Раді Вас бачити!

Перед очима знову розкинулися сірі безживні простори Пустки. Данаїл глибоко вдихнув її отруйне повітря крізь нові фільтри. Будь-яка людина при здоровому глузді назвала б це місце втіленням кошмару.

А він...

Він почувався тут як удома.

Хлопець торкнувся широкого платинового браслета на правому зап'ясті. Браслет не обпікав, бо хлопець зараз був користувачем, а не артефактором. Данаїл планував перебудувати Ірлі саргією темряви, але поки що не наважувався. Йому ще бракувало знань з темної артефакторики, щоб узятися за його перепроєктування, а щось зіпсувати й втратити свого вірного помічника він не хотів. Данаїл позвав:

— Ірлі.

Поверхнею артефакту пробігли тонкі сріблясті руни. У повітрі спалахнула голограма. Над браслетом з'явився невеликий напівпрозорий смарагдовий ящір. Він ліниво потягнувся, широко позіхнув, почухав задньою лапкою шию й неспішно озирнувся.

— Аналіз навколишнього середовища завершено.

Ірлі витримав драматичну паузу.

— Імовірність бути з'їденими протягом найближчої години — тридцять вісім відсотків.

— І тобі гарного дня, Ірлі.

Ящір знову озирнулася довкола.

— Поправка. Уже сорок два.

— Заспокоїв.

— Завжди будь ласка. Психологічна підтримка входить до базового пакета моїх функцій.

У цей момент до них підійшов Димитрій, який зняв із мотоцикла захисний купол. Він подивився спершу на голограму, потім на Дана.

«Треба ж... Ще вранці він не хотів мені її показувати», — відзначив Димитрій. Схоже, як наставник, він рухається у правильному напрямку.

Ящір першим порушив мовчання.

— О!

Він миттєво підлетів ближче до ловця й завис перед його обличчям.

— То ось який вигляд має знаменитий Димитрій Вальтер.

Ірлі найбезцеремоннішим чином розглядав його.

— Шрам справжній.

— Справжній, — підтвердив Димитрій.

— Вираз обличчя теж.

— Теж.

— Чудово. То ось чому, господарю, ти весь останній час такий напружений.

Ящір облетів наставника по колу.

— Зріст відповідає опису. Пульс рівний. Харизма... лячно висока.

Данаїл прикрив очі долонею.

— Ірлі...

— Уже закінчую.

Він знову повернувся до Димитрія.

— Я багато про вас чув.

— Сподіваюся, нічого хорошого.

— Авжеж.

Димитрій хмикнув. Схоже, відповідь йому сподобалася.

— Це і є твій помічник, з яким ти постійно подумки розмовляєш? — запитав він у Дана.

— Так.

— Штучний інтелект? І водночас уламок душі? Якщо я правильно зрозумів, — уточнив ловець.

Ящір обурено сплеснув крихітними лапками.

— Не тільки! Біомагічний консультант, тактичний аналітик, архіваріус, медичний помічник і, за сумісництвом, єдиний при здоровому глузді учасник цієї експедиції.

— Скромність у тебе взагалі є? — зітхнув Дан.

— Ні. Скромність довелося видалити. Вона займала надто багато пам'яті.

Цього разу навіть в очах Димитрія промайнуло щось схоже на усмішку.

— Балакучий.

— Це мій головний недолік, — з гідністю відповів Ірлі. — Зате я безкоштовно повідомляю господаря, коли він збирається вчинити чергову дурницю.

— І часто?

— Практично щодня.

— Охоче вірю, — зітхнув Вальтер.

— Не перебільшуй, — обурився Данаїл.

— Добре. Шість днів на тиждень.

Данаїл роздратовано похитав головою.

— Іноді мені здається, що даремно я взагалі тебе активував.

— Неправда.

Ящір трагічно притиснув лапки до грудей.

— Без мене ти вже щонайменше п'ять разів загинув би.

