясто-фіолетові іскри.

— Ну що ж... подивимося, що там для мене зібрали... — пробурмотів Дан.

Він торкнувся поверхні. Куля миттєво спалахнула.

Свідомість ніби провалилася в безмежний простір, зітканий із рун, схем і об'ємних санергетичних конструкцій. Перед ним одна за одною виникали моделі артефактів: накопичувачі, фільтри, стабілізатори потоків санергії, просторові каркаси, контури керування, способи поєднання матеріалів із саргією.

На відміну від звичайних книжок, знання не намагалися заповнити пам'ять готовими відповідями.

Куля показувала принцип. Спочатку — найпростішу конструкцію. Потім змінювала лише один-єдиний елемент. Потім — ще один. І щоразу артефакт починав працювати інакше. Данаїл усміхнувся.

— Ось воно...

Він нарешті зрозумів, чому більшість студентів Академії вивчали артефакторику роками. Вони запам'ятовували схеми. А потрібно було зрозуміти мову, якою ці схеми були написані. Варто було вловити закономірність — і десятки різних плетінь переставали бути окремими конструкціями. Вони перетворювалися на варіації однієї й тієї самої ідеї.

Перед внутрішнім поглядом одна за одною розсипалися найскладніші схеми, мов головоломки, які він збирав назад уже без жодних підказок.

— Не зубри... розумій... — тихо промовив Дан.

Куля ніби почула його думку.

Наступна конструкція виявилася в кілька разів складнішою за попередні. Данаїл кілька секунд уважно розглядав переплетіння рун. Потім подумки прибрав дві лінії. Поміняв місцями три вузли. Розгорнув накопичувальний контур.

Система відразу стала в рази простішою.

— То ось де помилка...

Інформація потекла далі. Тепер він уже не просто засвоював знання. Він сперечався з ними.

Деякі рішення професора здавалися йому надто громіздкими.

— А якщо зробити навпаки?..

Він перебудував схему. Куля на мить завмерла, після чого прийняла нову конфігурацію.

— Цікаво... — несподівано озвався Ірлі.

Маленький ящір висунув голову з браслета.

— Ти не просто її вивчаєш.

— А що я роблю?

— Виправляєш.

Данаїл кліпнув. Лише тепер він зрозумів, що останні кілька хвилин саме цим і займався. Куля не опиралася. Навпаки... Вона ніби підлаштовувалася під хід його думок. Останній пласт інформації розчинився у свідомості так само швидко, як і перший. Світло всередині кулі повільно згасло. Артефакт став абсолютно прозорим. Данаїл здивовано кліпнув.

— І... все? Ірлі, скільки минуло часу?

— Година.

— Не може бути... Мені здавалося, минуло хвилин п'ятнадцять.

Ірлі тихо присвиснув.

— Господарю... Здається, професор дуже тебе недооцінив.

Данаїл похитав головою.

— Ні. Просто я зрозумів принцип. Далі всі конструкції почали складатися самі.

Він підвівся й машинально підняв із землі тоненьку суху гілочку. Її кінчиком накреслив на піску найпростішу рунну схему накопичувача. Майже одразу поруч з'явилася друга. Потім третя. Ще за кілька секунд десяток окремих малюнків злився в одну велику конструкцію.

Данаїл кілька разів змінив окремі вузли, після чого задоволено кивнув.

— Так... тепер зрозуміло.

Уперше він відчув не просто впевненість. Він відчув, що починає мислити як темний саргіс рун, а не повторювати чужі рішення. І десь глибоко всередині Темрява вдоволено ворухнулася. Їй подобалося, коли її господар не копіював чужі знання, а створював власні.

Данаїл задумливо промовив:

— Здається, я починаю розуміти, як працювати з Печаткою Загибелі Фелікса... і як перепроєктувати тебе, Ірлі. Ба більше, я зможу зробити твою голограму матеріальною. Ти зможеш брати предмети. Хіба це не чудово?

У відповідь — лише незручна тиша. Ніби Ірлі не знав, чи варто взагалі щось говорити. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж він усе ж відповів:

— Робіть зі мною, що хочете, господарю. Раз я вас дратую, вже не дуже вам потрібен, і ви хочете мене віддати... мені вже байдуже. Після таких новин існувати якось не дуже хочеться, — похмуро озвався Ірлі.

Данаїл заплющив очі, подумки проклинаючи власну запальність.

Колись він сам хотів, щоб Ірлі став емоційнішим, живішим співрозмовником... і вживив у нього уламок душі. Сьогодні він чомусь забув, що живій душі теж можна завдати болю.

І наговорив дурниць.

— Пробач, Ірлі. Ти — мій перший друг. Я не мав зриватися на тобі.

Кілька секунд браслет мовчав. Так незвично мовчав, що Данаїлу стало не по собі.

— Ірлі?..

Із сріблястого браслета повільно визирнула маленька зелена мордочка. Ящір уважно подивився на господаря своїми сяйливими очима.

— Це були справжні вибачення? Чи ти просто злякався, що без мене доведеться самому розмовляти з власною Темрявою?

Данаїл мимоволі всміхнувся.

— І це теж.

