Раді Вас бачити!

Ніч огорнула долину густим оксамитовим покривалом. На безхмарному чорному небі, всипаному розсипом холодних зірок, висів величезний круглий жовтий місяць. Його тьмяне світло сріблило крони старих дубів, що захищали село від північних вітрів, лягало на тиху річку, яка ліниво звивалася поміж луків, і освітлювало широкі вулиці, вздовж яких ще вранці стояли добротні дерев'яні будинки з різьбленими віконницями, доглянутими палісадниками та міцними коморами. Біля кожного двору височіли стоси дров, хліви й стайні, а фруктові сади та квітучі клумби свідчили про достаток і працьовитість мешканців.

Ще зовсім недавно це село жило спокійним, щасливим життям.

Тепер же над ним панувала смерть.

Пекельне полум'я пожирало останній уцілілий будинок. Язики вогню здіймалися високо в нічне небо, ніби забарвлюючи місяць у криваво-помаранчеві відтінки. З оглушливим тріском валилися почорнілі колоди, плавилися залізні дверні завіси, від спеки лопалося віконне скло. Густий їдкий дим стелився землею й здіймався до небес чорними клубами. Вітер із моторошним виттям гуляв згарищем, підхоплюючи пластівці сірого попелу й розносячи їх далеко за межі села, ніби стираючи останні сліди життя, яке ще зовсім недавно наповнювало ці домівки дитячим сміхом, розмовами сусідів і запахом свіжоспеченого хліба.

Не врятувався ніхто.

Мешканці так і не прокинулися. Незадовго до пожежі невідомий ворог занурив їх у неприродно міцний сон, позбавивши навіть шансу боротися за власне життя. Там, де ще зовсім недавно стояло одне з найбагатших сіл герцогства Вальтерів, тепер лежали лише димлячі головешки, розпечене каміння печей і безкрає море попелу.

На гребені пагорба з'явився самотній вершник.

Вороний кінь повільно ступав уперед, ніби й сам відчував, що запізнився. Його копита глухо вдаряли об землю, порушуючи мертву тишу, що повисла над долиною. Досягнувши вершини, кінь зупинився. Вершник довго мовчки дивився вниз.

Перед ним догорало село.

Там, де ще зовсім недавно вирувало життя, тепер палали лише руїни. Останній уцілілий будинок жадібно пожирало полум'я, а вітер розносив околицями попіл — усе, що залишилося від людських доль.

Димитрій Вальтер обвів поглядом палаюче згарище, і серце болісно стиснулося.

— Запізнився... — ледь чутно прошепотів він.

Усього кілька годин тому він обіймав за талію кохану дружину, тримав на руках довгоочікуваного новонародженого сина, сміявся, жартував, ловив щасливий погляд жінки, яка стала для нього єдиною в усьому Паралеліумі.

І тепер... нічого.

Як могло ціле село зникнути за п'ятнадцять хвилин? Чому замість будинків — головешки, а замість людей — лише попіл?

Димитрій нахмурився. Усе було надто точно розраховано. Непрацюючі портали затримали його рівно настільки, щоб він запізнився.

Це не випадковість.

Це замах.

Але хто? І за що?

Після весілля герцог майже не залишав своїх володінь. Саргіс проклятої крові шостого покоління, архімагістр некромантії, він залишив нескінченні війни заради життя поруч із родиною.

«Їх більше немає... Їх не повернути».

Усвідомлення вдарило сильніше за будь-яке закляття.

Нічне повітря розірвав відчайдушний крик людини, яка втратила все. Серце не розірвалося — всупереч його бажанню. Лише тонкий дзвін пролунав у вухах, ніби десь усередині розбилося щастя.

І тоді в серце герцога повільно хлинула темрява, заповнюючи його цілком — від маківки до п'ят.

Світ перед очима згас, забарвившись у колір цієї фатальної ночі. Разом зі світлом зникали почуття, надія й сама здатність вірити, що попереду ще може бути бодай щось.

Світ Ерієнталь. Столиця імперії — Пірмса

Алвес Буршес, очільник міської гільдії саргісів Світла, нерухомо стояв на фортечному мурі. Мовчки вислухавши доповідь розвідника, він підвів погляд до неба.

Над столицею важко нависли свинцеві хмари. За останні три дні вони прийшли з півночі — з боку герцогства Вальтерів, що межувало із землями гоблінів, — і тепер повільно, невблаганно затягували небосхил.