— Двічі.

— Підтверджено — двічі, — поважно уточнив Ірлі. — І ще тричі — статистично.

Димитрій зробив висновок.

— Корисний помічник.

Ірлі вдоволено розплився в усмішці.

— Нарешті людина з гарним смаком.

— Але базікає надто багато.

Ящір завмер. Потім подивився на Дана.

— Він щойно дуже ввічливо мене образив?

— Так.

— Він мені вже подобається.

Димитрій сперся рукою на кермо й подивився на Данаїла.

— Що ж... раз уже ти ув'язався за мною й не захотів залишитися в замку, доведеться попрацювати.

— Слабо віриться, що вам знадобиться саме моя допомога.

— Знадобиться.

Хлопець недовірливо всміхнувся.

— Наскільки я вже встиг вас пізнати, вам зараз просто цікаво подивитися, як саме я виживав у Пустці.

Ловець хмикнув.

— Молодець. Тямущий. Артефактами-накопичувачами користуватися вмієш? Бо щось я не помітив у тебе жодного.

— Умію. Просто ніколи їх не носив. Досі мені вистачало печатки-татуювання.

— Увага! — негайно втрутився Ірлі. — Зараз пролунає репліка, після якої Димитрій почне читати лекцію з техніки безпеки.

Дан приречено зітхнув.

— Міг би зараз не втручатися?

— Міг би. Але статистика проти.

Данаїл подумки відмахнувся від ящера й перевів погляд на Вальтера. Йому кортіло повідомити про своє досягнення.

— Учора я переробив печатку-накопичувач на збирання темної санергії з зовнішнього середовища. Резерв став... майже бездонним.

Останні слова він вимовив із неприхованим задоволенням. Димитрій лише похитав головою.

— «Майже» — дуже важливе слово.

Ірлі переможно підняв лапку.

— Я ж казав.

— Думаєте, я знову переоцінив себе?

— Думаю, ти переоцінив власне тіло. Якщо спробувати пропустити річку крізь надто тонку трубу, труба просто лусне.

Данаїл скривився.

— Тобто...

— Тобто зараз твоя межа — приблизно три години безперервної передачі санергії. Потім організм почне руйнуватися швидше, ніж устигатиме відновлюватися.

Хлопець важко зітхнув.

— Це ви зараз знову тонко назвали мене дистрофіком?

— Чому тонко?

У кутиках губ Димитрія з'явилася ледь помітна усмішка.

— Дуже навіть прямо.

Ірлі задумливо почухав підборіддя.

— Я б використав формулювання «фізично економна комплектація».

Дан скептично подивився на нього.

— Ти не допомагаєш.

— Зате красиво формулюю.

Данаїл закотив очі. Димитрій твердо наказав:

— Нікому сторонньому не розповідай про своє татуювання.

— Уже зрозумів.

— Коли покинемо Пустку, носитимеш звичайні накопичувачі.

— Для маскування?

— Саме так.

Димитрій защіпнув кофр.

— Чим менше знають про твої можливості, тим довше ти проживеш.

Ірлі кивнув із несподівано серйозним виглядом.

— Повністю підтримую. Більшість істот погано сприймає чужі унікальні здібності.

Дан похмуро кивнув. Наживати нових мисливців за власною головою йому зовсім не хотілося.

— Зброєю з печатками розвтілення користуватися вмієш?

— Авжеж.

— Де вона?

Запала коротка пауза.

— Загубив.

Ловець уважно подивився йому в очі.

— Чи відібрали?

Данаїл лише всміхнувся.

— Яка тепер різниця?

— Жодної.

Димитрій відстебнув від мотоцикла короткий армійський обріз.

— Тоді тримай.

Хлопець обережно прийняв зброю. Майже таку саму, як у нього була раніше. Навіть модель збігалася. Пальці самі звично лягли на руків'я. Добрий баланс. Непогана збірка. Але заводські печатки...