Ірлі ще трохи помовчав, ніби розмірковуючи.

— Знаєш... я ж образився не тому, що ти хотів мене комусь подарувати.

— А чому?

— Тому що ти сказав це так легко. Наче я й справді річ.

Данаїл винувато опустив погляд.

— А ти ж давно перестав бути просто артефактом...

— Отож. Я твій браслет, секретар, помічник, будильник, бібліотекар, навігатор, співрозмовник, психолог і, між іншим, єдиний, хто цілодобово терпить твій характер.

— Ще й хвалько.

— Виключно об'єктивний хвалько.

Данаїл тихо засміявся.

— Слухай... а ж ти не просто перший. Ти — мій єдиний друг. Саме ти не дав мені розкиснути від самотності й змушував боротися.

Ірлі кілька секунд дивився на нього. Потім демонстративно відвернувся.

— Продовжуй.

— Що саме?

— Розповідати, який я чудовий.

— Навіть не подумаю.

— Жаднюга.

— Сам винен.

Ящір остаточно вибрався з браслета й, як завжди, вмостився на плечі Данаїла.

— Гаразд... мир?

— Мир.

— Тільки май на увазі, господарю.

— Що ще?

— Якщо ти ще раз запропонуєш комусь мене подарувати, я розповім Димитрію, скільки супу ти спочатку собі налив.

Данаїл завмер.

— Зрадник...

— Не зрадник.

— А хто?

— Виховний механізм.

— Шантажист.

— Наставницький контроль якості.

— Донощик.

— Незалежний спостерігач.

— Шкідник.

— Улюблений шкідник.

Данаїл тихо засміявся й похитав головою.

— Усе-таки почуття гумору в тебе жахливе.

— Не жахливе, а ретельно відкаліброване під господаря.

— Тобто винен знову я?

— Авжеж. Хто мене програмував?

— Взагалі-то ти давно вже перепрограмував себе сам.

— От бачиш! Виходить, учень перевершив учителя.

— Не дочекаєшся.

— Це ми ще побачимо. До речі... — Ірлі хитро примружився. — Ти ж сказав, що зробиш мою голограму матеріальною?

— Якщо розрахунки правильні — так.

— Тобто я зможу дати Кирилові потиличника?

— Навіщо?

— За те, що він намагається почухати мене за вухом. Я ж не кіт!

Данаїл уже голосно розсміявся.

— Ні. Спочатку навчишся тримати в лапах ложку.

— Яка ж у тебе нудна фантазія... А я вже розмріявся, як тягатиму в Гімлі пиріжки.

— Саме тому ложку ти отримаєш не раніше, ніж після місяця випробувань.

— Тиранія...

— Педагогіка.

— Здається, Димитрій починає погано на тебе впливати.

— Згоден.

Ірлі театрально зітхнув.

— Усе... пропав мій господар. Раніше був талановитим, але безвідповідальним хлопчиськом. А тепер стає талановитим, відповідальним... і страшенно занудним.

— Це комплімент?

— Ні. Але раз ти усміхаєшся — значить, спрацювало.

Данаїл похитав головою. Тягар, що залишився після сварки, нарешті зник. На душі стало напрочуд легко.

— Дякую, Ірлі.

— За що?

— За те, що ти завжди поруч.

Ящір лагідно всміхнувся.

— Дурненький господарю... Для цього друзі й існують.

***

Данаїл без вагань огорнув долоні захисною сферою, щоб випадково не обпекти руки, працюючи зі щитом, зітканим із нейтральних ниток сили.

Дивно...

Ще зранку така дія відгукувалася неприємною гіркотою. Нагадувала про те, що він назавжди втратив здатність безпосередньо працювати з нейтральною санергією.

Після поєдинку з Димитрієм жалю більше не залишилося.

«Нейтральна санергія ніколи не була моєю...»

Він несподівано впіймав себе на думці, що слова Димитрія пустили коріння у його свідомості.

«Я народився з Темрявою.»

«Отже, відповідаю саме за неї.»

«І не маю права її боятися.»

Дивно...

Лише одна розмова.

А ніби хтось обережно витягнув із душі іржавий уламок, який багато років заважав нормально дихати.

Данаїл глибоко вдихнув і взявся до роботи.

Захисний купол табору був виконаний якісно, але без особливих вишукувань. Типова конструкція. Надійна. Однак...

— Тут енергія витрачається даремно.

Кирило здивовано глянув на нього.

— Де?

Дан тицьнув пальцем в один із візерунків.

— Ось тут. І одразу поруч. І ще тут.

Вампір насупився.

— Не бачу.

— Бо дивитеся очима експерта.

— А треба?

— Як артефактор.

— Ой... починається... — тихо пробурмотів Ірлі, визирнувши з браслета. — Зараз господар знову знайде кілька десятків смертельних помилок.

— Не кілька десятків.

Данаїл уважно продовжив розглядати переплетіння ниток. За кілька секунд похмурився. Потім ще сильніше. Нарешті шумно видихнув.

— Ні...

— Що? — одночасно запитали Кирило та Ірлі.

— Так узагалі не можна було робити.

— Помилка?

— Дуже груба.

