Раді Вас бачити!

— Сьогодні вночі хлопчисько спробує втекти, — подумав Димитрій.

За вечерею Данаїл виглядав надто зібраним, надто рішучим. Так дивляться люди, які вже ухвалили рішення й тепер лише чекають слушної миті.

«Цікаво... І як він збирається це провернути без артефакту переміщення?»

Вальтер не збирався заважати.

Нехай спробує.

Найкращий спосіб чогось навчити людину — дозволити їй самій переконатися у власній помилці. Данаїлові настав час зрозуміти, з ким саме його звела доля. Що болючішим виявиться цей урок, то міцніше він його запам'ятає. Тікати від саргіса проклятої крові — марна справа.

Димитрій вийшов із намету, дістав із мотоцикла зменшений просторовою саргією спальний мішок і натиснув кнопку переговорника.

— Розбивайте табір. На мене цієї ночі не чекайте.

— Це ще що за новини, командире? — одразу озвався Азізель.

— Найзвичайнісінькі.

— Може, хоч поясниш?

— Якщо без мене стане нудно, займися звітом про сьогоднішню операцію.

У відповідь пролунав важкий зітх.

— Дякую за таку щедрість.

— Завжди радий допомогти.

— І, як завжди, жодних пояснень?

На губах Вальтера промайнула ледь помітна усмішка.

— Ти надто добре мене знаєш, Азізелю. До зв'язку.

Він вимкнув переговорник, повернувся до намету, кинув спальний мішок на вільне місце й майже одразу ліг.

Заснув миттєво.

Про втечу Данаїла він не хвилювався. Навіть якщо хлопцеві вдасться непомітно вибратися, далеко він однаково не втече.

До того ж цей день видався надто важким навіть для людини з його здібностями.

***

До свого ліжка Данаїл дістався майже на самих рефлексах. Він із полегшенням упав на матрац, витягнувся на весь зріст і заклав руки за голову.

— Важко...

Погляд мимоволі ковзнув до незвично округлого живота. Зазвичай на його місці виднілася впадина, а тепер шлунок був настільки переповнений, що навіть дихати доводилося обережніше.

Дан заплющив очі.

Тілом повільно розливалося приємне тепло. Замість звичної виснажливої порожнечі всередині панувало ситне, ліниве розслаблення. Кожен м'яз налився важким спокоєм. Хотілося лише одного — спати.

Данаїл дедалі чіткіше усвідомлював. Димитрій раз по раз доливав йому в кухоль кислувато-солодкий напій, що пробуджував апетит, незворушно підкладав нові шматки м'яса, ніби заздалегідь знав, що хлопець не зможе відмовитися.

Але справа була не лише в їжі.

Данаїл чомусь не сумнівався, що його організм легко засвоїть цю щільну вечерю, забувши про нудоту й власне неприйняття тваринного білка.

Ловчий безперечно щось зробив із його тілом. Підмішав щось у крапельницю... або в еліксир. Інакше його шлунок нізащо не впорався б із такою кількістю їжі.

«Коли ж я перестав опиратися?..»

Відповідь прийшла несподівано швидко. Коли озвалася Темрява.

Сьогодні він уперше відчув її в собі настільки ясно. Не як безлику силу. Не як прокляття. Як частину самого себе. Вона завжди була поруч. Нікуди не зникала. Вона є. Вона в ньому. Вона буде завжди.

Сьогодні Темрява насолоджувалася кожним ковтком життєвої енергії, жадібно вбирала її з якоюсь хижою насолодою. І водночас здавалася виснаженою, втомленою від того, що її відкидає власний носій.

Данаїл повільно розплющив очі. Схоже... Димитрій розумів його краще, ніж він сам.

«Не дозволяй Темряві заволодіти тобою. Опирайся їй. Не піддавайся. Будь сильним...»

Голос Фелікса пролунав у пам'яті так виразно, ніби наставник стояв поруч.

Дан сумно всміхнувся.

«Легко сказати... А якщо Темрява — не чужа сила? Якщо вона — частина мене? Як боротися з власною кров'ю?»

Він шумно видихнув і потер долонями обличчя, проганяючи сонливість.

Дивний день...

Навіщо взагалі цей ловчий його впіймав? Щоб вилікувати понівечену спину? Відновити кисть?Нагодувати досхочу? Данаїл підняв ліву руку й довго розглядав пальці, стискаючи й розтискаючи кулак. Наче нічого й не сталося. Важко було повірити, що ще кілька годин тому він ледь не втратив руку. Без неї повноцінна чаротворчість стала б неможливою.

Ловчий каже, що йому потрібно деактивувати печатку на замку. Але якщо так, то чому він нікуди не поспішає? Не потягнув бранця до замку. Не ткнув носом у печатку. Не замкнув у підземеллі. Хоча цілком міг.

Саме так із Данаїлом зазвичай і поводилися. Світлі. Нейтрали. Навіть люди, що не мали саргії.

А цей... Цей темний виявився зовсім іншим. Сильний. Небезпечний. Той, що має певну владу. І водночас — жодних суттєвих погроз, жодних принижень, жодних намагань позбавити свободи.

«Чого ж тобі насправді потрібно?..»

Відповіді не було. Перед очима сам собою постав образ Димитрія. Високий. Із упевненою поставою людини, якій ніколи не доводилося виправдовуватися за своє походження.

Найтемніший серед темних. І водночас — ані краплі сорому. Ніби він давно прийняв себе таким, яким є. 

«Мабуть... саме так виглядає людина, яка ніколи не дозволяла іншим вирішувати, ким їй бути.»

Данаїл несподівано впіймав себе на думці, що заздрить йому. І відразу ж скривився. Ні. Заздрити такій людині — останнє, що він має собі дозволити.

Дан різко сів на ліжку й, скривившись від важкості в шлунку, поклав долоню на живіт.

— Ні... — пробурмотів він. — Надто смачно, щоб їсти так щодня.

Перед очима одразу виникла сьогоднішня вечеря. Запашне м'ясо. Свіжий хліб. Густий соус. Терпкий напій із ледь відчутною кислинкою. Усе було настільки смачним, що зупинитися виявилося майже неможливо.

«Після двох-трьох таких вечерь можна перестати вміщатися у власний одяг». 

Він мимоволі всміхнувся. Ну вже ні. Надто довго він привчав організм задовольнятися малим, щоб тепер втратити всю форму, необхідну для роботи Зламником.

Данаїл застебнув на зап'ястку браслет-артефакт. Щойно метал зімкнувся на руці, тілом прокотилася знайома хвиля спокою. Наче зникла невидима вразливість, яку він увесь цей час відчував шкірою. Тепер можна було думати.

«Ірлі».

Зв'язок встановився миттєво.

— Господарю?!

У подумки почутому голосі ящера змішалися недовіра й така щира радість, що Дан мимоволі усміхнувся.

— Невже! Я вже вирішив, що більше ніколи тебе не почую.

— Усе настільки погано?

— Гірше. Я взагалі перестав відчувати наш зв'язок. Думав... тебе вбили.

— Не дочекаються, — тихо відповів Дан. — Зі мною все гаразд.

Ірлі насмішкувато фиркнув.

— Хотів би я мати господаря, менш талановитого у створенні проблем, але маю лише тебе. Розповідай. Усе.

Данаїл кілька секунд збирався з думками.

— Якщо коротко... мені тривожно.

Він і сам не розумів чому, але саме це слово підходило найкраще. Не страх. Не паніка. Саме тривога. Тиха, липка, така, що ніяк не хотіла відпускати.

— Цей ловчий знає про мене надто багато. Значно більше, ніж мав би після кількох годин знайомства. Він хоче, щоб я зняв печатку мого наставника з його замку... Історія довга. Головне — він узяв із мене дуже розпливчасту клятву... і відпустив тебе.

Запала коротка пауза.

— Просто... відпустив? — недовірливо перепитав Ірлі.

— Так.

— Не подобається мені це.

— Мені теж.

Ящір ненадовго замовк.

— У тобі щось змінилося, господарю.

Дан насторожився.

— Що саме?