Данаїл невдоволено скривився.

— Щось не так? — запитав Димитрій.

— Усе так.

Він огорнув кисті рук захисними рукавичками з темряви.

— Просто зараз стане краще.

— Почалося, — приречено пробурмотів Ірлі.

— Що саме? — зацікавився Вальтер.

— Зараз господар знову порушить приблизно сімдесят рекомендацій щодо безпечного проєктування артефактів.

— Лише сімдесят? — хмикнув Вальтер.

— Сімдесят три.

— Ти їх сам вигадав, — відгукнувся Данаїл.

— Саме тому й хвилююся.

Торкнувшись вбудованого накопичувача обріза, Дан спрямував у нього тонкий струмінь власної санергії. Сріблясті руни потемніли, наповнюючись темрявою. Одні символи зникали. Інші змінювали форму. Треті народжувалися просто під його пальцями.

Димитрій спостерігав за роботою з неприхованою цікавістю. Хлопець у режимі реального часу переписував архітектуру печаток. Ще за хвилину з'явилися візерунки й печатки, яких Димитрій ніколи раніше не бачив. Авторські.

— Цікаво... — промовив ловець.

— Я теж так сказав, коли він уперше почав переробляти мої схеми, — зауважив Ірлі. — Потім перестав дивуватися й почав заздалегідь робити резервні копії.

Коли Данаїл закінчив, звичайний армійський обріз зник. Тепер у його руках був уже зовсім інший артефакт. Зброя, розрахована лише на одного власника. Він прив'язав живлення до свого оновленого татуювання, перевірив кілька печаток і задоволено кивнув.

— Готово.

Димитрій ще кілька секунд дивився на зброю.

— Час їхати.

Ірлі швидко пірнув назад у браслет.

— Сподіваюся, поїздка буде спокійною.

Він трохи подумав і додав:

— Хоча кого я намагаюся обдурити...

Чорний мотоцикл м'яко заревів, зриваючись із місця.

***

Перед ними простягалася безбарвна рівнина Пустки. Тьмяне сонце нерухомо висіло в сірому небі. Чорний мотоцикл пожирав кілометр за кілометром. Холодний вітер свистів у вухах, розкидаючи навсібіч важкі клуби сірої пилюки.

Димитрій сидів абсолютно нерухомо. Лише його погляд безупинно ковзав між дорогою та невеликим екраном радара.

Ірлі знову з'явився над браслетом, влаштувавшись на плечі Дана так, ніби сидів там усе життя. Маленький голографічний ящір ліниво спостерігав за краєвидом, що пропливав повз.

— Ніколи не звикну до цього місця.

— У цій частині Пустки ми з тобою ще жодного разу не були, — зауважив Дан.

— Саме тому й не звикну.

Хлопець тихо всміхнувся. Раптом Димитрій промовив:

— Дві цілі. Ліворуч. Чотири секунди.

Данаїл миттєво підняв обріз до плеча. За останні дві години спільної подорожі він уже переконався: якщо ловець каже «чотири секунди», то рівно за чотири секунди тварюки справді з'являться.

— Починаю відлік, — поважно повідомив Ірлі.

— Чотири...

— Три...

— Два...

— Один...

Із клубів пилу одночасно вискочили дві довгі кістляві істоти. Вони рухалися майже безшумно. Лише в останню мить розкрили зубаті пащі.

Подвійний постріл. З обріза зірвалися дві печатки розвтілення. Перша влучила точно між очі найближчій тварюці, перетворюючи її на попіл. Друга печатка лише зачепила плече тої, що залишилася. Потвора різко смикнулася вбік, уникаючи траєкторії пострілу.

— Цікаво... — пробурмотів Ірлі.

— Вони почали аналізувати напрямок пострілу.

— Вчаться... — сказав Дан.

— Тому не стріляй туди, де вони є.

Наказав Димитрій, не дивлячись в його бік.

— Стріляй туди, де вони опиняться.