— Та годі... — недовірливо протягнув Кирило.

— Дивіться.

Данаїл простягнув руку.

З кінчиків його пальців потягнулися тонкі чорні нитки Темряви. Вони не торкалися справжнього купола, а створювали поруч його зменшену тривимірну копію.

Перед Кирилом повільно виросла напівпрозора модель щита. Рунічні лінії з'єднувалися сотнями вузлів, утворюючи складну просторову мережу.

— Гарно... — шанобливо присвиснув Ірлі.

— Поки що ні.

Данаїл торкнувся однієї з ліній. Та одразу згасла. Слідом зникли ще три. Кілька рун помінялися місцями. Внутрішні контури згорнулися у спіраль. А потім розгорнулися вже зовсім по-іншому. Уся конструкція ніби з полегшенням видихнула. Потоки санергії перестали зіштовхуватися між собою й почали рухатися плавними дугами.

— Бачите? — спокійно сказав Дан.

— Раніше половина санергії витрачалася на компенсацію власних помилок.

— Оце так... — тихо промовив Кирило.

— А тепер...

Данаїл додав другий шар. Темні нитки закружляли навколо моделі. Поступово між ними почали виникати найтонші рунічні мембрани.

— А це що? — запитав вампір.

— Фільтри.

— Купол очищатиме повітря?

— Так.

Він провів рукою згори донизу. У моделі одразу виникли десятки крихітних вихорів. Вони втягували сірий туман ззовні. Отруйні домішки осідали на зовнішньому шарі печатки, розсипаючись чорною пилюкою. Очищене повітря спокійно проходило всередину табору.

— Цікаво... — пробурмотів Кирило.

— Зачекайте.

Данаїл додав ще кілька рун. Вихори почали обертатися назустріч один одному. Тепер вони не лише очищали повітря, а й підсилювали зовнішній бар'єр.

— Оце вже справді красиво! — захоплено вигукнув Ірлі.

— Господарю, якщо й далі працюватимеш такими темпами, Димитрій спочатку тебе похвалить... а потім змусить переробити всі щити Патруля.

— Не каркай.

— Я — ящірка.

— Тим більше.

Кирило уважно обходив ілюзорну модель коло за колом. Час від часу зупинявся, примружувався, похитував головою. Потім несподівано подивився на Данаїла.

— Дане...

— Що?

— А ти впевнений, що артефактор тут я?

Хлопець підвів голову.

— Хіба ні?

— Взагалі-то я — начальник артефакторів.

— А-а...

Дан розуміюче кивнув. Потім цілком серйозно додав:

— Тоді зрозуміло.

Кирило підозріло примружився.

— Що саме?

— Ви звикли до того, що за вас усю роботу виконують підлеглі.

Запала тиша. Ірлі тихенько пискнув:

— Господарю... зараз ти був дуже сміливим.

Кирило кілька секунд мовчки дивився на хлопця. А потім раптом голосно розсміявся.

— Гострий у тебе язик.

— Іноді заважає.

— Вірю.

— Але зараз я заслужив.

— Із цим важко сперечатися.

Данаїл знизав плечима.

— Я просто не люблю погано зроблені печатки.

— Уже помітив.

Він ще раз поглянув на модель.

— Дозволите?

Кирило зробив запрошувальний жест.

— Після такого запитання — неодмінно.

Данаїл глибоко вдихнув, звертаючись до Темряви. Вона охоче відгукнулася. З-під його ніг піднялися сотні тонких чорних ниток. Вони злетіли до захисного купола табору, мов зграя живих змій, м'яко вплітаючись у стару конструкцію.

Данаїл не руйнував чужої роботи. Він терпляче розплітав невдалі вузли й одразу вплітав нові. Один за одним. Лінію за лінією. Руну за руною. Старий щит поступово темнів.

Його прозоре блакитнувате сяйво повільно змінювалося глибоким сріблясто-чорним світлом, усередині якого раз по раз спалахували тонкі рунічні іскри.

По зовнішній поверхні купола закружляли ледь помітні вихори.

Вони безперервно втягували важке, просякнуте міазмами повітря Пустки, очищаючи його ще до того, як воно торкалося бар'єра.

За кілька хвилин над табором сяяв уже зовсім інший щит.

Живий. Гнучкий. Темний. І напрочуд красивий.

Ірлі з гордістю промовив:

— Оце тепер одразу видно, хто тут справжній саргіс рун.

Після завершення роботи над щитом Кирило задоволено потер долоні.

— Раз уже Димитрій наказав тобі допомогти з експертизою, ходімо. Заодно подивимося, чи не закінчилася твоя геніальність на щитах.

— Уже сумніваєтеся?

— Перевіряю.

— А я ставлю на господаря! — бадьоро заявив Ірлі. — Щоправда, якщо він помилиться, зроблю вигляд, що ми з ним не знайомі.

— Зрадник.

— Передбачливий помічник.

***

На довгому металевому столі лежало з десяток темних артефактів. Поруч Кирило розгорнув журнал експертизи.

— Почнемо з простого. Визначаємо призначення, принцип роботи та ступінь небезпеки.