— Не розумію... ніби змінилася сама енергетика. Наче твою ауру хтось... підправив.

Данаїл роздратовано фиркнув.

— Мене сьогодні стільки разів лікували, поїли еліксирами й чимось кололи, що дивуватися нічому.

— Ні... справа не в цьому. Не можу зрозуміти у чому.

Голос Ірлі став серйознішим.

— Це щось інше. Не можу пояснити. Ніколи раніше такого не відчував.

По спині Данаїла пробіг неприємний холодок.

— Тоді перевір мою ауру. Може, він залишив якусь мітку?

Кілька довгих секунд панувала тиша.

— Ні.

— Зовсім нічого?

— Зовсім.

— Упевнений?

— Абсолютно.

Це одночасно й заспокоїло, й насторожило.

Якщо мітки немає... чому тоді не полишає відчуття, ніби він уже потрапив у чиюсь ретельно розставлену пастку?

Данаїл довго дивився в стелю. Потім повільно видихнув.

— Усе одно спробую втекти.

— Господарю...

— Не можу інакше.

— Авжеж, — приречено пробурчав Ірлі. — Коли в тебе з'являються хороші ідеї, я починаю нудьгувати. А коли погані — ми чомусь завжди кудись біжимо.

— Якщо залишуся тут до завтра... таке відчуття, що вже ніколи не піду.

— Бо деякі люди вміють будувати клітки без ґрат. І, боюся, цей ловчий — саме з таких.

Ірлі тяжко зітхнув.

— Усе це мені дуже не подобається. Наче хтось заздалегідь передбачив кожен твій крок.

— Можливо.

Данаїл заплющив очі.

— Але перевірити я мушу. Інакше потім шкодуватиму, що навіть не спробував.

Він натягнув ковдру до підборіддя.

— Розбуди мене рівно опівночі.

— Розбуджу. Хоча значно корисніше було б прив'язати тебе до ліжка. Але, господарю...

— Що?

— Будь готовий до того, що цієї ночі все піде зовсім не так, як ти розраховуєш.

***

Данаїл спав. Ірлі прислухався до рівного дихання свого господаря. Дивне передчуття не полишало маленького хранителя. Ніби невидима пастка вже зачинилася. А людина, яка опинилася всередині, вперто йде далі, заганяючи себе у глухий кут.

Колючий укол у тильний бік долоні вирвав Данаїла зі сну. Він миттєво розплющив очі. Опівніч.

— Дякую, Ірлі, — подумки подякував він своєму помічникові, підводячись із ліжка.

У наметі панувала тиша.

Дан безшумно підвівся, звично рухаючись так обережно, ніби навіть повітря не повинно було помітити його присутності. Визирнув зі своєї частини шатра.

Димитрій спав. Нерухомо. Міцно.

Спальний мішок лежав саме там, де ловчий кинув його ввечері.

На губах Данаїла з'явилася ледь помітна усмішка.

— Попався...

Вальтер справді заснув усередині неактивного рунного кола. Одним плавним рухом Дан підняв із підлоги сріблясті лінії печатки. Руни безшумно спливли в повітря. Пальці юного саргіса замиготіли над ними. Сполучні символи звично лягали на свої місця, однак уже на середині роботи Дан насупив брови.

Щось було не так.

Руни відгукувалися помітно важче, ніж зазвичай.

Кожен символ вимагав більшого зосередження, ніби якась невидима сила розсіювала санергію ще до того, як вона встигала наповнити печатку. Лінії ставали менш стійкими, прагнули розсипатися, і їх доводилося втримувати власною волею.

«Перевтома...» — вирішив він.

Після всіх останніх подій це здавалося найлогічнішим поясненням.

Йому довелося двічі перебудовувати сполучні візерунки, перш ніж печатка нарешті підкорилася. Вона спалахнула м'яким срібним світлом і відразу згасла.

Тепер коло працювало.

Зачарований сон ліг на Димитрія невидимим покривалом. Данаїл задоволено кивнув.

— Дванадцять годин...

Данаїл швидко зробив розрахунки. Довше втримати такого саргіса не змогла б жодна відома йому комбінація рун. Навіть ці дванадцять годин були межею його нинішньої майстерності. Цього має вистачити. Ірлі подумки прокоментував:

— Дуже сподіваюся, що ти справді знаєш, що робиш... Бо особисто я вже перестав розуміти, хто з вас двох небезпечніший.

Данаїл насупився.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо ти залишиш його тут сплячого, у пастці, — Ірлі на мить замовк. — Його, скоріше за все, з'їдять тварюки Пустки.

Данаїл застиг. Він не подумав про це. Взагалі.

Усі його думки були зосереджені на пастці, на рунах, на тому, щоб Димитрій не прокинувся раніше часу. Він навіть не врахував того, що станеться після.

Пустка не пробачала безпорадності. Данаїл повільно опустив погляд.

На руку. На ту саму руку, яку ще кілька годин тому він міг втратити. Пальці ледь помітно здригнулися. Димитрій урятував її. Не залишив напризволяще. Не дозволив болю забрати те, що ще можна було врятувати. Витратив сили, час і свою саргію, хоча цілком міг просто сказати, що це його власна проблема.

Данаїл стиснув пальці. А тепер він збирався залишити ловчого тут. Сплячого. Беззахисного. І чекати, поки його знайдуть тварюки.

— Ні...

Слово прозвучало майже пошепки.

— Що? — відгукнувся Ірлі.

— Я не хочу...

Данаїл замовк, підбираючи слова.

— Не хочу ставати вбивцею.

Ірлі нічого не відповів. Данаїл видихнув і знову подивився на рунне коло. Він міг просто піти. Міг переконати себе, що це не його проблема. Що Димитрій сам винен. Що він небезпечний. Що рано чи пізно доведеться його зупинити.

Але дозволити Пустці зробити це замість нього?Ні.

Данаїл заплющив очі. Нейтральна саргія повільно відгукнулася на його поклик. Неохоче. Нерівно. Але цього разу — майже слухняно. Руни навколо сплячого Димитрія ледь засвітилися. Данаїл провів пальцями над землею, змінюючи кілька знаків.

Саргія потягнулася від нього тонкими нитками, вплітаючись у вже створене коло. Кожна нова руна забирала сили, і з кожним рухом ставало важче тримати концентрацію. Та Данаїл не зупинявся. Він додав захисний контур. Руна за руною навколо пастки сформувався невидимий бар'єр. Данаїл змінив останній знак. Коло потьмяніло. Світіння згасло майже повністю. Тепер його було важко помітити навіть зблизька.

Він приховав рунний слід, замаскувавши його під звичайний малюнок Пустки. Жодна тварюка не мала відчути, що всередині лежить здобич.

Данаїл похитнувся. Сил майже не залишилося.

— Готово...

Ірлі мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Ти щойно врятував людину, яку збирався залишити помирати.

Данаїл відмахнувся, поспішив до письмового столу, відкинув потайну дошку й дістав безрозмірну торбу. Зовні — звичайнісінька полотняна торба з потертою шкіряною лямкою. Нічим не примітна. Але всередині неї ховався просторовий карман, здатний умістити все, що тільки могла понести людина.

Останній подарунок матері. Єдина річ, що залишилася йому на пам'ять. Долоня мимоволі затрималася на грубій тканині. Данаїл не пам'ятав її обличчя. Він був надто малим, коли втратив матір. Фелікс розповідав небагато. Лише те, що вона любила сина понад власне життя. Що, рятуючи його, інсценувала смерть дитини й повела переслідувачів за собою. І більше не повернулася.

Про батька наставник говорив і ще менше. Його стратили.

— Напевно, заслужено, — незмінно додавав Фелікс.

І ніколи не пояснював чому. З часом Дан перестав запитувати. 

Хлопець швидко складав до безрозмірної торби інструменти, артефакти, заготовки печаток, кристали, запас одягу, продукти — усе, що могло знадобитися в довгій дорозі.

Просторовий карман жадібно приймав речі одну за одною.

Ірлі зауважив:

— Люблю цю торбу. У неї поміщається все... окрім здорового глузду її господаря.