Та Алвеса тривожив не сам буревій. З кожним днем хмари ставали дедалі темнішими. Вони насичувалися санергією смерті. Навіть звідси, за сотні кілометрів від її джерела, світлійший саргіс відчував, як чужа сила повільно отруює небо. Рано чи пізно хмари проллються дощем. І якщо захисний купол столиці пропустить хоча б одну краплю...

Алвес стиснув пальці на кам'яному зубці муру.

...у Пірмсі не залишиться нічого живого.

Отруєна вода проникне до криниць, просякне бруківку, вбереться в стіни будинків. Навіть через багато років саме каміння зберігатиме в собі подих смерті, вбиваючи кожного, хто наважиться увійти до загиблого міста.

Він перевів погляд униз. Біля міської брами коїлося те, що завжди відбувається перед великою бідою. Довгою вервечкою тягнулися позолочені карети. Самохідні колісниці гули силою прадавніх рун. Заможні купці сварилися з міською вартою. Аристократи вимагали негайно відчинити браму.

Хтось плакав.

Хтось кричав.

Хтось намагався купити собі право виїхати першим.

Алвес зневажливо всміхнувся.

— Кумедно... — тихо промовив він. — Поки місто було безпечним, усі називали себе його захисниками.

Він відвернувся. Нехай тікають. Мури захищають не ті, хто володіє золотом. Мури захищають ті, хто залишається.

Фортечними укріпленнями безперервно снували саргіси Світла. Командири перевіряли бойові розрахунки. Майстри посилювали захисні руни. На вежі піднімали нові накопичувачі санергії. Лучники займали позиції. До підземних складів спускали останні обози з провіантом. Кожен розумів: попереду довга облога. Та ніхто ще не уявляв, із чим саме їм доведеться зіткнутися.

Північ рухалася на них. Стотисячне військо. Не людей. Нежиті. Армія зростала з кожним кілометром шляху. Кожен цвинтар. Кожен забутий погост. Кожна братська могила. Усі ставали частиною її безкраїх лав. Мертві йшли на південь. Їх вів лише один чоловік.

Алвес довго мовчав. Потім тихо промовив:

— Отже... все-таки Димитрій Вальтер...

Він похитав головою.

— Досі не віриться.

Перед очима мимоволі постав образ молодого герцога. Замкнутий. Спокійний. Майже байдужий до політики. Чоловік, якого значно більше цікавили книги, лабораторії та наукові трактати, ніж придворні інтриги. Так, він був саргісом проклятої крові. Так, володів найнебезпечнішим видом темної саргії. Та за довгі роки жодного разу не дав приводу засумніватися у своїй відданості імперії. Що ж мало статися, аби саме він повів за собою армію мертвих?

Розвідник нарешті порушив тишу.

— Я бачив його на власні очі.

Алвес обернувся.

— Доповідай.

— Герцог...

Він затнувся.

— Він майже не схожий на живого.

Алвес насупився.

— Що ти маєш на увазі?

— Його очі...

Розвідник помітно зблід.

— Вони зовсім чорні. Без зіниць. Без райдужки. Ніби всередині... нічого не залишилося.

Кілька секунд ніхто не промовив ані слова. Потім Алвес важко видихнув.

— Чорне Божевілля...

На мить серце ніби стиснули крижані пальці.

— Він втратив контроль над даром...

Саме цього він боявся найбільше. Саргіси проклятої крові були неймовірно рідкісними. Та якщо один із них божеволів... Цілі держави зникали з мап.

— Хотілося б зрозуміти, що саме його зламало...

— Боюся...

Новий голос пролунав зовсім поруч.

— Тепер це вже не має значення.

Повітря перед ними здригнулося. На граніті спалахнула чорна сфера. Вона швидко розгорнулася у бездонну обертову вирву. Із неї і вийшов високий чоловік у темному плащі.

Максимус Шрессар. Очільник гільдії саргісів Темряви.

Алвес мимоволі випростався. Якщо вже Максимус особисто прибув до Пірмси... Отже, становище справді безнадійне.

— Судячи з усього, — промовив Алвес, уважно вдивляючись у старого знайомого, — ви вже знаєте, що відбувається з вашим учнем.

Максимус стомлено кивнув. Він ніби постарів на десяток років.

— Знаю.

— До сьогоднішнього дня я вважав його найнадійнішим із ваших вихованців.

— Я теж.