Данаїл усміхнувся.

— Легко сказати...

— Було б легко — мене б тут не було.

Хитра кістлява тварюка стрибнула. Дан вистрілив із випередженням. Печатка зустріла її вже в повітрі. Сірий попіл одразу ж підхопив вітер.

— Ось тепер правильно, — промовив Димитрій.

— Імовірність успіху становила дев'яносто сім відсотків, — повідомив Ірлі.

— Ти зараз серйозно це підрахував? — хмикнув ловець.

— Авжеж.

— Навіщо?

— Люблю статистику.

У цю мить праворуч пролунав пронизливий вереск. Із землі буквально вистрілила величезна червона мокриця. Вона мчала просто до переднього колеса.

— Знизу! — майже одночасно вигукнули Дан і Ірлі.

Ловець торкнувся пальцем сріблястої руни на кермі. Із корпусу мотоцикла вдарив тонкий промінь. Мокриця зникла ще до того, як устигла розкрити жвала.

Ірлі шанобливо присвиснув.

— Передбачливо.

Вони промчали ще близько кілометра. Радар раптом спалахнув одразу кількома позначками. Ловець коротко глянув на екран.

— Зграя. Дев'ять цілей.

Данаїл напружився.

— Праворуч?

— Звідусіль.

За кілька секунд сіру імлу розірвали стрімкі силуети. Істоти нагадували водночас вовків і велетенських богомолів. Вони рухалися напрочуд злагоджено. Троє мчали просто на мотоцикл. Ще двоє почали відходити далеко праворуч. Решта швидко зміщувалися ліворуч.

Димитрій нахмурився.

— Дивно... Зазвичай вони кидаються всією зграєю.

Він ще раз подивився на радар.

— А ці розподіляють ролі.

Над зеленими очима Ірлі пробігли тонкі рунічні символи.

— Підтверджую.

— Їхнє шикування нагадує...

Він замовк буквально на мить.

— Військову тактику оточення.

Дан здивовано подивився на помічника.

— Жартуєш?

— Дуже хотів би.

Не встиг він договорити, як передня трійка зірвалася в атаку. Димитрій різко кинув мотоцикл у керований занос. З-під коліс здійнялася щільна стіна пилу. Тварюки миттєво втратили ціль.

— Лівий сектор!

Дан вже стріляв. Перша печатка наздогнала найближчого монстра. Друга змусила ще одного різко відскочити.

Третій несподівано не продовжив атаку. Він завмер. Лише на частку секунди.

Наче...

Оцінював ситуацію.

— Вони стали обережнішими, — тихо сказав Данаїл.

— Ні.

Голос Димитрія став помітно холоднішим.

— Вони стали розумнішими.

По спині Дана пробіг неприємний холод. Ірлі неголосно додав:

— Мені дуже не подобається, коли противник починає думати. Бо зазвичай після цього він починає думати і про нас.

Наступна атака остаточно підтвердила їхні побоювання. Дві тварюки й далі відволікали увагу спереду. А ще одна несподівано виринула майже під самим мотоциклом. Вона не намагалася дістатися людей. Її ціллю було переднє колесо.

— От зараза...

Димитрій різко підняв машину на заднє колесо. Монстр прослизнув під рамою.

— Зараз! — гукнув Вальтер.

Дан зрозумів миттєво.

Постріл.

Печатка вдарила майже вертикально вниз. Тварюка розсипалася попелом ще під мотоциклом. Чорна машина м'яко повернулася на обидва колеса.

— Гарна реакція, — з одобренням оцінив Димитрій.

— Дякую.

— Не зазнавайся.

Данаїл усміхнувся.

— Запізно.

У кутиках губ ловця промайнула усмішка. Ірлі театрально ахнув.

— Зафіксовано рідкісне природне явище.

— Що ще? — приречено запитав Дан.

— Димитрій Вальтер щойно похвалив учня.