Данаїл узяв перстень. Кілька секунд уважно розглядав руни. Потім упевнено поклав його назад.

— Маскування аури.

— Правильно.

Наступний амулет.

— Одноразовий накопичувач.

— Правильно.

Ніж.

— Посилення пробивної здатності. Але майстер, який його робив, явно не дружив із математикою.

Кирило здивовано звів брову.

— Чому?

— Він витратив утричі більше санергії, ніж було потрібно.

— Хм... і справді.

Вампір зробив позначку в журналі.

— Поки що йдеш без помилок.

— Бо це легке.

Кирило хитро всміхнувся.

— Добре...

Він посунув уперед невелику чорну сферу.

— Тоді ось це.

Данаїл обережно взяв її до рук. Усередині щось ледь чутно задзижчало. Ірлі миттєво сховався за комір господаря.

— Вона мені вже не подобається.

Дан кілька секунд мовчки прислухався. Потім несподівано постукав нігтем по поверхні. Сфера відповіла тихим металевим клацанням.

— Зрозуміло.

— Уже?

— Так.

Він простягнув артефакт Кирилові.

— Відкривайте.

— Просто відкрити?

— Тільки тримайте подалі від обличчя.

— Чому?

— Зараз зрозумієте.

Кирило обережно натиснув на приховану засувку. Сфера розкрилася.

Із неї з гучним хлопком вирвалася хмара чорного пилу.

Прямісінько в обличчя вампірові.

Запала тиша. Кирило повільно кліпнув. Потім ще раз. Його зазвичай світле волосся стало абсолютно чорним. Обличчя теж укрилося густою сажею. Білими залишилися лише очі.

Ірлі кілька секунд дивився на нього. Не витримав. І зігнувся навпіл від сміху.

— Господарю!.. Це... це... артефакт... миттєвого маскування!

Данаїл теж ледве стримував усмішку. Кирило перевів погляд спочатку на сферу, потім на хлопця.

— Ти ж знав.

— Авжеж.

— І не попередив.

— Попередив.

— Коли?!

— Я ж сказав тримати подалі від обличчя.

Ірлі вже качався по столу, тримаючись за живіт.

— Начальник артефакторів!.. Ой, не можу...

Кирило важко зітхнув.

— Записую.

Він відкрив журнал.

— Артефакт невідомого призначення...

На мить замислився. Потім дописав:

— Висока ймовірність приниження експерта.

Данаїл нарешті голосно розсміявся.

— Взагалі-то це захисна пастка для надто допитливих.

— Тепер бачу.

— Працює чудово.

— Особливо на начальниках.

Ірлі підняв лапку.

— Пропоную залишити його в колекції вашої лабораторії.

— Навіщо?

— Щоб кожен новий експерт спочатку відкривав саме його.

Кирило задумливо подивився на веселого ящера.

— Не хвилюйтеся, — цілком серйозно сказав Данаїл. — Наступний підозрілий артефакт спочатку відкриє Ірлі.

Ящір миттєво перестав сміятися.

— Стійте... Я не згоден!

— Пізно, — усміхнувся Кирило. — Одностайно ухвалено.

— Отак і порушуються права розумних артефактів... — трагічно простогнав Ірлі, викликавши новий вибух сміху.

***

Закінчивши з експертизою, Данаїл закрив журнал і потягнувся.

— Так... Поки Димитрія немає, краще виконати ще одну його вказівку.

— Яку саме? — насторожився Ірлі.

— Поїсти.

Ящір демонстративно приклав лапку до грудей.

— Господарю... Я зараз розплачуся.

— Не перегравай.

— Ні, справді. Ще сьогодні вранці тебе довелося б тягнути на кухню силоміць.

— Не довелося б.

— Довелося б. Просто сила знадобилася б дуже велика.

Данаїл лише всміхнувся.

— Якщо зараз не поїм, потім знову забуду. А мені ще з Печаткою Загибелі розбиратися й тебе переробляти.

— О! Упізнаю відповідальну людину.

— Не звикай.

***

На кухні нікого не було. Гімлі, передбачаючи черговий візит, залишив на плиті велику каструлю з густим м'ясним рагу. Поруч лежав свіжий хліб.

Данаїл наклав собі повну миску. Цього разу — без жодної внутрішньої боротьби.

З'їв.

Після чого ненароком подивився вниз, відзначивши, що на місці живота немає звичної впадини.

Перевіряючи здогадку, він провів долонею по боці.

Потім — по животу.

Посмурнів. 

— Ірлі...

— М-м?

— Скажи чесно...

— Уже боюся.

— Мені здається... чи я став менш... худим?

Ірлі підозріло нахилив голову. З його очей вихопилися тонкі блакитні промінці, швидко пробігши по фігурі господаря.

— Аналіз завершено.

— Ну?

— Підтверджую. Від моменту знайомства з Димитрієм Вальтером маса твого тіла збільшилася на два кілограми сто тридцять грамів.

Брови Данаїла здивовано поповзли вгору.

— За... кілька днів?

— За два дні, сімнадцять годин і...

— Не продовжуй.

Ірлі незворушно закінчив:

— ...двадцять дві хвилини.

Данаїл важко зітхнув.

— Жах.