У цих двох словах прозвучало стільки втоми, що Алвес мимоволі відвів погляд.

— Що сталося?

Максимус якийсь час мовчав. Потім тихо сказав:

— У нього вбили дружину.

Він зробив паузу.

— І новонародженого сина.

Навіть вітер ніби стих. Алвес повільно підвів голову.

— Він упевнений, що це був наказ імператора.

Той недовірливо фиркнув.

— Після всієї вірності, яку він роками доводив короні?

— Саме тому ця брехня виявилася такою переконливою.

Максимус гірко всміхнувся.

— Найнебезпечніша брехня завжди будується на правді. Достатньо спотворити лише кілька фактів — і людина починає робити висновки сама.

Алвес роздратовано махнув рукою.

— Магістре, зараз не час для загадок. Якщо Димитрія ще можна зупинити — зупиніть його. Інакше це доведеться зробити нам.

Максимус подивився на північ.

Туди, де вже збиралася буря.

— Ні. Не вам.

Він перевів погляд на Алвеса.

— Це мій учень. Отже це моя відповідальність.

Він дістав із кишені маленьку чорну кулю. Та плавно опустилася на граніт. Без жодного звуку розгорнувся портал. Максимус зробив крок уперед. Біля самого краю вирви він зупинився. Не озираючись, тихо промовив:

— Якщо я не повернуся...

Не звинувачуйте його надто сильно. І зник. Портал схлопнувся. На мурі знову запанувала тиша. Алвес ще довго дивився туди, де секунду тому стояв очільник гільдії Темряви. Потім повільно промовив:

— До зустрічі.

Він ще не знав, що сказав це востаннє.

Світ Ерієнталь. Халлоська рівнина. Три дні шляху до Пірмси

Холодний вітер нещадно гуляв рівниною. Він пригинав високу траву, розгойдував голі гілки дерев і тріпав чорне волосся чоловіка, який нерухомо стояв на вершині пагорба.

Димитрій Вальтер мовчав.

Перед ним, немов безкрая ріка, текла армія мертвих. Із лісової хащі один за одним виходили зомбі, умертвія, кістяні воїни, напівзотлілі примари, які ще зовсім недавно спочивали під землею. Вони рухалися повільно, не промовляючи жодного звуку, лише зрідка порушуючи тишу важким шарудінням тисяч ніг. З кожним кроком армія наближалася до столиці. Кожен крок наближав кінець цілої імперії.

Димитрій дивився на них порожнім поглядом. Він упізнавав обличчя. 

Ось староста села, який колись подарував йому першого жеребця.

Поруч — літній коваль, що кував мечі ще для його діда.

Трохи далі брела сивоволоса куховарка із замку, яка колись сварила юного герцога за забруднений одяг.

Слідом — зовсім ще хлопчина. Конюх. Тиждень тому він хвалився, що нарешті навчився самостійно підковувати коней.

Тепер усі вони були однаковими. Порожні очі. Мертві обличчя. Безмовне очікування наказу. Їх усіх підняв він.

Сам.

Вітер знову вдарив у обличчя. Волосся закрило обпечену половину обличчя. Ліва сторона залишалася майже бездоганною — бліда шкіра, правильні риси. Права половина обличчя назавжди перетворилася на страшне нагадування про ту ніч.

Свіжий опік багрянів на щоці, ніби вогонь і досі продовжував пожирати плоть. Та Димитрій вже нічого не відчував. Босі ступні давно були розбиті до крові. Холодна земля забарвлювалася темними слідами. Розірвана синя сорочка висіла клаптями. Колись дорога тканина почорніла від кіптяви. Бежеві штани перетворилися на брудне лахміття. Усе це перестало мати значення.

Здавалося, серце давно перетворилося на холодний шматок каменю. Там, де ще зовсім недавно жила любов, тепер розверзлася чорна безодня. Вона повільно пожирала все, що ще залишалося в ньому людського.

Перед очима знову спалахнуло полум'я. Помаранчеве. Червоне. Живе. Воно жадібно пожирало дерев'яні стіни. Дахи. Сади. Людей. Село зникало у вогні. І разом із ним зникало все його життя.

***

— Поїдь із нами.

Серафима усміхалася.

Вона обережно гойдала на руках крихітного сина.

— Мама захворіла. Побудемо в батьків лише кілька днів.

Тоді Димитрій розсміявся.

— Ти говориш так, ніби я здатен відмовити одразу вам обом.