Ловець не повернувши голови, зауважив:

— Помилка класифікації.

— Поправку прийнято, — миттєво відповів Ірлі.

— Це була сувора професійна похвала.

— Так звучить краще, — всміхнувся Дан.

Димитрій нічого не відповів. Але усмішка не сходила з його обличчя ще кілька секунд. Саме в цю мить екран радара спалахнув новим розсипом червоних позначок, і усмішка зникла.

— Ось тепер починаються справжні веселощі.

Димитрій ледь помітно скинув швидкість. Не тому, що боявся. Він прислухався.

Пустка рідко мовчала. Десь завжди лунав вереск, шарудіння, тріск землі, що розколювалася, або далеке виття.

Зараз навколо панувала майже неприродна тиша. І саме це подобалося йому найменше.

Ірлі теж перестав жартувати. Його напівпрозоре тіло ледь замерехтіло, а поверхнею пробігли рядки рунічних символів.

— Фіксую аномалію...

— Яку? — тихо запитав Дан.

— Надто тихо.

— Це і я помітив.

— Ні.

Ящірка повільно похитала головою.

— Ти помітив відсутність звуків. А я — відсутність причин для них.

Данаїл запитально подивився на помічника.

— У радіусі кількох кілометрів надто багато цілей. Вони мали б полювати одне на одного, боротися за територію, переміщатися...

Він замовк.

— Але вони ніби...

— Чекають, — закінчив за нього Димитрій.

Ірлі перевів погляд на ловця.

— Саме так.

Екран радара спалахнув одразу дванадцятьма позначками. Вони швидко наближалися.

— Праворуч і згори, — промовив Димитрій. — Дане, не витрачай постріли. Бий лише напевно.

— Зрозумів.

Перші тварюки виринули з пилу. Червоні мокриці. Шестеро. Вони мчали щільною групою, майже притискаючись одна до одної. Данаїл уже збирався натиснути на спусковий гачок, але вчасно зупинився.

Щось було не так.

— Вони...

— Не поспішай, — зупинив його Димитрій.

Ловець теж помітив дивину. Мокриці трималися надто щільно. Наче... Прикривали когось.

— Контакт другого ешелону! — несподівано повідомив Ірлі.

Наступної миті з-за спин мокриць злетіли три довгі силуети. Кістляві мисливці. Вони використовували дрібних тварюк як живий щит.

— Тепер!

Обріз гаркнув. Темні руни одна за одною спалахнули на стволі. З дула зірвалося ціле віяло чорних печаток, що розлетілися широким півколом. На мить здалося, ніби вони промахнулися. Але просто в повітрі рунічні кола різко змінили напрямок. Обігнули живий щит. І вдарили в істот, що ховалися позаду. Три хлопки злилися в один. Мисливці зникли. Передні мокриці розгубилися лише на мить. Цього вистачило. Останні печатки наздогнали й їх. Від зграї залишилися лише хмари сірого попелу.

Димитрій неголосно зауважив:

— Самонавідні печатки розвтілення...

Він кинув короткий схвальний погляд на зброю Дана.

— Дуже незвично.

— Дякую, — відгукнувся Данаїл.

— Не дякуй.

Димитрій знову поглянув на радар.

— Краще доведи, що це не випадковість.

Наче почувши його слова, над рівниною пролунав пронизливий вереск. Одразу кілька крилатих потвор стрімко кинулися вниз майже прямовисно.

Ловець підняв довгу рушницю.

Перший постріл.

Одне чудовисько спалахнуло білим полум'ям.

Другий.

Ще одне розсипалося попелом.

Третя тварюка несподівано склала крила.

Куля пролетіла вище.

— Дане!

Хлопець миттєво відреагував.

Постріл.

Чорна печатка розвтілення влучила просто в розкриту пащу. Монстр зник за кілька кроків від них.

— Вчасно.

— Вітаю, господарю, — сказав Ірлі. — Тепер твій наставник вважає тебе не зовсім безкорисним.