Данаїл усміхнувся, але нічого не відповів.

Його думки самі собою повернулися до слів наставника. Фелікс так і не зміг зняти прокляття з його темного джерела. Лише запечатав другий дар й вважав це благословенням.

Коли хлопець подорослішав, з'ясувалося страшне.

Усі печатки Данаїл міг створювати лише санергією саргії Темряви.

Фелікс довго мовчав після цього відкриття.

А потім вимовив лише одну фразу, що назавжди закарбувалася в пам'яті учня:

— Саргіс рун, народжений Темрявою, — надто небезпечне випробування для всіх світів Паралеліуму.

Після цього наставник більше ніколи не навчав його користуватися темною санергією.

Ніби сподівався, що одного дня вона просто зникне.

Не зникла.

Застебнувши торбу, Дан підійшов до невеликого дзеркала.

Риси обличчя повільно попливли. Руде волосся стало попелясто-сірим. Блакитні очі набули зеленого відтінку. Змінилися вилиці, підборіддя, розріз очей, губи. Навіть вираз обличчя став зовсім іншим. Із дзеркала на нього дивилася людина, яку добре пам'ятав капітан піратського крейсера. Саме таким Данаїла знав Відчайдушний Ґреґ.

«Там мене шукатимуть в останню чергу.»

Він відгорнув край килимка. Під ним сріблом поблискувала захована печатка одностороннього переходу. Поки що порожня. Дан підняв долоню. Рунні лінії слухняно злетіли в повітря.

І знову він відчув опір. Ніби сама санергія стала в'язкою. Пальці рухалися швидко, але звичної легкості вже не було. Кілька разів довелося заново переплітати координатні руни — вони несподівано розсипалися просто під час побудови.

«Дивно...»

За три роки життя в Пустці такого з ним ще не траплялося. Він знову списав усе на втому. Нарешті печатка лягла назад на підлогу вже зміненою.

Залишалося лише наповнити її силою.

Данаїл під'єднав накопичувач санергії, водночас відключаючи намет від живильного контуру.

Сріблясті лінії повільно спалахнули. Почалося перекачування енергії.

Коли накопичувач повністю зарядиться, усі артефакти в наметі залишаться без живлення. Кожна печатка. Кожен побутовий механізм. Кожна захисна конструкція. Усе, що він створював майже три довгі роки, розсиплеться мертвим рунним візерунком.

Назавжди.

По щоці повільно скотилася єдина сльоза. Данаїл поспішно витер її.

— Пробач...

— Тебе б пробачили. На відміну від того, хто незабаром знайде порожній намет, — фиркнув зелений голографічний ящір.

Данаїл і сам не знав, до кого звертається. До наставника. До минулого. Чи до цього невеликого намету посеред безмовної Пустки. За два з лишком роки тут з'явилося все, що він звик вважати своїм.

Письмовий стіл. Полиці з інструментами. Стоси книжок. Підвішені під стелею пучки сушених трав. Руни, що вкривали внутрішній бік тканини.

Нажаль усе це з собою не візьмеш. 

Останньою до безрозмірної торби лягла Книга Печаток. Товстий фоліант, що вмістив майже все його життя. Записи Фелікса. Власні дослідження. Десятки вдалих і невдалих експериментів. Бережно провівши долонею по потертому шкіряному корінцю, Данаїл прибрав книгу до просторового кармана.

Майже Майстер... Колись ця думка змушувала його усміхатися. Тепер вона звучала майже як насмішка. Головне знання, необхідне для фінальної ініціації, наставник так і не встиг йому передати.

Дан повільно випростався. Востаннє оглянув намет. Письмовий стіл. Скрині. Стелажі. Тьмяно мерехтливі рунні контури на внутрішньому боці тканини.

Навіть повітря тут здавалося рідним. Надто багато безсонних ночей. Надто багато надій. Надто багато спогадів. 

Печатка переходу спалахнула сріблом. Данаїл ступив усередину. Сліпучий спалах на мить осяяв намет. І все стихло. Рунні контури один за одним згасли. Артефакти втратили живлення. Світильники згасли. Захисні печатки розсипалися сірим попелом санергії.

Намет ніби востаннє видихнув. Тепер це було лише звичайне полотнище тканини серед безкрайньої Пустки. 

І тільки рунне коло продовжувало ледь помітно мерехтіти сріблом. Безмовно утримуючи у сні людину, яка ще ввечері дозволила цій втечі розпочатися.

Яскравий спалах остаточно згас. Пустка знову поринула в бездонну нічну тишу.

***

Данаїл вийшов з арки порталу просто до капітанської рубки піратського крейсера.

Поява людини зі стаціонарного переходу тут давно перестала бути чимось незвичайним.

Хтось лише побіжно підвів голову. Хтось коротко кивнув. Решта продовжували працювати, ніби нічого особливого не сталося.

— Привіт, Зламник! — усміхнулася рудоволоса ельфійка у формі другого пілота.

— Привіт, Варієль.

Дан відповів легким кивком і попрямував до капітанського містка.

— О! Кого я бачу!

Голос Відчайдушного Ґреґа, як завжди, прогримів на всю рубку.

— А я саме збирався зв'язатися з тобою. Робота є.

Старий гоблін широко вишкірився, але усмішка прожила лише кілька секунд.

Його довгий ніс ледь помітно смикнувся. Потім ще раз. Жовті очі примружилися. Веселий вираз обличчя зник так різко, ніби його стерли.

— Хм...

Він повільно підвівся з капітанського крісла.

— З тобою щось не так...

Ірлі не втримався від коментаря.

«От-от, діло каже. Дякую. Хоч хтось це одразу помітив.»

Ніс гобліна знову смикнувся. Ґреґ похмурнів.

— Варієль.

Ельфійка вже все зрозуміла. Мовчки підійшла до Данаїла майже впритул і заплющила очі. Її пальці на мить торкнулися його плеча. По райдужці очей пробігло золотаве сяйво. Дан терпляче чекав.

— У тебе неприємності? — тихо запитав Ґреґ.

— Так. У Пустці я зіткнувся з ловчим Патруля. Тому й прийшов. Треба десь перечекати, поки не знайду новий прихисток.

Він подивився на капітана.

— Ви ж давно пропонували місце в команді. Пропозиція ще чинна?

Ґреґ уже відкрив рота, збираючись відповісти. Та його випередила Варієль. Вона різко відступила назад. Її обличчя зблідло.

— Ґреґ...

Голос ельфійки ледь помітно здригнувся.

— На ньому мітка.

Ірлі подумки тихо вилаявся: «Та куди ж? Куди він її заховав? Офіційно заявляю: цей ловчий мені зовсім не подобається.»

У рубці несподівано запанувала тиша.

— Яка ще мітка? — насупився Дан.

Варієль наче не почула його запитання.

— Дуже глибоко... майже на рівні тонкого тіла...

Вона судомно вдихнула.

— Це саргія крові.

Кілька секунд вона мовчала. Потім майже пошепки промовила:

— Якщо її поставив ловчий Патруля... то це зробив Вівісектор.

— Прокляття...

Ґреґ повільно заплющив очі. На вилицях заграли жовна. Коли він знову подивився на Данаїла, у його погляді вже не залишилося колишньої привітності. Лише злість. І втома.

— Хлопче...

Він говорив неголосно, але кожне слово боліло сильніше за крик.

— Димитрій Вальтер — єдиний саргіс Проклятої Крові, який підкорив собі санергію Простору.

Ґреґ ткнув пальцем Данові в груди.

— А тепер на тобі його маяк.

Данаїл нерозуміюче насупився.

— Що це означає?

— Це означає...

Гоблін тяжко видихнув.

— Що він уже знає, де ти.

Ірлі приречено прокоментував, подумки звернувшись до господаря:

— Вітаю. Ти зумів утекти настільки вдало, що привів переслідувача просто до друзів.

Запала тиша.

— Ні...

— Так.

— Це неможливо.

— Для нього — можливо.

Дан відчув, як усередині все холоне. У голові одна за одною спалахували думки.

Крапельниця... Еліксир... Зачарований сон...