Він обережно торкнувся маленької долоньки. Дитина міцно стиснула його палець. Зовсім крихітною ручкою.

— Скоро повернетеся.

— Звісно.

Серафима поцілувала його.

— Не сумуй.

***

Полум'я поглинуло спогад. Від села залишився лише попіл. Навіть тіл не залишилося. Нічого. Ні дружини. Ні сина. Ні єдиної кістки. Той, хто організував це вбивство, передбачив усе. Він не залишив Димітрію навіть надії. Жодного закляття некромантії. Жодної розмови з духами. Лише попіл. Який забрав вітер.

Дар Димитрія був одним із найрідкісніших у всьому Паралеліумі. Саргіси проклятої крові не просто керували нежиттю. Вони чули світ духів. Розмовляли з душами померлих. Накладали прокляття власною кров'ю. Та будь-яка велика сила вимагає плати. Кожне нове покоління ставало сильнішим за попереднє. І майже кожне нове покоління виявлялося останнім. Діти в таких саргісів народжувалися вкрай рідко.

Тому, коли Серафима сказала йому, що чекає дитину, він не повірив. Коли народився син, не повірив знову. Він тримав малюка на руках, усміхався, сміявся і все одно чекав, що одного дня прокинеться. Що все виявиться сном. Не виявилося. Боги справді подарували йому неможливе. Щоб за тиждень забрати все.

— Не вберіг.

Губи ледь помітно здригнулися. Він заплющив очі. Десь глибоко всередині ще зовсім недавно існувала тонка нитка. Зв'язок батька з дитиною. Тепер її більше не було. Дар ніколи не помилявся. Хлопчик був мертвий.

— Їх не повернути.

На одну коротку мить морок відступив. І майже одразу в пам'яті пролунав знайомий голос, рідний, якому неможливо було не повірити.

— Моя розвідка знайшла докази.

Огніус.

— Імператор злякався пророцтва. Він наказав знищити твою родину. Ти ж знаєш, ким мав стати твій син після другого повноліття. Володарем Темряви. Люди бояться майбутнього. Тому вбили сьогодення. Вони позбавили тебе всього.Знищ їх.

Тиша. Потім ще одна фраза.

— Нехай відчують той самий біль.

Щось усередині Димитрія обірвалося. Чорна безодня знову піднялася з найглибших закутків його душі. Вона була схожа на крижану воду. Повільно заповнювала розум. Стирала сумніви. Стирала жалість. Стирала самого Димитрія. Залишаючи лише лють.

Він підняв голову, дивлячись за горизонт. Десь далеко на півдні лежала Пірмса. Столиця. Серце імперії.

— Я заллю цей світ кров'ю.

Голос прозвучав майже безжиттєво.

— Каменя на камені не залишу.

Він стиснув руків'я ритуального кинджала. Лезо глибоко увійшло в долоню. По пальцях неквапливо потекла густа чорна кров. Димитрій навіть не глянув на неї. Біль давно перестав для нього існувати.

У цю мить простір за його спиною ледь помітно здригнувся. Ніби саме повітря зробило вдих. Димитрій завмер. Потім усміхнувся. Усмішкою, від якої ставало холодно. Хтось прийшов. І безодня всередині нього радісно стрепенулася. Ще одна здобич.

Із чорної вирви порталу ступив чоловік. Він не промовив ані слова. 

Димитрій теж мовчав. Світ навколо нього почав сповільнюватися. Настав Нек'рор — бойовий транс саргісів проклятої крові.

Кожен удар серця лунав виразно. Кожен рух повітря залишав слід. Кожна частинка санергії сяяла перед очима найтоншими нитками.

Права рука сама ковзнула в підпростір. Пальці зімкнулися на держаку. Наступної миті в долоні Димитрія матеріалізувався Жнець Душ. Довга срібляста бойова коса. Лезо вкривали руни роду Вальтерів. Вони мерехтіли чорним світлом. Зброя ніби дихала. Відчувши кров господаря, вона тихо заспівала.

Димитрій зник. Збоку здавалося, ніби його просто не стало. За частку секунди Жнець Душ уже розтинав повітря біля голови незнайомця.

Максимус очікував цього. Парні мечі одночасно вилетіли з піхов.

Сталь зустрілася зі сталлю. Оглушливий дзвін прокотився рівниною. Від зіткнення спалахнули тисячі сріблястих і чорних іскор. Ударна хвиля пригнула високу траву. Навіть найближчі умертвія мимоволі зупинилися. Максимус важко видихнув.