Мотоцикл різко хитнуло. Під землею щось дуже швидко рухалося.

— Тримайся!

Димитрій різко вивернув кермо. Тієї ж миті позаду них із землі вирвалися довгі чорні щупальця. Вони вдарили туди, де мотоцикл був лише мить тому.

— Хотіли збити... — промовив Дан.

— Саме так.

Щупальця знову пішли під землю. Але ненадовго. Попереду ґрунт здійнявся одразу в кількох місцях.

— Зараз!

Димитрій ударив долонею по новій руні на кермі. Із днища мотоцикла вирвався широкий промінь розвтілення. Він пройшов просто під поверхнею землі. Щупальця зникли, так і не встигнувши піднятися.

— Корисна іграшка... — пробурмотів Дан.

— Іноді рятує життя.

— Підтверджую, — серйозно сказав Ірлі. — Я щойно знову перерахував імовірність нашої смерті.

— І скільки тепер?

— Менше.

— Дуже змістовно.

— Я бережу твою психіку.

Кілька хвилин вони їхали мовчки. Жодної тварюки. Жодного звуку.тЛише вітер ліниво ганяв сіру пилюку.

Саме це насторожило Димитрія найбільше. Він знову подивився на екран радара. Червоні позначки ще були. Багато. Але... Вони не наближалися. Вони рухалися поруч. Майже паралельно. Наче супроводжували їх.

— Дивно...

— Що? — запитав Дан.

— Вони вже тричі могли напасти. — Відзначив Димитрій.

— Але не напали?

— Саме так.

Ірлі заговорив без звичної іронії.

— Дане...

— Що?

— Моделі поведінки противника більше не збігаються з жодною відомою мені схемою.

Він замовк, ніби продовжував обчислення.

— Їхні дії надто раціональні.

Димитрій неголосно промовив:

— Отже...

Він ще раз подивився на екран.

— Ми більше не мисливці.

Ірлі завершив думку:

— Ми здобич.

По спині Дана пробіг холод. За кілька секунд радар блимнув. Червоні позначки почали зникати. Одна за одною. Надто швидко. Надто одночасно. Наче хтось справді віддав наказ.

Димитрій різко натиснув на гальма. Мотоцикл пішов у довгий керований занос, здійнявши навколо щільну стіну сірої пилюки.

Запала тиша. Справжня. Навіть Ірлі мовчав. Навколо не було жодної тварюки. Наче вся Пустка раптом вимерла.

— Що сталося? — тихо запитав Данаїл.

Димитрій не відповів. Він зліз із мотоцикла й опустився на одне коліно. Провів долонею по сірій землі. Під тонким шаром пилу проступили десятки свіжих борозен. Усі вони сходилися в одній точці. Ловець довго розглядав їх. Потім тихо промовив:

— Вони не полювали...

Данаїл запитально подивився на нього. Димитрій підвівся.

— Вони заганяли нас.

Саме цієї миті Дан зрозумів, чому наставник насторожився ще під час бою. Усі останні атаки були надто правильними. Надто організованими. Монстри не намагалися вбити їх. Вони лише змушували їх рухатися вперед. Ірлі повільно завис над слідами. Його очі спалахнули зеленим світлом.

— Підтверджую.

Над борознами з'явилася тонка напівпрозора схема. Зелені лінії одна за одною з'єднали всі виявлені сліди. Перед очима виникла карта. Півколо. Потім друге.Третє. Усі лінії поступово змикалися, утворюючи вузький прохід.

— Ось тут рухалася перша зграя.

На схемі спалахнула зелена позначка.

— Тут — друга.

Потім третя.

— А ось тут...

Остання лінія перекрила єдиний шлях убік.

— Коридор.

Данаїл нарешті побачив:

— Нас справді вели...

— Саме так, — спокійно підтвердив Димитрій.

Ірлі прибрав схему.