Ніякої мітки ні він, ні Ірлі не знайшли. Бо шукали не там.

«Він усе передбачив...»

Ґреґ і далі дивився йому просто в очі.

— Ти не просто привів Патруль.

Він повільно похитав головою.

— Ти привів Вівісектора. І тепер він прийде по тебе. А заодно знищить і нас.

У рубці стало так тихо, що було чути рівномірне гудіння двигунів.

— Скільки в нас часу? — нарешті запитав капітан.

Данаїл машинально відповів:

— Я приспав його...

Він запнувся. Чомусь ця фраза більше не звучала як перемога.

— На дванадцять годин.

Ґреґ перевів погляд на Варієль.

— До антимагічного карцеру. Можливо, екранування заглушить мітку.

Ельфійка похитала головою.

— Не допоможе. Саргія крові надто глибоко вплетена в його енергетичне тіло. Маяк і далі працюватиме.

Вона зустрілася поглядом із капітаном.

Обоє чудово розуміли, що це означає.

— Усе одно виконуй.

— Є, капітане.

Варієль підійшла до Данаїла.

— Ходімо.

Він не опирався. Вони мовчки йшли довгими коридорами крейсера. Лише коли за черговим поворотом рубка зникла з поля зору, Дан нарешті заговорив.

— Варієль...

Вона запитально подивилася на нього.

— Як зняти цю мітку?

Ельфійка сумно всміхнулася.

— Якщо ти не саргіс крові...

Вона похитала головою.

— Ніяк.

— Зовсім?

— Є лише один спосіб.

Данаїл зупинився.

— Який?

— Щоб її зняв той, хто її поставив.

Він мимоволі заплющив очі.

— Димитрій Вальтер...

— Так.

Більше вони не розмовляли. Варієль відчинила важкі двері антимагічного карцеру.

— Пробач.

Данаїл мовчки зайшов усередину. Двері з глухим брязкотом зачинилися за його спиною. Кілька секунд він нерухомо стояв посеред тісної камери. А потім щосили вдарив кулаком у металеву стіну.

— Будь ти проклятий, Вальтер…

***

Димитрій Вальтер проспав рівно стільки, скільки «запланував» хлопчисько, — усі дванадцять годин.

Сон був глибоким, тягучим, майже штучним, ніби його накрили щільним куполом тиші й висмикнули з реальності.

Прокинувся він у кепському настрої.

Злості не було — лише холодна, виважена досада на самого себе.

Він надто розслабився.

Надто легко дозволив себе ошукати виснаженим виглядом Данаїла й мимохідь проґавив головне: перед ним був підмайстер рунної саргії.

А хлопчисько й справді виявився сильним.

Димитрій крізь сон відчував чужий вплив — тонкий, наполегливий, майже хірургічно точний примус.

Наведений сон він розпізнав одразу, але пробити рунне коло так і не зміг.

І це говорило про багато що.

«Що ж... принаймні я добре виспався завдяки цьому хлопчиськові.»

Ловчий вибрався зі спального мішка й на мить завмер, оцінюючи обстановку.

Повітря всередині «дому» було порожнім, вихолощеним — позбавленим санергії, ніби хтось випалив саму пам'ять простору.

Хоча...

Який тепер це дім?

Звичайний брезентовий намет, натягнутий на каркас зі старих дуг і чужих компромісів.

Знадвору тягнуло сирістю й холодом Пустки.

Після ранкових процедур і швидкого, майже механічного сніданку Димитрій Вальтер перейшов до того, що вмів найкраще, — спостереження й аналізу слідів.

Він рухався неспішно, з вивіреною точністю людини, яка не вірить у випадковості.

Повернувшись до місця, де раніше було активовано одноразову печатку переходу, він присів навпочіпки.

Пальці легко торкнулися землі — не доторкаючись, а ніби дослухаючись.

У тонкій структурі простору ще тремтів ледь помітний канал сили.

Димитрій простежив його, мов нитку, що вела до чужого розуму, — і вийшов на те, що будь-хто назвав би творінням генія.

Печатка була зруйнована, стерта майже бездоганно.

Але не до кінця.

Її залишки говорили більше, ніж повністю збережений слід.

Він тихо хмикнув.

Повне заряджання такої конструкції санергією займало не більше п'яти годин.

Швидко. Чисто. Ефективно. Надто добре для випадкового підмайстра.

Саргіс задумливо почухав підборіддя.

Хлопчисько майстерно стер координати переходу.

Не грубо — а акуратно, майже з повагою до можливого переслідувача.

Продумано.

Так, щоб навіть професійний портальник не зміг відновити маршрут. Перстень Долі теж мовчав, не знаючи, куди перемістився майбутній Спадкоємець Крові роду Вальтерів.

Димитрій ледь помітно всміхнувся. Вчасно він поставив свою мітку.

І ще вдаліше виявилося те, що хлопчисько нічого не знає про саргісів проклятої крові. Знав би — уже давно зрозумів би, що його гра ведеться не в один бік. З його педантичністю... Він неодмінно пов'язав би всі деталі.

Ставало дедалі очевидніше: Данаїл — не просто охайний і педантичний. Він із тих, хто прораховує три кроки наперед і все одно залишає запасний вихід на четвертий.

Димитрій заплющив очі.

Світ навколо на мить «згас», ніби хтось вимкнув світло всередині самої реальності.мВін занурився в Нек'рор. Тонкий, холодний виворіт сприйняття розгорнувся під свідомістю, і він розумом потягнувся до мітки на хлопцеві. Контакт встановився миттєво.

Ловчий нахмурився.

Антимагічний карцер піратського бойового крейсера зустрів його відчуттям металу, просякнутого порожнечею. Холод там був не просто фізичним. Він виїдав санергію так само, як іржа виїдає сталь. Данаїл сидів усередині, риючись у своїй торбі. Дістав куртку — надто тонку, щоб захистити від такого холоду, — і натягнув її на себе.

На погляд Димитрія, хлопчисько був надто блідим. Надто скутим. Надто довго тримав удар. Карцер буквально висмоктував із нього резерв. І все ж він навіть не намагався вибратися.

Дивно. Із його здібностями втеча мала б стати першою реакцією. Але її не було. Хіба що... Він розраховував, що разом із санергією розвіється й мітка?

Якщо так — даремно. Це не спрацює. Ніколи не спрацьовує. А ось запалення легень він цілком реально собі заробить. До того ж координати Вальтер уже здобув.

Димитрій вийшов із Нек'рора так само різко, як і занурився в нього.

Кілька секунд він просто стояв, дивлячись у порожнечу намету, який уже перестав бути прихистком і остаточно перетворився на купу випадкових матеріалів.

Він трохи схилив голову.

Схоже, сьогоднішній день із самого ранку вирішив піти за сценарієм штурму бойового космічного крейсера.

Ловчий Патруля підвівся, торкнувся амулета зв'язку на шиї.

— Арсенію Всеволодовичу, доброго ранку.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Що у вас сталося? — насторожено озвався начальник.

У його голосі відразу з'явилася зібраність людини, яка давно звикла: подібні привітання від Вальтера означають лише одне — проблеми масштабу вищого за середній.

Димитрій не мав звички звітувати про кожен свій крок. Отже, сталося щось справді нестандартне.

— Є інформація про місцезнаходження бойового крейсера піратського угруповання під проводом Відчайдушного Ґреґа. Ви підтверджуєте запит на його знищення?

Пауза стала довшою.

— Підтверджую. Як вам вдалося їх відшукати?

— Не повірите. Цілком випадково.

Він зробив коротку паузу.

— Мені потрібен дозвіл на створення нежиті другого порядку.

Тиша на лінії стала майже відчутною.

— Дозволяю... у межах бойового завдання. Після захоплення корабля нежить має бути знищена, а крейсер — доставлений до ангара Бази Патруля.

— Прийнято до виконання.

Зв'язок урвався. Печатка на плечі саргіса, який отримав дозвіл на створення нежиті, на мить спалахнула під одягом холодним фіксувальним світлом, ніби сама реальність поставила позначку в службовому протоколі.