— Усе ж таки...

Він подивився в абсолютно чорні очі учня.

— Я запізнився.

Відповіддю став новий помах. Коса описала широке півколо. Максимус ледь устиг пірнути вниз. Лезо пройшло всього за кілька сантиметрів від його обличчя. Волосся розлетілося за вітром.

Наступна атака послідувала майже миттєво. Потім ще одна. І ще. Кожен помах коси ніс смерть.

Нек'рор перетворював Димитрія на ідеальну машину вбивства. Він не думав. Не вагався. Не втомлювався. Ним керувало лише бажання вбивати.

Максимус відступав. Крок. Ще крок. Поворот. Парирування. Клинки миготіли так швидко, що зливалися в сріблясте коло. Але він не атакував. Не міг. Перед ним стояв не ворог. Перед ним стояв хлопчик, якого він колись уперше привів до Академії. Хлопчик, який соромився власної сили. Який називав його батьком частіше, ніж наставником.

— Дімо!

Максимус спробував достукатися до нього.

— Подивися на мене.

Відповіддю знову став стрімкий випад. Настільки швидкий, що повітря розірвалося сухим тріском. Максимус прийняв удар обома мечами. Та міць виявилася жахливою. Один із клинків тріснув. Другий відлетів далеко вбік.

Уперше за весь бій Максимус перейшов у наступ. Його долоня спалахнула темною санергією. Закляття вдарило Димитрія просто в груди. Герцога відкинуло назад. Кілька метрів він буквально орав землю спиною. Завмер. І відразу підвівся. На одязі залишилася глибока вм'ятина. Та сам він ніби нічого не відчув.

Максимус повільно опустив руку. У грудях ніби щось обірвалося.

— Навіть це не допомогло.

Чорне Божевілля вже повністю поглинуло учня. Перед ним більше не було Димитрія. Залишилася лише безодня. Вальтер знову кинувся уперед. І тоді Максимус побачив те, чого боявся найбільше.

Жнець Душ рухався інакше. Він більше не прагнув розсікти тіло. Він шукав душу. Кожен помах відсікав від людини частину життєвої санергії. Після десятка таких ран уже неможливо було відновитися.

Максимус відбивав атаку за атакою.

Та кожен блок усе одно залишав на душі невидимі тріщини. Він відчував це. Ще кілька хвилин — і буде запізно. Максимус зупинився. Повністю. Опустив останній уцілілий меч.

Димитрій не сповільнився ні на мить. Жнець Душ увійшов Максимусу просто в груди. Срібне лезо вийшло зі спини. Максимус лише ледь здригнувся. Біль був нестерпним. Та він усміхнувся.

— Ось тепер можна.

Димитрій різко смикнув косу назад. Та Максимус несподівано міцно схопив його за зап'ястя. Хватка виявилася напрочуд сильною. В іншу долоню учня він вклав невелику чорну сферу. Сферу пам'яті. Потім закривавленою рукою повільно провів по обличчю Димитрія. Кров склалася в давній символ. Останній елемент забороненого ритуалу. Максимус наблизився майже впритул. І ледь чутно прошепотів йому на вухо:

— Аллі...

Ще тихіше:

— Ашессс…

Світ вибухнув. Перед очима Димитрія щось тріснуло. Ніби величезне чорне дзеркало. Ним миттєво побігли тисячі тріщин. Із них ударило світло. Темрява заверещала. Закричала. Спробувала втриматися. Та давнє закляття безжально виривало її зі свідомості.

Вона зникала. Шматок за шматком. Повільно. Неохоче. Доки нарешті не розчинилася без сліду.

Останні клапті мороку з пронизливим вереском згорнулися в зіницях і зникли.

Сірі, мов полірована сталь, райдужки знову ожили, а по їхньому зовнішньому краю спалахнув тонкий срібний обідок — відмінна ознака саргісів проклятої крові.

Димитрій нарешті побачив, хто стоїть перед ним. Не ворог. Не безлика здобич. Максимус. Наставник. Батько. Димитрій зблід. Пальці самі розтиснулися. Жнець Душ зник у підпросторі.

— Ні...

Він устиг підхопити Максимуса, який падав, перш ніж той торкнувся землі.

— Тільки не ти!