— Імовірність випадкового збігу...

Він ненадовго замислився.

— Практично нульова.

Ловець перевів погляд на сірий горизонт. Його обличчя стало зовсім серйозним. Він зняв із кріплення довгу рушницю й промовив:

— Ми приїхали туди, куди нас дуже хотіли привести.

Кілька секунд ніхто не промовив ані слова. Навіть вітер, здавалося, боявся порушити тишу, що повисла над рівниною. Данаїл озирнувся. Пустка виглядала так само, як і годину тому. Та сама сіра пилюка. Ті самі поодинокі валуни. Те саме блякле сонце. Але тепер усе довкола здавалося чужим. Наче сама земля спостерігала за ними.

Вальтер знову присів і уважно оглянув сліди.

— Бачиш ці борозни?

Дан підійшов ближче. На перший погляд — звичайні сліди численних тварюк. Та тепер він помітив дивину. Усі вони йшли півколом. Наче поступово змикали кільце.

— Вони перекривали шляхи відступу, — здогадався Данаїл.

— Саме так.

Ловець підвівся.

— Передні зграї змушували нас тримати швидкість. Ті, що йшли по флангах, не давали звернути. А останні нападали лише тоді, коли ми починали змінювати напрямок.

Він ненадовго замовк.

— Дуже грамотне полювання.

Данаїл мимоволі зіщулився.

— Але ж нечисть так не вміє...

— Зазвичай — ні.

Димитрій подивився кудись удалечінь.

— Отже, тут є той, хто вміє.

Ірлі заговорив дуже тихо. Без звичної насмішки.

— І він знає, що ми тут.

Димитрій зняв із пояса амулет зв'язку. Швидко набрав кілька символів. Трохи подумав. Стер повідомлення.

— Передумали? — запитав Дан.

— Поки що немає про що доповідати.

Амулет зник у кишені.

— Якщо помилюся — виставлю себе панікером.

Він перевірив обидва пістолети. Потім зарядив довгу рушницю.

— Якщо матиму рацію...

Фразу він так і не закінчив. Ірлі тихо промовив:

— Тоді допомога вже не встигне.

Димитрій коротко глянув на ящера.

— Саме так.

Данаїл відчув неприємний холодок. До цього моменту все, що відбувалося, ще можна було сприймати як незвичайне полювання. Тепер стало зрозуміло. Полювання відкрили на них самих.

— Дане.

— Так?

— Не відходь від мене далі ніж на п'ять кроків.

— Зрозумів.

— І ще…

Ловець несподівано подивився йому просто у вічі.

— Якщо скажу тікати — побіжиш.

— А ви?

— Не твоя справа.

Данаїл невдоволено нахмурився.

— Мені ця відповідь не подобається.

— Знаю.

— Тоді придумайте іншу.

У кутиках губ Димитрія промайнула ледь помітна усмішка.

— Добре.

Він витримав коротку паузу.

— Якщо скажу тікати — побіжиш. А я наздожену.

— Уже краще.

— Брехати іноді корисно.

Дан обурено подивився на нього.

— То ви...

— Жартую.

Він легко поплескав хлопця по плечу.

— Не нервуй завчасно.

Ірлі задумливо схилив голову.

— Цікаво.

— Що саме? — запитав Дан.

— Ви обидва однаково погано брешете.

Димитрій запитально звів брову.

— Це ще чому?

— Бо один удає, ніби нічого не боїться.

Ящірка подивилася на Дана.

— А другий удає, ніби повірив.

Димитрій ледь чутно всміхнувся.

— Спостережливий.

— Робота така.

Напруження трохи відпустило. Вони рушили вперед. Димитрій ішов першим. З першого погляду, як завжди, без метушні. Та Дан помітив зміни. Під час руху ловець майже не дивився перед собою. Його погляд безперервно ковзав навсібіч.

По землі. По небу. По далеких скелях.

Іноді він ненадовго завмирав, ніби прислухаючись.