За чверть години ловчий покинув це місце. Він навіть не озирнувся. Лише на ходу, майже недбало, кинув собі за спину бойовий снаряд. Ще мить — і намет, який Данаїл звик називати своїм домом, зник у сліпучому спалаху вогню. Пустка прийняла вибух мовчки.

***

Що вищий порядок, то сильніша нежить.

У цьому світі це правило було таким самим простим, як і жорстоким.

Нежить першого порядку — це, по суті, порожня оболонка. Повільний, тупий, передбачуваний зомбі, яким керує лише залишковий імпульс наказу. Він не думає. Не обирає. Він просто йде вперед, доки його не зупинять.

Нежить другого порядку — зовсім інша справа.

Не людина, але й не безмозка маріонетка.

Швидкість реакції в неї все ще обмежена, проте достатня, щоб не кидатися в лобову атаку на все, що рухається. У ній з'являється примітивна здатність до адаптації, зародок вибору цілі. Вона вже не просто руйнує — вона виконує поставлене завдання.

І цього достатньо.

Достатньо, щоб перетворити зачистку на керований процес.

Димитрій Вальтер вирішив не ускладнювати.

Над планом штурму він думав недовго — і саме це було найстрашнішим. Для нього це не була операція.

Це була схема. Проста. Холодна. Ефективна.

Він збирався влаштувати невеликий зомбі-апокаліпсис усередині одного бойового крейсера.

Локальний. Керований. Без зайвого драматизму.

Вірусне закляття мало поширюватися через кров — через подряпини, укуси, найменші пошкодження тканин. Будь-який контакт із зараженим ставав новою точкою поширення. Будь-яка помилка екіпажу — ще одним кроком до нової інфекції.

Смертники в такій системі були не потрібні.

Увесь екіпаж корабля ставав витратним матеріалом самої схеми.

Орієнтовний час — не більше трьох годин до повної зачистки.

Потім — лише контроль і фінальна утилізація.

Він увійшов у Нек'рор без жодного зовнішнього жесту — просто «вимкнувши» зайві шари сприйняття.

Світ став тихішим. Глибшим. Холоднішим.

Насамперед — блокування болю та нервових реакцій. Він не хотів відволікатися на власне тіло.

Ритуальний ніж ліг у долоню так, ніби завжди був там.

Зап'ясток. Короткий, точний розріз.

Шкіра розійшлася без найменшого опору.

Кров виступила повільно — густа, майже чорна, з важким металевим відтінком.

Вона не текла.

Вона збиралася краплями, ніби сама не бажала залишати тіло.

Саргіс Проклятої Крові навіть не змінився на обличчі.

Він почав працювати.

Сюрікени — тонкі, легкі, майже декоративні в руках звичайної людини — тут ставали носіями структури.

Він методично вкривав їх власною кров'ю, без поспіху й суєти.

Кожен дотик — мов печатка. Кожен шар — мов уточнення формули.

Пальці рухалися рівно, ніби він збирав не зброю, а складний механізм.

І водночас тихо шепотів.

Слова закляття-наговору звучали сухо, шипляче, наче сама мова була створена не для розмов, а для того, щоб розтинати повітря.

Давній діалект темних дроу Шаррассі.

Не розмова. Код. Не саргія. Протокол.

З кожним промовленим складом сюрікени темнішали, втрачаючи металевий блиск.

Їхня поверхня ставала матовою, мертвою на вигляд, ніби вони вже належали не цьому світові.

Коли він закінчив, навколо на мить запанувала дивна тиша. Не зовнішня. Внутрішня. Наче після завершеного обчислення.

Рана на зап'ястку почала затягуватися сама. Повільно. Неохоче. Наче тіло сперечалося з наказом, але все ж підкорялося.

За кілька хвилин від порізу залишилася лише тонка світла смужка.

Димитрій підвівся. Без паузи. Без переходу.

Наступний етап — озброєння.

Він повернувся до мотоцикла.

Неквапливо перевірив кріплення контейнерів, дістав гранати, магазини, зброю ближнього бою.

Усе, що могло знадобитися у «звичайній» війні, яку він саме зараз перетворював на біомагічний сценарій.

Він давно перестав покладатися лише на саргію.

Саргія — це інструмент. Не милиця.

Кожен магазин він перевіряв коротким уважним поглядом. Кожну гранату — легким рухом пальців.

Він не готувався до бою. Він збирав систему знищення.

Коли все було готове, Димитрій активував амулет зв'язку.

— Азізелю, ти мене ще не загубив? — поцікавився він.

Відповідь пролунала майже миттєво.

— Загубив? Ні. Я просто намагався зрозуміти, в який саме момент твої «кілька годин» встигли перетворитися на «локальний апокаліпсис із елементами художньої самодіяльності». Наш начальник вже встиг повідомити мене про твої плани. 

Димитрій ледь нахилив голову.

— Це не апокаліпсис. Це зачистка.

— Авжеж, авжеж, — протягнув Азізель. — У тебе завжди «просто зачистка». Минулого разу твоя «просто зачистка» коштувала нам половини ангара й трьох украй нервових інженерів.

— Вони самі обрали собі професію.

— Так, але не підписувалися під твоєю інтерпретацією фізики й моралі.

Запала коротка пауза.

— Я хотів лише повідомити, що отримав термінове завдання від керівництва, — продовжив Димитрій. — І що зачистка Пустки досі залишається на вас. Зря старався. Арсеній Всеволодович опередив.

— О, чудово, — театрально зітхнув Азізель. — Тобто ти офіційно перекладаєш нудну роботу на демона, вампіра та гнома, а сам ідеш піднімати неживе щось, яке потім неодмінно когось з'їсть?

— Саме так.

— Зворушлива чесність. 

— Постарайся не нудьгувати, та іншим не давай.

— Я? — Азізель хмикнув. — Та я з нас єдиний, хто хоча б удає, що в нас усе під контролем. На відміну від деяких, які йдуть «на кілька годин», а повертаються вже в новинах як стихійне лихо.

На губах Димитрія промайнула ледь помітна усмішка.

— Куди ти взагалі зібрався сам? — уже серйозніше запитав Азізель.

— Туди, де я впораюся швидше, ніж пояснюватиму це тобі.

— Блискучий план, командире. Особливо та його частина, що стосується пояснень. Мені подобається, як ти майстерно уникаєш складних розмов.

— Організуй зачистку секторів.

— Уже займаюся, — ліниво відгукнувся Азізель. — Хоча, знаєш, без тебе тут навіть нудно. Ніхто не піднімає нежить з таким незворушним виразом обличчя.

— Це комплімент?

— Це професійне спостереження.

Коротка пауза.

— Повернуся, — додав Димитрій. — Розповім.

— О так, — протягнув Азізель. — Уже передчуваю історію в стилі: «Усе йшло за планом, доки корабель не перестав існувати».

— Приблизно так.

— Чудово. Тоді чекатиму. Бажано в місці, яке не рознесе на шматки твій ентузіазм.

Зв'язок обірвався. Тиша повернулася знову. Щільна. Робоча.

Димитрій перевірив кріплення сюрікенів. Пальці ковзнули по холодному металу.

Потім він підвів погляд.

І зробив крок уперед — туди, де вже не залишалося місця підготовці.

Лише дії.

***

Єдине, що справді непокоїло Вальтера перед штурмом крейсера, — це ймовірність помилки в розрахунку координат переходу.

Усе інше вже не було питанням «чи», а лише питанням «як швидко».

Помилися він хоча б на кілька десятків метрів — і замість палуби бойового корабля можна було опинитися в карцері поруч із хлопчиськом. Або, що було б ще менш приємно, — у відкритому космосі, без права на другу спробу.

Він дозволив собі мінімальне зміщення точки виходу — буквально на межі допустимої похибки.

Ризикований крок. Але інакше було не можна.

Система захисту крейсера мала «проковтнути» стандартний вектор переходу.

Залишалося лише сподіватися, що його викине куди завгодно, тільки не у вакуум.

Реальність виявилася значно менш драматичною. І значно бруднішою.