— Найстрашніше ще попереду.

— Що ще?

— Через місяць штани можуть перестати спадати.

Хлопець завмер.

— Ні...

— Так.

— Це катастрофа.

— Особливо для людини, яка останні п'ятнадцять років виглядала так, ніби сильний вітер міг віднести її разом із плащем.

Данаїл ущипнув себе за бік. Кілька днів тому він взагалі не зміг би за щось ухопитися, але зараз…

Пальці справді намацали зовсім невеликий, але вже цілком реальний шар м'якої тканини.

Він втупився в нього так, ніби побачив рідкісне явище саргії.

— Це... жир?

Ірлі голосно фиркнув.

— Ні. Поки що лише наслідки нормального харчування.

— Мені не подобається слово «поки що».

— Звикай. Димитрій сказав, що до другого переродження ти маєш зміцніти.

— Він не казав, що доведеться перетворюватися на...

Ірлі хитро примружився.

— ...на вгодованого темного саргіса?

— Навіть не закінчуй.

— ...на добре відгодованого рунного мага?

— Ірлі...

— ...на найчарівнішого ненажеру оперативної групи?

Данаїл зітхнув і мовчки відкусив великий шматок хліба, який збирався взяти із собою до намету. Ящір розплився в усмішці.

— От-от. Саме так усе й починається.

— Що починається?

— Спочатку: «Я лише шматочок». Потім: «Ще одну тарілочку». А через пів року...

— Що?

— Димитрій не встигатиме лікувати людей, бо весь його бюджет піде на годування одного дуже талановитого учня.

Данаїл розсміявся.

— Знаєш...

— Що?

— Здається, ти остаточно перестав ображатися.

Ірлі всміхнувся вже без жодного натяку на колишній смуток.

— Авжеж. Хтось же має стежити, щоб ти сумлінно виконував приписи свого суворого наставника.

— Зрадник.

— Особистий дієтолог.

— А я думав, ти мій друг.

— Розмову завершено.

***

Після вечері Данаїл разом з Ірлі повернувся до намету.

— Ну що... займімося обіцяним.

Данаїл знову огорнув руки захисними рукавичками з Темряви, адже збирався втрутитися у внутрішню будову Ірлі. Якщо зараз усе пройде вдало, то надалі він зможе модифікувати свій браслет-артефакт уже без захисту.

Ірлі одразу насторожився.

— А боляче буде?

— Не знаю.

— Дуже обнадійливо...

— Якщо стане боляче — скажеш.

— А якщо не зможу?

— Тоді сам зупинюся.

Він торкнувся пальцями браслета. Навколо артефакта одразу спалахнула об'ємна рунічна схема. Сотні тонких ниток нейтральної санергії перепліталися між собою, утворюючи внутрішню будову Ірлі. Хлопець мимоволі завмер.

— Це ти мене зараз розглядаєш?

— Угу.

— І як?

— Забагато зайвого.

— Гей!

Данаїл зосередився.

— Усі твої плетіння розраховані на нейтральну санергію. Через це мені доводиться постійно підживлювати тебе через захисну сферу.

— І?

— А якщо замінити джерело...

Він обережно змінив центральну руну. Потім ще одну. Після цього переписав увесь внутрішній накопичувальний контур. Сріблясте сяйво всередині схеми поступово згасало. Йому на зміну приходило глибоке чорне світло.

Воно не виглядало злим. Швидше… Рідним. Темрява охоче приймала нову конструкцію.

— Господарю... — несподівано тихо промовив Ірлі.

— Що?

— Мені тепло...

— Значить, усе йде правильно.

Остання руна стала на своє місце. Браслет ледь помітно здригнувся. По його поверхні пробігла хвиля темного світла. Потім усе стихло. Нейтральної санергії в Ірлі більше не залишилося.

Данаїл узявся до модифікацій.

Зробив накопичувач стабільнішим.

Розширив обчислювальний блок.

Перебудував керувальний каркас.

І нарешті дістався секції, що відповідала за голограму.

— Ось вона...

— Що «вона»?

— Причина, чому ти не можеш взаємодіяти з предметами.

— І?

— Ти складаєшся лише зі світла.

— Дуже філософськи.

— Зараз виправимо.

Темні нитки повільно опустилися на рунічну схему. Вони переплелися з нею. Потім почали вплітати найдрібніші частинки Темряви в структуру голограми. Не руйнуючи світло. А поєднуючи його з матерією. Ірлі раптом замовк.

— Що таке?

— Дивно...

— Боляче?

— Ні...

Він здивовано поворушив лапкою.

— Здається... я став важчим.

— Так і має бути.

Остання руна стала на своє місце. Браслет м'яко спалахнув.

— Спробуй вийти.

Із браслета, як завжди, вистрибнув маленький зелений ящір. Та цього разу він не завис у повітрі. А з тихим стукотом приземлився всіма чотирма лапками на землю. Він завмер. Потім обережно підняв одну лапку. Торкнувся піску. Ще раз.

— Господарю...

— Ну?

— Я... його відчуваю.

Данаїл усміхнувся.

— Спробуй узяти щось.