Максимус насилу розплющив очі. На його губах з'явилася ледь помітна усмішка. Дуже втомлена.

— Ось тепер...

Упізнаю...

Свого Діму…

Твої очі...

Знову живі...

Кров повільно стікала по його підборіддю. Кожне слово давалося дедалі важче.

— Навіщо?..

Голос Димитрія зірвався.

— Навіщо ти це зробив?

Максимус ледь помітно всміхнувся.

— Бо...

Живий учень...

Краще...

Ніж...

Мертвий...

Він насилу підняв тремтячу руку.

Торкнувся грудей Димітрія.

Там, де знову билося серце.

— У сфері...

Правда...

Про Огніуса...

Подивися...

І...

Живи...

Димитрій стиснув зуби.

По щоках покотилися сльози.

— Я не заслужив...

Максимус слабко похитав головою.

— Це...

Не тобі...

Вирішувати...

Рука повільно зісковзнула вниз. Голова безсило опустилася на груди. Максимус Шрессар більше не дихав. Димитрій ще довго сидів нерухомо, притискаючи до себе тіло людини, яка колись урятувала десятирічного сироту, виховала його, навчила володіти даром і востаннє врятувала його вже ціною власного життя. Потім обережно заплющив наставникові очі. Дбайливо поклав його на траву. Ніби боявся завдати болю тому, хто вже не міг його відчути. Лише після цього він подивився на сферу пам'яті, яка й досі лежала в долоні.

— Що ж ти хотів мені показати?

Він повільно стиснув пальці. Сфера тихо хруснула. Розсипалася сріблястим пилом. Сизий туман повільно піднявся вгору. І разом із першим глибоким вдихом увійшов у Димитрія.

Резиденція Огніуса Вершителя, принца демонів Північного Домініону

Максимус зупинився на червоній килимовій доріжці біля підніжжя трону, немов звичайний прохач, який прийшов благати про милість.

Огніус Вершитель навіть не вважав за потрібне підвестися. Розвалившись на троні, він ліниво похитував золотий кубок із вином і з неприхованим задоволенням розглядав наставника свого колишнього друга. У куточках губ грала насмішка. Розкосі смарагдові очі світилися самовдоволенням, а вогняно-рудий ірокез здавався живим полум'ям. Усе його вбрання було чорним. Лише королівська мантія стікала з плечей рідким вогнем, переливаючись золотими відблисками.

— Яка честь, — ліниво протягнув Огніус. — Сам Максимус Шрессар. Невже ви вирішили перевірити, чи справді у демонів такі зручні трони?

— Я прийшов дізнатися, навіщо ти вбив сім'ю Димитрія.

Демон зробив невеликий ковток вина й задумливо подивився на рубінову рідину.

— Яка нудна тема. Я сподівався, що ти прийшов обговорити мистецтво... Або хоча б вино.

— Не ухиляйся від відповіді.

— А хіба я ухиляюся? Просто насолоджуюся тим, як смертні завжди починають розмову з найтрагічнішого.

Максимус мовчав. Огніус усміхнувся.

— Гаразд. Припустімо, я відповім. Який варіант тобі більше подобається? Змова давніх богів? Таємне пророцтво? Політичний розрахунок? Чи старі добрі ревнощі?

— Останній.

Посмішка демона стала ширшою.

— Ти мене розчарував. Я розраховував хоча б на пророцтво.

— Отже, ревнощі.

— Ні. Ревнощі — надто людське почуття.

— Тоді заздрість?

— Вже ближче.

Він повільно покрутив кубок.

— Знаєш, що дратує мене найбільше? Люди, яким неможливо зіпсувати життя. Вони щасливі без жодних зусиль. Наче сам світ вирішив зробити їм подарунок.

Він підвів погляд.

— А я терпіти не можу подарунків, призначених не мені.

Максимус кілька секунд уважно вивчав його обличчя.

— І заради цього ти спалив село?

— Не тільки.

— Тоді заради чого ще?

— Ти ж розумна людина. Спробуй здогадатися.

— Ерієнталь.

Огніус тихо розсміявся.

— Бачиш? Усе-таки недарма тебе вважають найкращим наставником.

Він ліниво покрутив кубок, спостерігаючи, як рубінове вино повільно ковзає золотими стінками.

— Знаєш, Максимусе... Саме тому я завжди поважав тебе. Ти один із небагатьох смертних, здатних побачити весь малюнок, а не окремі мазки.