Перехід схлопнувся з тихим, в'язким хлопком.

Димитрій Вальтер вийшов не до технічного відсіку, як планував. І навіть не до вантажного сектора. Він стояв посеред просторої каюти. Дорогої. Добре освітленої. У повітрі змішалися запахи алкоголю, дорогих парфумів і людської самовпевненості. І, судячи з усього, він з'явився в найнедоречніший момент. Оргія обірвалася так різко, ніби хтось вирвав у світу звук.

Кілька тіл завмерли в безглуздих позах. Дехто навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Лише на одну мить зависла розгублена тиша.

Її розірвали сюрікени. Тонкі. Темні. Майже непомітні в напівтемряві. Із «сюрпризом».

— О, — спокійно зауважив Вальтер, ніби зайшов не в епіцентр хаосу, а на невдало організовану вечірку. — Незручно вийшло. Але, схоже, ви й без мене були дуже зайняті.

Перший заражений упав майже відразу. Другий — уже не впав. Він підвівся. І це було значно важливіше. Перші бійці його майбутнього загону зачистки піднялися надто швидко. Надто синхронно. Із тією самою порожньою точністю рухів, яка з'являється лише після повного перезапуску нервової системи.

Димитрій навіть не затримався. Сюрікен. Крок. Кидок. Кожен рух був відпрацьований до рівня механіки.

Бойовий крейсер Відчайдушного Ґреґа виявився саме таким, яким і мав бути піратський корабель.

Величезний. Пошарпаний. Агресивний. Ущерть набитий саморобною військовою логікою.

Вузькі металеві коридори, вкриті старими шрамами зварювання.

Різнорідні панелі, складені з усього, що вдалося викрасти, зняти або відірвати.

Освітлення нервово мерехтіло, ніби сам корабель не був певен, чи ще живий.

І запах. Метал. Озон. Кров. Старе паливо.

На ключових вузлах чергували найманці.

Ґреґ не економив на охороні: перехресні сектори обстрілу, датчики руху, імпровізовані барикади.

Та все це працювало лише проти звичайного противника.

Не проти Вальтера.

Він ішов кораблем так, ніби вже знав усі його слабкі місця. Перший коридор. Двоє охоронців.

— Гей, ти хто та...

Фразу той так і не закінчив. Сюрікен увійшов під кутом у шию. Чоловік не помер одразу. Він просто перестав бути людиною. Другий устиг підняти зброю. Та постріляти вже не зміг.

— Схоже, сьогодні контакт у вас якось не задався, — ліниво прокоментував Вальтер, проходячи повз.

Тіло другого вже смикалося, намагаючись підвестися. Далі стало ще гірше. Для екіпажу. І значно краще — для нього. Він не просто вбивав. Він розгортав корабель усередину себе. Кожен заражений ставав новим вузлом. Кожен вузол — ще одним розширенням його контролю. Кожен коридор — новою лінією поширення інфекції.

Паніка почалася дуже швидко. Надто швидко, щоб її можна було організувати.

— У нас щось у вентиляції! — пролунав чийсь крик праворуч.

— Це не щось, ідіоти, це...

Голос обірвався.

Зомбі другого порядку вже навчалися. Вони більше не кидалися на будь-який звук. Вони перекривали шляхи відступу.

Димитрій рухався в бойовому трансі. Не прискорення. Звуження світу. Коридори ставали схемою. Двері — вузлами. Люди — помилками, які потрібно було виправити.

Пістолет він використовував рідко. Лише проти тих, хто ще залишався живим і панікував настільки, що міг порушити логіку зараження.

Коли сюрікени закінчилися, це вже не мало жодного значення. На кораблі залишилося більше тих, хто підкорявся вірусному закляттю, ніж тих, хто ще міг чинити опір. А це означало кінець спротиву як такого.

Коридор, що вів до карцерів, зустрів його інакше. Тишею. І важким вологим холодом. Підлогою повільно розтікалася кров. Димитрій неквапливо йшов по ньому.

За кілька кроків від нього зомбі, притиснувши охоронця до стіни, хрипко гарчав, роздираючи зубами його шию. Густа кров широкими струмками стікала по металевій переборці й збиралася в темну калюжу на підлозі.

Прямо в неї впала важка в'язка ключів. Вальтер навіть не сповільнив кроку. Нахилившись, він підняв ключі, коротким побутовим закляттям очистив їх від крові й спокійно вставив у потрібний у замок. Двері карцеру тихо зашипіли й від'їхали вбік.

Данаїл стояв посеред камери. Не кинувся до виходу. Не запитав, що відбувається. Лише мовчки дивився на того, хто увійшов. У його погляді застигла втомлена приреченість людини, яка вже зрозуміла: остання надія не справдилася.

Не вдалося... Шкода.

— Є якісь ідеї? — подумки запитав Данаїл у Ірлі.

— Є. Дуже багато.

— Хороші?

— Ні. Тому мовчу.

Кілька секунд Димитрій розглядав хлопця. Личина майже повністю змінила його зовнішність. Попелясте волосся. Сіро-зелені очі. Різкіші, ніби вирізьблені різцем, вилиці. Такий образ подобався йому значно більше за попередній — рудоволосого, блакитноокого хлопчиська.

— На вихід, — спокійно наказав він.

Ірлі подумки приречено зітхнув:

— А ось і причина, чому мої погані ідеї раптом перестали бути найгіршими.

— Де міститься капітанська рубка, ти знаєш. Мертві тебе не чіпатимуть.

Данаїл помітно здригнувся. Схоже, саме таких слів він аж ніяк не очікував. На обличчі на мить промайнув сумнів. Потім — роздратування.

— Ви як реп'ях... — невдоволено пробурмотів він.

— Не зовсім, — подумки втрутився Ірлі. — Реп'ях хоча б іноді відчіпляється.

— Рухайся.

Холодний голос, що не допускав заперечень, змусив хлопця зробити перший крок. Підійшовши до виходу, Данаїл мимоволі сповільнився.

Інстинкти відчайдушно протестували. Небезпеку, що виходила від Вальтера, він відчував майже фізично. Знадобилося кілька секунд, щоб змусити себе пройти повз. Та остаточно приборкати страх не вдалося. Повз ловчого Данаїл ковзнув боком, не повертаючись до нього спиною й не відводячи настороженого погляду. На губах Димитрія промайнула ледь помітна усмішка. Кривавий Кат і має вселяти страх. 

Зробивши ще один крок, Данаїл раптом похитнувся. Чотирнадцять годин у крижаному карцері остаточно виснажили його. Коліна зрадницьки підігнулися. Він уже майже впав, коли сильна рука вхопила його за лікоть. Данаїл сіпнувся так різко, ніби до нього торкнулися розпеченим залізом. Спробував вирватися. Марно. Пальці Вальтера стиснулися сталевою хваткою.

— Відпустіть...

У відповідь Димитрій лише коротко хмикнув.

— Можеш ще попросити ввічливіше. Раптом сьогодні день чудес, — додав Ірлі подумки.

Не звертаючи жодної уваги на слабкий опір, ловчий упевнено повів хлопця коридором. Майже потягнув за собою.

Крейсер зустрів їх важким запахом крові.

Данаїла буквально вели крізь довгі переходи, забризкані темно-червоними розводами.

Ще зовсім недавно тут вирувало життя. Тепер усюди лежали тіла. Або вже не лежали. Хтось із загиблих повільно брів коридорами на негнучких ногах. Інші, опустившись навколішки, жадібно розривали зубами ще теплу плоть.

Данаїл намагався дивитися собі під ноги. Не виходило. Погляд знову й знову чіплявся за спотворені обличчя. Багатьох він упізнавав. Найманці. Ті самі, з ким не раз перекидався кількома словами в їдальні, зустрічався в ангарах чи ремонтних відсіках.

Тепер вони пожирали власних товаришів.

Шлунок болісно стиснувся. До горла підкотила нудота. Врятувало лише те, що блювати не було чим. Щоб хоч трохи відволіктися від цього кошмару, Данаїл порушив затягнуте мовчання:

— Ви навмисно приховали природу свого дару... і не назвали свого прізвища.