Ірлі обережно підійшов до гілочки, що лежала поруч. Раніше лапка пройшла б крізь неї. Тепер… Він невпевнено торкнувся деревини. Гілочка хитнулася.

Ящір здивовано пискнув. Спробував ще раз. Обхопив її обома лапками. Підняв. І завмер, дивлячись на свою здобич так, ніби тримав найбільший скарб у світі.

— Я...

Він перевів погляд на Данаїла.

— Я тримаю палицю!

— Вітаю.

— Справжню палицю!

— Бачу.

— Господарю!

Ірлі радісно підстрибнув. Разом із палицею. Приземлився. Знову підстрибнув. А потім несподівано кинувся до Данаїла й міцно обійняв його за шию. Цього разу хлопець справді відчув маленькі теплі лапки. Він завмер від несподіванки. А тоді обережно обійняв друга у відповідь.

— Дякую...

Тихо промовив Ірлі.

— Тепер я майже справжній.

Данаїл похитав головою.

— Не майже.

— А як?

— Ти давно справжній.

Ящір ніяково відвернувся.

— Зараз розплачуся.

— Не починай.

— Не буду...

Він раптом подивився на власні лапки. Потім на хвіст. Після цього рішуче підвів голову.

— Господарю.

— Що?

— Можна ще одне маленьке вдосконалення?

— Яке?

— Колір.

— Не подобається?

Ірлі подивився на свою яскраво-зелену луску й невдоволено скривився.

— Ну... коли мене створювали, зелений здавався гарною ідеєю.

— А зараз?

— Зараз мій господар — темний саргіс рун.

— І?

— А я виглядаю, як дуже оптимістичний огірок.

Данаїл пирснув зі сміху.

— Огірок?

— Дуже героїчний огірок.

— Ірлі...

— Чорний колір солідніший.

— Думаєш?

— Авжеж. Уяви.

Ящір гордо випростався.

— Чорний. Грізний. Загадковий.

Помовчав. І тихо додав:

— І не такий... салатовий.

— Гаразд.

Данаїл знову торкнувся рунічної схеми. Кілька символів м'яко змінили своє положення. Зелене сяйво повільно згасло. Йому на зміну прийшов глибокий матово-чорний колір луски з ледь помітними сріблястими прожилками. Під сонячним світлом вони мерехтіли, мов зоряний пил. Ірлі захоплено витріщився на себе. Покрутився. Подивився на хвіст. На лапки.

— Господарю...

— Ну?

— Тепер я красень.

— Самозакоханий красень.

— Але ж красень!

— Не сперечаюся.

Ірлі поважно пройшовся колодою, ніби інспектував стрій. Потім зупинився.

— Залишилося навчитися тримати ложку...

— Потім виделку...

— Потім пиріжки Гімлі...

— Ні.

— Чому?

— Бо першим предметом, який ти самостійно візьмеш до лап, буде підручник з етикету.

Ірлі важко зітхнув.

— От завжди так… Спочатку дають матеріальне тіло. А потім відразу починають виховувати.

***

Перед Данаїлом, за кілька сантиметрів над землею, повільно оберталася точна голографічна копія Печатки Загибелі, зіткана не з нейтральних ниток сили, а з Темряви.

Колись він встиг зняти її повний рунічний зліпок у замку Вальтерів. Тоді — просто про всяк випадок.

Тепер же це рішення виявилося безцінним.

Він міг безкінечно досліджувати копію, не ризикуючи випадково активувати справжню Печатку.

Перед ним розкривався справжній шедевр артефакторики.

Тисячі найтонших ниток сили перепліталися настільки майстерно, що подекуди здавалися єдиним цілим. Одні й ті самі руни одночасно були накопичувачами, стабілізаторами, захисними вузлами й частиною керувального контуру.

— Досконало... але жахливо... — ледь чутно прошепотів Дан.

Він почав відокремлювати шари конструкції один за одним.

З кожним новим рівнем Печатка ставала дедалі складнішою.

Іноді Данаїл усміхався із захопленням.

Іноді хмурився.

Іноді швидко робив нотатки у Книзі.

Він уже давно зрозумів одну просту істину.

Щоб знищити чужу печатку...

Спочатку потрібно навчитися мислити так само, як її творець.

Час перестав існувати.

***

— Є успіхи? — обережно запитав Ірлі.

— Поки що лише повага до Фелікса.

— Це добре чи погано?

— Дуже погано.

Данаїл провів рукою крізь голограму. Конструкція розкрилася ще глибше.

— Поглянь сюди.

— Бачу.

— Скільки тут вузлів?

— П'ять.

— Двадцять вісім.

Ірлі здивовано кліпнув.

— Що?

— Решта приховані всередині перших п'яти.

— Як?

— Просторове накладання.

Ящір тихо присвиснув.

— Ненавиджу геніїв.

— Я поки що ні.

***

Перша спроба знищити Печатку Загибелі тривала майже сорок хвилин.

Данаїл обережно від'єднав один із живильних контурів. Голограма спалахнула. Руни прийшли в рух. За кілька секунд розірваний зв'язок відновився сам собою.

— Самовідновлення...

Він зробив позначку в Книзі.