Він відкинувся на спинку трону.

— Утім, тепер це вже не має жодного значення. Ти все одно нічого не зможеш змінити.

Огніус усміхнувся майже по-дружньому.

— То чому б не розповісти тобі, якою красивою вийшла ця партія?

Максимус мовчав.

— Ерієнталь потрібен моєму батькові. Коли Вальтер затопить герцогство нежиттю, відкрити там Браму Інферно стане набагато простіше.

— Отже, ти від самого початку збирався перетворити герцогство на плацдарм.

— Не просто плацдарм. Перший опорний світ майбутнього вторгнення.

Демон зробив ще один неквапливий ковток вина.

— Раді архисаргісів Паралеліуму не залишиться нічого іншого, окрім як передати демонам землі, перетворені на розсадник нежиті. Люди все одно не зможуть там жити. Іноді капітуляція — єдине розумне рішення.

— А Димитрія стратять.

Огніус спокійно кивнув.

— Звісно. Хтось же має відповісти за катастрофу.

На його губах з'явилася вдоволена усмішка.

— Вальтер підходить ідеально. Герой, який став чудовиськом... Смертні обожнюють такі історії. Вони завжди охочіше вірять у падіння героя, ніж у ретельно сплановану змову.

Максимус довго дивився на нього.

— Отже, усе було сплановано заздалегідь?

— Безумовно.

— Навіть дружба з Димитрієм?

Демон уперше замовк. На мить у смарагдових очах промайнуло щось схоже на жаль. Він повільно видихнув.

— А ось це гарне запитання.

Він зробив ще один ковток вина.

— Спочатку — ні.

Максимус насупився.

— Потім?

— Потім стало запізно.

— Запізно для чого?

Огніус криво всміхнувся.

— Для мене.

У залі запала важка тиша.

Максимус уперше помітив, що Огніус не усміхається.

Але лише на одну коротку мить.

— Утім... яка тепер різниця? Мертві не ображаються.

Усмішка повернулася так швидко, ніби ніколи й не зникала.

— Ти переконав Димитрія, що винен імператор.

— Звісно.

— Чому саме він?

— Тому що брехня має бути правдоподібною. Хороша брехня ніколи не буває повністю вигаданою. Вона завжди складається з дев'яти частин правди... і однієї краплі отрути.

— Ти використав пророцтво.

— Я лише дозволив йому самому зробити висновки.

— Це одне й те саме.

— Ні, Максимусе.

Огніус трохи подався вперед.

— Коли людина сама доходить потрібної думки, потім вона захищає її набагато запекліше, ніж будь-яку нав'язану брехню.

Максимус важко зітхнув.

— Ти перетворив його на зброю.

— Ні.

Демон повільно похитав головою.

— Зброя не відчуває болю.

— Тоді на що?

Огніус подивився йому просто в очі.

— На людину, якій більше нічого втрачати.

Він усміхнувся.

— Армію можна зупинити. Державу — знищити. Навіть демона — убити.

Він підняв кубок.

— А ось людина, яка втратила все... здатна спалити цілий світ.

Огніус зробив останній ковток вина й майже пошепки додав:

— І найкумедніше, Максимусе... він буде цілком щиро вважати, що рятує цей світ.

***

Коли все закінчилося, сизий серпанок повільно розвіявся. Димитрій важко вдихнув. Здавалося, грудну клітку стиснули залізні обручі. Кожен вдих завдавав болю.

Зрада. Справжня. Не вигадана. Не навіяна Чорним Безумством.

Огніус. Демон, якого він колись називав братом. Той, кому довіряв більше, ніж власному життю.

Саме він знищив його сім'ю. Саме він штовхнув його до безумства. Саме він перетворив його на чудовисько.

І все ж Огніус помилився.

Він був надто впевнений, що знає про саргісів проклятої крові все.

Саме ця самовпевненість і дала Димитрію шанс зберегти розсудок.

Але одного цього виявилося б недостатньо.

Його врятував Максимус. Врятував ціною власного життя.

Димитрій повільно закрив обличчя долонями.

— Чому?..

Запитання розчинилося у вітрі. Відповідь він уже знав. Від цього ставало лише важче. Він підвівся. Ноги тремтіли.

Уперше за кілька днів він дивився на світ власними очима. Перед ним стояла безкрая армія. Та тепер він бачив уже не нежить. Він бачив людей. Старосту. Коваля. Куховарку. Конюха. Сотні. Тисячі. Десятки тисяч. Кожного з них він колись знав на ім'я. Кожен довіряв своєму герцогу. Тепер вони безмовно чекали його наказу.