Димитрій навіть не повернув голови.

— Твій браслет уже встиг покопирсатися в мережі крейсера, чи не так?

Данаїл промовчав.

— І що змінилося б, якби я назвав своє прізвище? — незворушно продовжив Вальтер. — Ти не спробував би втекти?

— Я зробив би це інакше.

На губах ловчого знову з'явилася легка усмішка.

— Ні, Дане. Після того, що сталося на цьому кораблі, твоя блискуча кар'єра Зламника закінчилася. Остаточно.

Він вимовив це так, ніби повідомляв прогноз погоди.

— І мене це цілком влаштовує.

— Це була найдорожча втеча в нашому житті, — сухо зауважив Ірлі подумки.

Данаїл ніби отримав удар під дих. Думка, до якої він сам іще не встиг дійти, раптом набула лячної ясності. У кримінальному світі дуже швидко дізнаються, хто — хай навіть ненавмисно — привів Вівісектора до Відчайдушного Ґреґа. Цього буде достатньо. Більше ніхто не довірить йому серйозної роботи. 

Навіть якщо він колись позбудеться мітки. Навіть якщо зуміє втекти від самого Вальтера. Для кримінального світу він уже мертвий.

Коли попереду показалася капітанська рубка, Димитрій нарешті відпустив лікоть Данаїла.

Саме тієї миті з-за повороту безшумно вийшла Варієль. Наче весь цей час чекала саме на них. Світле волосся розтріпалося. Обличчя було забризкане кров'ю.иТа арбалет у її руках навіть не здригнувся. Вона цілилася просто Димитрієві в голову. У її погляді не залишилося ані страху. Ані сумнівів. Лише холодна, безжальна рішучість. Данаїл навіть не встиг нічого сказати. Палець ельфійки почав натискати на спусковий механізм. Та Димитрій виявився швидшим. Дан так і не зрозумів, у який момент у руці ловчого опинився пістолет. Пролунав короткий хлопок. Посеред чола Варієль з'явився маленький темний отвір. Її погляд здивовано здригнувся. Арбалетний болт, зірвавшись із тятиви, пішов далеко вгору й із глухим ударом увігнався в стелю. Лише після цього тіло дівчини повільно осіло на підлогу. Абсолютно нерухоме.

Данаїл застиг. Свідомість відмовлялася приймати те, що ще мить тому вона була живою, а тепер перед ним лежало лише тіло.

Димитрій прибрав пістолет. Наче не сталося нічого особливого. Не затримуючись ані на секунду, він переступив через Варієль і рушив далі.

— Ходімо.

Та Данаїл не зрушив із місця. Ноги ніби приросли до підлоги. У пам'яті одна за одною спалахнули короткі розмови. Спільна робота. Її насмішкувата усмішка. І все це закінчилося одним-єдиним пострілом.

— Сміливіше, — рівно промовив Димитрій, озирнувшись. — Мертвим байдуже, що з ними роблять живі.

Він знову схопив хлопця за руку й різко потягнув уперед. Данаїл машинально ступив крок, аби не впасти. Йому довелося переступити через тіло Варієль.

Наче щось усередині обірвалося. Лють накрила його несподівано. Набагато сильніше за страх. Рвучко вирвавши руку, він відступив на крок і подивився Вальтеру просто в очі, не приховуючи ненависті.

— Ви... убивця.

Запала коротка тиша. Димитрій витримав його погляд абсолютно спокійно. Ні роздратування. Ні каяття. Ні найменшого збентеження. Лише холодний спокій людини, яка давно звикла до подібних звинувачень.

— Так, — спокійно відповів він. — Із ліцензією та при виконанні службових обов'язків.

Ці слова прозвучали настільки буденно, що Данаїл мимоволі розгубився. Він очікував виправдань. Хоч якоїсь спроби пояснити те, що сталося. Та Вальтер не виправдовувався. Він просто констатував факт. Данаїл зло фиркнув. Хотів сказати щось іще. Не зміг. Під важким поглядом ловчого слова чомусь застрягли в горлі. Він відвернувся.

Димитрій тим часом уже уважно оглядав капітанську рубку. Його погляд швидко зупинився на широкому капітанському кріслі. Не кажучи ні слова, він знову взяв Данаїла за передпліччя. Цього разу хлопець навіть не опирався. Сил майже не залишилося.

— Куди ви весь час мене тягнете? — втомлено запитав він.

Вальтер мовчки довів його до капітанського крісла й майже силоміць посадив. Потім повернувся до панелі керування. Кілька секунд уважно вивчав незнайомі символи, сенсорні пластини й рунні контури, після чого з легкою іронією промовив:

— А твої друзі-пірати, на яких ти працював... вони ніколи нікого не вбивали?

Данаїл промовчав. Відповідь була очевидною.

— Займаючись таким ремеслом, екіпаж цього корабля не міг не розуміти, чим усе закінчиться. Така смерть — закономірний наслідок їхнього вибору.

Димитрій нарешті повернувся до хлопця. Схрестивши руки на грудях, він спокійно додав:

— Якби ти не був мені потрібен, Зламник, зараз лежав би поруч із ними.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Потім Димитрій запитав:

— Невже для саргіса рун не знайшлося іншої роботи?

Данаїл невесело всміхнувся.

— Те саме я можу запитати й у вас.

На обличчі Вальтера не здригнувся жоден м'яз.

— У мене були свої обставини.

— У мене теж.

І знову між ними повисла важка тиша. Данаїл закашлявся. Напад кашлю виявився таким сильним, що йому довелося відвернутися. Димитрій дочекався, поки той трохи заспокоїться.

— Схоже, твої друзі не надто цінували такого фахівця. Чотирнадцять годин у промерзлому карцері... Навіть без огляду можу сказати: запалення легень ти вже собі забезпечив.

Він на мить замовк.

— І фільтри для Пустки могли б видати вчасно.

Данаїл гірко всміхнувся.

— Не друзі вони мені. Роботодавці. І, як не дивно, умови в них були кращі, ніж у багатьох інших.

Він втомлено заплющив очі.

— А карцер... Ґреґ сподівався, що холод витягне з мене всю санергію й мітка зникне. Я теж на це сподівався.

Його голос став зовсім тихим.

— Краще пожертвувати однією людиною... ніж усією командою.

— Як бачиш, не вийшло, — відзначив Димитрій. — Сам вирішуй, радіти цьому чи шкодувати.

Після його слів у рубці запанувала важка тиша. Данаїл сидів нерухомо, дивлячись кудись повз панелі керування. Перед очима знову постав склад із консервами. Потім — мітка. Обличчя Ґреґа. А за ним одне за одним почали виникати обличчя тих, хто ще вранці ходив цим кораблем. Тепер вони лежали в залитих кров'ю коридорах. Або вже пожирали одне одного. Пальці самі собою стиснулися в кулаки. Кісточки побіліли.

Димитрій уважно спостерігав за хлопцем. Не говорив. Не підганяв. Іноді мовчання ламає людину швидше за будь-які слова. Нарешті Вальтер тихо промовив:

— Коли я побачив консерви у твоєму сховку... двічі складати два і два вже не довелося.

Ці слова влучили точно в ціль. Данаїл болісно заплющив очі. Кожна нова фраза ніби зривала ще один шар захисту, за яким він намагався сховатися від власної провини. Він повільно підвів голову. У погляді більше не було колишньої злості. Лише втома. І гіркота.

— Здається... — тихо промовив він, — я починаю вас ненавидіти.

На губах Димитрія з'явилася ледь помітна усмішка.

— Даремно.

Він сказав це без насмішки. Швидше як наставник, який виправляє помилку учня.

— Ненависть — поганий порадник. Вона заважає думати.

Він зробив кілька кроків уздовж панелі керування.

— Значно корисніше навчитися визнавати власні помилки. Тоді наступного разу буде шанс їх не повторити.

Данаїл нічого не відповів. Заперечити було нічого. Від цього ставало лише важче. Втративши інтерес до розмови, Димитрій знову повернувся до панелі керування. Кілька секунд він мовчки вивчав розсип незнайомих символів, сенсорних пластин і рунних контурів. Потім невдоволено хмикнув.