Друга спроба виявилася ще менш вдалою. Данаїл одночасно зруйнував три взаємопов'язані вузли. Печатка не лише відновилася. Вона перебудувала внутрішню архітектуру. Наступна атака тим самим способом уже не спрацювала.

— Вона змінилася... — здивувався Ірлі.

— Ні.

— Тоді що сталося?

— Перемкнулася на резервну схему.

Данаїл важко зітхнув.

— Фелікс передбачив кілька варіантів відновлення.

Третя спроба закінчилася перевантаженням накопичувального контуру. Печатка спокійно скинула надлишок енергії у зовнішні лінії.

Четверта — ударом по керувальному ядру. Безрезультатно.

П'ята — руйнуванням стабілізаторів. Їх миттєво замінили резервні.

Шоста...

Сьома...

Восьма...

Книга дедалі більше наповнювалася розрахунками. Поруч із Данаїлом лежала ціла стоска списаних аркушів. Сам він нерухомо сидів перед голограмою, не зводячи з неї погляду.

— Ні...

— Що?

— Усе не так.

Ірлі запитально подивився на господаря.

— Я весь час намагаюся перемогти Фелікса.

— А треба?

— Ні.

Данаїл повільно підвівся. Кілька разів обійшов навколо моделі.

— Саме цього він і чекав.

— Чого? Що хтось спробує зруйнувати Печатку?

— Авжеж.

Він зупинився.

— Будь-який артефактор насамперед починає шукати слабке місце.

— Ти теж.

— Саме так.

Кілька хвилин вони мовчали. Потім Данаїл несподівано усміхнувся.

— Ми весь цей час атакували Печатку.

— Ну так.

— І вона жодного разу не помилилася.

— Це правда...

— Отже...

Він подивився просто на голограму.

— Помилитися має вона сама.

— Не зрозумів...

Данаїл швидко схопив олівець.

— Ми не будемо її ламати.

— А що будемо?

— Обманювати.

***

Після цього робота почалася заново. Тепер Данаїл вивчав уже не самі руни. Він досліджував поведінку Печатки. Десятки разів запускав моделювання. Змінював параметри. Створював нові ситуації. Ірлі допомагав, змінюючи окремі елементи моделі.

Щоразу відбувалося одне й те саме. Спочатку Печатка зупиняла вторгнення. Потім запускала повну самодіагностику. І лише переконавшись, що все справне, повертала захисні контури до робочого стану.

У якийсь момент Дан різко випростався.

— Ірлі...

— Що?

— Вона завжди починає з перевірки самої себе.

— Ну так...

— І абсолютно довіряє результатам цієї перевірки.

— Тобто...

— Якщо результати виявляться хибними...

Ірлі широко розплющив очі.

— Вона сама вимкне власний захист.

— Саме так.

***

Робота знову закипіла. Перший варіант нового артефакта виявився занадто великим.

Другий — нестабільним.

Третій узагалі випадково активував захист голограми.

— Не годиться.

Четвертий. П'ятий. Шостий.

Ірлі довго мовчки спостерігав за розрахунками. Потім обережно запитав:

— Господарю...

— Так?

— Чому ти й досі намагаєшся зробити один артефакт?

Данаїл підвів голову.

— Тобто?

— Він же має виконати два абсолютно різні завдання.

Хлопець завмер.

— Продовжуй.

— Спочатку обдурити Печатку.

— Так.

— А потім знищити її.

— ...

— Хіба один механізм може однаково добре виконувати дві протилежні функції?

Кілька секунд Данаїл мовчав. Потім раптом усміхнувся.

— Не може...

Він перекреслив половину схеми.

— Тому їх буде два.

На новому аркуші з'явилося коло. Тонка рунічна лінія розділила його навпіл.

— Один кулон.

— Але два незалежні артефакти всередині.

— Саме так.

Ліва половина поступово наповнювалася рунами аналізу, підміни та імітації. 

Права — зовсім іншими. Короткими. Жорсткими. Руйнівними. За деякий час перед ними вже зависла нова модель.

Данаїл торкнувся голограми Печатки.

Перша половина кулона м'яко спалахнула. Вона непомітно вбудувалася в процес самодіагностики. Печатка розпочала повну перевірку.

— Працює... — прошепотів Ірлі.

Один за одним внутрішні контури проходили діагностику. Але тепер відповіді надходили вже не від самої Печатки.

Їх непомітно підміняв кулон.

Справно.

Справно.

Справно.

Захисні механізми один за одним почали вимикатися. Печатка була абсолютно впевнена, що жодної загрози не існує.

Настало коротке вікно. Лише кілька митей.

— Зараз... — тихо промовив Дан.

Друга половина кулона спалахнула чорним світлом. Вона не намагалася зруйнувати всю конструкцію. Не атакувала тисячі рун. Удар припав в єдиний вузол. Головний живильний контур.

Пролунав ледь чутний дзвін. По всій голограмі побігли тріщини. Вони стрімко розходилися всією конструкцією. Руни одна за одною втрачали зв'язок між собою.

Печатка спробувала відновитися. Але було вже запізно. Живлення зникло. Сполучні контури розпалися.