Їх убив не Огніус. Їх убив він. Ця думка вдарила сильніше за будь-який клинок.

Димитрій підняв руки. Вони тремтіли. На долонях ще не встигла засохнути кров Максимуса. Він довго дивився на неї. Потім тихо прошепотів:

— Я відрубав би собі руки за скоєне...

З грудей вирвався глухий, звірячий рик. Він упав на коліна. Земля здригнулася від удару його кулаків.

— За що?..

Він уже не розумів, до кого звертається. До богів. До долі. До самого себе. Відповіддю стала тиша. А потім... Зовсім поруч. Так тихо, що це можна було прийняти за шелест трави.

— Живи...

Димитрій різко озирнувся. Нікого. Лише вітер. Він гірко всміхнувся.

— Навіть тепер продовжуєш наказувати...

Голос зірвався.

— Учителю...

Він заплющив очі. Перед внутрішнім зором постав Максимус. Такий, яким був завжди. Усміхнений. Живий. Димитрій глибоко вдихнув. І повільно видихнув.

— Добре...

Він промовив це майже беззвучно.

— Я житиму. Не заради себе. Заради тих, кого ще можна врятувати.

Він довго дивився на безкраю рівнину. На села. На ліси. На дороги. На землю, яку любив із дитинства. Тепер вона була приречена. Санергія смерті вже вбралася надто глибоко. Навіть якщо знищити всю нежить... Сама земля ще десятиліттями вбиватиме все живе.

Він не зможе повернути минуле. Але зможе зупинити майбутнє. Димитрій повільно підійшов до краю пагорба. Розкинув руки. Ніби намагався обійняти все герцогство.

— Пробачте мені...

Ці слова були звернені до неба. До людей. До мертвих. До самого себе. Із грудей вирвався потік санергії. Спочатку тонкий. Майже непомітний. Потім дедалі сильніший.

Вітер стих. Трава завмерла. Навіть нежить зупинилася. Повітря почало тремтіти. Простір навколо герцогства повільно викривлявся. Ніби хтось невидимий стискав тканину самого світу. Високо в небі з'явилися тисячі сріблястих тріщин. Вони стрімко розходилися до самого обрію. З'єднувалися. Перепліталися. Утворювали велетенську сітку. Димитрій відчував, як разом із силою його залишає життя.

Та не зупинявся.

— Ще...

Він зробив крок уперед. Із носа потекла кров.

— Ще трохи...

Перед очима все пливло. Та закляття вже неможливо було зупинити. Раптом увесь світ здригнувся. Пролунав звук, схожий водночас на гуркіт грому й тріск криги, що ламається. Межа між світами зімкнулася.

І... Герцогство зникло. Ліси. Річки. Поля. Замок Вальтерів. Села. Дороги. Армія нежиті. Величезний шматок Ерієнталя ніби вирвали зі світу. На його місці залишився лише сріблястий серпанок, що ледь помітно мерехтів у повітрі. Відтепер потрапити туди зможе лише той, у чиїх жилах тече кров Вальтерів.

Димитрій ще кілька секунд стояв нерухомо. Потім захисна межа з силою відкинула свого творця назад. Він упав. Світ поринув у темряву.

Тієї ж миті... За сотні кілометрів звідси... Алвес Буршес підвів голову. Небо над Пірмсою здригнулося. Чорні хмари стрімко світлішали. Ніби хтось виривав із них подих смерті. За кілька секунд із неба впали перші краплі дощу. Звичайного. Холодного. Чистого.

Перші краплі вдарили по обличчю Алвеса. Він обережно простягнув долоню. Вода. Найзвичайнісінька вода. Без жодного сліду санергії смерті. Алвес довго дивився в небо. Потім ледь чутно промовив:

— Максимус... Ти все-таки встиг...

***

Далеко на півночі... Посеред порожньої рівнини... Без свідомості лежав найсильніший саргіс проклятої крові. І людина, яка щойно відмовилася стати чудовиськом.

Поруч більше не було ні армії. Ні герцогства. Ні дому. Ні родини. Нічого. Окрім слабкої іскри життя, яка ще жевріла в його душі.

Саме цієї іскри виявилося достатньо, щоб одного дня змінити долю всього Ерієнталя.