— Схоже, керування космічними кораблями в Академії ловчих усе ж не викладали.

Попри пригнічений стан, Данаїл мимоволі ледь усміхнувся.

Зовсім трохи.

— Ви не вмієте керувати крейсером.

— Не вмію, — цілком спокійно погодився Вальтер.

Він навіть не намагався приховати очевидне.

— Зате вмію визнавати, коли чогось не знаю.

Він повернувся до хлопця.

— Може, підмайстер техносаргії зможе мене виручити?

Данаїл втомлено подивився на нього.

— Навіщо мені вам допомагати?

Димитрій задумливо потер підборіддя, ніби й справді обмірковував відповідь.

— Без твоєї допомоги в мене залишається не так уже й багато варіантів.

Він підвів погляд на оглядовий екран.

— Найпростіший — перевантажити реактор та рознести корабель до демонів, відкрити портал і повернутися назад у Пустку.

Говорив він про це так, ніби обговорював сьогоднішнє меню.

— У рапорті напишу, що нежить вийшла з-під контролю. Крейсер зберегти не вдалося.

На обличчі Данаїла промайнула болісна гримаса.

Вальтер це помітив. І зрозумів, що влучив саме туди, куди й розраховував. Для Дана цей корабель не був просто купою металу. Він бачив у ньому найскладніше творіння техносаргії. Майже живий організм. Кілька довгих секунд хлопець мовчав. Потім важко зітхнув.

— Я зрозумів.

Голос звучав втомлено. Наче він капітулював не перед людиною, а перед обставинами.

— Що саме потрібно зробити?

Вальтер без зайвих слів дістав невеликий кристал пам'яті й простягнув його Данаїлові.

— Тут координати. Введи їх у навігаційний контур і перезавантаж автопілот. Після цього корабель сам вийде на потрібний курс.

Данаїл мовчки кивнув. Він більше не сперечався. Лише повільно підкотив разом із капітанським кріслом до панелі керування. Обережно підняв пілотський шолом. Кілька секунд дивився на нього так, ніби збирався з силами.

— Ірлі...

— Так?

— Якщо я зараз вимкнуся...

— Постарайся зробити це вже після того, як введеш налаштування, щоб ми не підірвалися. Мені так буде спокійніше.

Данаїл ледь усміхнувся й надягнув шолом.

***

Данаїл обережно опустив пілотський шолом на голову. Світ навколо миттєво змінився. Крізь прозорий візор проступили сотні рунних контурів, прихованих усередині панелі керування. Вони пронизували капітанську рубку, переплітаючись між собою у надзвичайно складну просторову схему. Одні сяяли рівним блакитнуватим світлом. Інші ледь жевріли. Треті безперервно змінювали форму, підлаштовуючись під роботу корабельних систем.

Зазвичай йому було достатньо лише подумки торкнутися цього світу. Руни самі тягнулися назустріч. Охоче відгукувалися. Ніби розмовляли з ним однією мовою. Але сьогодні все було інакше. Щойно Дан спробував потягнутися до найближчої печатки, як та здригнулася й одразу вислизнула з-під його контролю. Хлопець ледь чутно вилаявся.

— Ірлі...

— Я тут.

— Таке відчуття, ніби хтось постійно вибиває руни в мене з рук.

— Розумію, про що ти. Я нарешті виявив у твоїй крові якийсь дивний препарат, що саме це й робить.

— Подарунок від ловчого?! Але навіщо?!

— Не знаю навіщо, але мені дуже не подобається, що ти намагаєшся його пересперечати.

Данаїл не знав, що розсіювач весь цей час і далі робив свою справу. Нейтральна санергія повільно, але невпинно залишала тіло юного саргіса рун. Кожне звернення до рун вимагало дедалі більших зусиль, ніби він намагався втримати воду в долонях.

Він глибоко вдихнув. Ні. Зараз не можна помилятися. Перед ним був не просто корабель. Перед ним було найвидатніше творіння техносаргії.

Данаїл повільно підняв руку. Пальці торкнулися першої печатки. Вона неохоче відокремилася від панелі. Потім другої. Третьої. Кожна відгукувалася з помітною затримкою, ніби прокидалася після довгого сну. По скроні скотилася перша крапля поту.

У рубці панувала тиша. Димитрій не промовив ані слова. Він бачив, наскільки важко дається хлопцеві ця робота, і тому не втручався.

Данаїл знову потягнувся до рун. Цього разу одразу кілька символів зірвалися зі своїх місць. Та втримати їх виявилося майже неможливо. Вони тремтіли, розсипалися, намагалися повернутися назад. Наче сам корабель опирався чужому втручанню. Данаїл до болю стиснув зуби.

— Ну ж бо...

Печатки здригнулися. Повільно... Дуже повільно... Та все ж почали перебудовуватися. Кожен їхній рух відгукувався тупим болем десь глибоко в грудях. Наче разом із санергією він витягував із власного тіла й життєві сили. 

Дихання пришвидшилося. Пальці почали помітно тремтіти. Під шоломом стало нестерпно жарко. Але він продовжував працювати. Одну печатку за одною. Один рунний контур за іншим. Виправляючи навігацію. Перепідпорядковуючи керувальні ланцюги. Перебудовуючи маршрут автопілота. Кілька разів зв'язок із рунами ледь не обірвався. Світ перед очима починав розпливатися. Тоді Дан буквально вгризався в керування залишками власної волі.

«Ще трохи...»

«Тільки не зараз...»

«Давай...»

Остання печатка ніяк не хотіла ставати на своє місце. Вона тремтіла перед ним, розсипаючись золотими іскрами. Данаїл заплющив очі. Зібрав останні крихти нейтральної санергії. І вклав їх в один-єдиний імпульс. Печатка спалахнула. Уся система корабля відгукнулася м'якою золотавою хвилею. Рунні контури один за одним повернулися на свої місця. Автопілот прийняв нові координати.

Данаїл ще кілька секунд нерухомо сидів у кріслі, важко дихаючи. Потім повільно зняв шолом. Обличчя стало майже білим. Під очима залягли глибокі тіні.

— Усе... — ледь чутно прошепотів він.

Ірлі з полегшенням озвався подумки:

— Нарешті... Тепер можна офіційно непритомніти.

Данаїл спробував поставити шолом на панель. Пальці не втримали важкий метал. Шолом із глухим стуком покотився по підлозі. Хлопець хотів нахилитися за ним. Та світ раптом захитався. Перед очима потемніло. Груди розірвав важкий напад кашлю. На долоню бризнула кров. Потім тонка червона цівка потекла з носа. Він іще спробував вдихнути. Не зміг. Тіло остаточно перестало його слухатися. Данаїл безсило відкинувся на спинку капітанського крісла.

— Знаєш... якщо ми переживемо знайомство з Вівісектором, я дуже серйозно поговорю з тобою про твої життєві рішення, — прокоментував Ірлі.

Свідомість Данаїла згасла.

Димитрій мовчки спостерігав за ним ще кілька секунд. Хлопець щойно зробив неможливе — змусив техносаргію підкоритися, коли розсіювач нейтральної санергії майже повністю позбавив його головної переваги. Вальтер розвернувся й вийшов із капітанської рубки. У коридорі він зупинився біля найближчого зомбі. Поклав долоню йому на плече. З його губ зірвалися короткі слова закляття. Мертве тіло миттєво розсипалося сірим попелом. Закляття покотилося далі невидимою хвилею. Один за одним осипалися й інші мерці. За кілька хвилин крейсер знову став безмовним. Лише кров на стінах і переборках нагадувала про бійню, що розігралася тут зовсім недавно.

Повернувшись до капітанської рубки, Димитрій підняв непритомного Данаїла на руки. На мить затримав погляд на його блідому обличчі. Потім кинув перед собою сферу миттєвого порталу. Простір розірвала чорна вирва. Не озираючись, Вальтер ступив у неї, забираючи із собою єдину людину, заради якої й була проведена вся ця кривава операція.