За кілька секунд велична Печатка Загибелі розсипалася на тисячі мерехтливих іскор і безслідно розчинилася в повітрі.

Запала тиша.

Данаїл ще кілька секунд дивився на порожнє місце. Потім повільно видихнув.

— Вийшло...

Ірлі тихо промовив:

— Фелікс програв не тому, що його Печатка була слабкою.

Данаїл запитально подивився на нього.

— А тому, що ти перестав шукати спосіб її зламати...

Ящір усміхнувся.

— ...і знайшов спосіб змусити її програти самій собі.

***

Данаїл втомлено потер очі й захлопнув Книгу.

— Поки що лише теорія.

— Але робоча теорія, — зауважив Ірлі.

— Залишилося її реалізувати.

Він дістав зі своєї безрозмірної сумки невеликий злиток темного саргію, кілька кристалів-накопичувачів, рунний різець і тонке шило.

— Починаємо.

Створити справжній артефакт виявилося значно складніше, ніж побудувати його модель. Голограма пробачала помилки. Метал — ні.

Перша заготовка розсипалася після десятої руни.

Друга втратила стійкість під час з'єднання керувальних контурів.

Третю Данаїл знищив сам.

— Якщо я не довіряю конструкції...

Він без жалю стер руни.

— ...значить, використовувати її не можна.

Лише четверта спроба виявилася вдалою. Принаймні для першої половини кулона. Остання руна м'яко спалахнула. Темрява спокійно пройшла всіма контурами.

Жодних викривлень.

— Працює...

Кілька хвилин Данаїл уважно спостерігав за артефактом. Лише переконавшись у його стабільності, він узявся до другої половини. 

Вона була значно простішою. Але небезпечнішою. Усього кілька рун. Кілька накопичувальних вузлів. І один точний удар, який мав знищити ядро Печатки саме в ту єдину мить, коли перша частина вимкне її захист.

Дан працював надзвичайно повільно. По кілька разів перевіряв кожну лінію. Кожен вузол. Кожен зв'язок. Нарешті остання руна стала на своє місце.

Він обережно наситив обидві половини Темрявою. Лівий сегмент спалахнув першим. За мить озвався правий. Між ними пробігла тонка срібляста дуга. Руни синхронно спалахнули. І одразу згасли. Обидві половини ніби впізнали одна одну. Тепер це були вже не два артефакти. А єдиний механізм, що складався з двох незалежних частин. 

Данаїл майже хвилину мовчки спостерігав за кулоном.

Жодних спалахів.

Жодних коливань.

Конструкція працювала бездоганно.

— Вийшло...

Ірлі обережно торкнувся кулона лапкою.

— Навіть не віриться...

Данаїл усміхнувся.

— Мені теж.

Він кілька секунд крутив кулон у пальцях. Невеликий. Матово-чорний. Розділений тонкою рунічною лінією на дві рівні половини. Зовні — абсолютно непримітний.

— Тримай.

Ірлі здивовано підвів голову.

— Мені?

— На зберігання.

Ящір обережно прийняв кулон.

— Чому не залишиш у себе?

Данаїл усміхнувся.

— Бо знаю себе.

— І?

— Поки він лежатиме поруч, мені неодмінно захочеться ще трохи його вдосконалити.

— Це схоже на тебе.

— Потім ще трохи.

— Теж правда.

— А потім я випадково все зіпсую.

Ірлі розсміявся.

— Упізнаю свого господаря.

— Тому до замку Вальтерів кулон побуде в тебе.

Ящір серйозно кивнув.

— Зрозумів.

Поруч із ним безшумно розкрилася невелика просторова тріщина. За нею виднілася густа темрява його особистої просторової кишені.

Ірлі дбайливо поклав кулон усередину. Простір одразу ж зімкнувся.

— Готово.

— Надійно?

— Більш ніж.

— Навіть якщо нас спіймають?

— Просторова кишеня пов'язана лише зі мною. Поки існую я, ніхто не зможе дістати звідти цей кулон без моєї згоди.

Данаїл задоволено кивнув.

— Саме тому я й довірив його тобі.

Ірлі поважно випнув груди.

— Тоді офіційно приймаю посаду хранителя надсекретних артефактів.

— Посада неоплачувана.

— Обурливо.

— Зате почесна.

— Тоді погоджуюся.

Ящір хитро примружився.

— Але коли все закінчиться, я розраховую хоча б на пиріжок від Гімлі.

Данаїл тихо розсміявся.

— Один?

Ірлі замислився.

— Ні... після такої кількості обчислень — щонайменше чотири.

— Жадібний.

— Економічно грамотний.

— Якщо ми знищимо Печатку Загибелі й урятуємо замок Вальтерів...

Данаїл підвівся на ноги.

— На тебе чекатиме цілий кошик пиріжків.

Очі Ірлі радісно спалахнули.

— От тепер місія набула по-справжньому стратегічного значення.

Десь далеко, в іншому світі за сотні кілометрів звідси, на стіні замку Вальтерів і далі чекала свого часу Печатка Загибелі.

Вона ще не знала, що людина, яку її творець колись вважав помилкою природи...

Щойно придумала, як змусити її знищити саму себе.