Іноді торкався долонею сірої пилюки.

Кілька разів змінював напрямок буквально на кілька метрів, оминаючи нічим не примітні ділянки.

— Що ви шукаєте? — не витримав Дан.

— Пастку.

— Думаєте, вона є?

— Якби я влаштовував засідку...

Він оглянув рівнину.

— Я б обов'язково залишив сюрприз.

— Підтримую, — кивнув Ірлі. — Засідки без сюрпризів — марна трата часу.

Данаїл скоса глянув на помічника.

— Іноді я не розумію, на чиєму ти боці.

— На боці статистики.

Вони пройшли ще близько сотні метрів. Раптом Димитрій різко підняв ліву руку. Стоп. Данаїл миттєво завмер. Навіть Ірлі обірвав фразу на півслові. Ловець повільно опустився на одне коліно. У сірій пилюці попереду тяглися широкі дугоподібні борозни.

Глибокі. Зовсім свіжі.

Наче просто під поверхнею землі щойно проповзло щось велетенське. Димитрій обережно торкнувся краю однієї з них.

— Зовсім поруч...

— Що це? — тихо запитав Дан.

— Слід.

— Чий?

Ловець підвів голову. Його погляд став напрочуд незворушним.

— Господаря.

Данаїл відчув, як по спині повільно пробіг холод. Він перевів погляд на широку борозну. Вона тягнулася далеко вперед, поступово зникаючи під товстим шаром сірої пилюки.

— Настільки великий?..

— Більший.

Димитрій підвівся. Ще раз уважно оглянув землю. Потім несподівано звернув убік.

— За мною.

Вони пройшли лише кілька десятків метрів. Ловець зупинився біля ще однієї борозни. Потім біля третьої. Четвертої. Усі вони були однаковими. Широкими. Глибокими. І розташовувалися майже паралельно одна одній. Димитрій повільно видихнув.

— Не один...

— Що? — не зрозумів Дан.

— Слідів кілька.

Він присів і провів долонею по землі.

— Отже, рухався не звиваючись.

Ловець подивився вздовж борозен.

— Це кінцівки.

Данаїл відчув, як неприємно стиснувся шлунок. Він указав на відстань між слідами.

— Бачиш?

Дан уважніше придивився. Тепер усе стало зрозуміло. Борозни справді розташовувалися надто рівно. Наче їх залишили величезні лапи.

Або... Щупальця.

— Розмір кожної... не менше трьох метрів.

— Трьох?!

— Лише ширина відбитка.

Ірлі мовчки просканував сліди. Перед його очима швидко миготіли зелені символи. За кілька секунд він тихо промовив:

— Тиск на ґрунт колосальний.

Він зробив коротку паузу.

— Приблизна маса об'єкта...

Голографічний ящір замовк.

— Що? — запитав Дан.

— Мені не подобається результат обчислень.

— Кажи, — наказав Димитрій.

— Якщо розрахунок правильний... Маса перевищує все, що я бачив у відомих архівах.

Димитрій несподівано кивнув.

— Отже, все сходиться.

— Ви вже зрозуміли, хто це? — тихо запитав Дан.

— Поки що ні.

Ловець знову подивився вдалину. Він перевів затвор гвинтівки в бойове положення. Металеве клацання в тиші прозвучало напрочуд голосно.

У цю мить десь далеко попереду пролунав глухий удар. Наче під землею обвалилася ціла гора. Земля ледь помітно здригнулася. Потім ще раз. І ще. Дан насторожився.

— Це...

— Кроки, — відповів Димитрій.

Ірлі знову просканував навколишній простір.

— Джерело коливань рухається.

— У наш бік? — запитав Дан.

Ящір дуже тихо відповів:

— Ні...

Данаїл полегшено видихнув. Та Ірлі одразу додав:

— Поки що ні.

Ловець несподівано повернувся до мотоцикла.

— Повертаємося.

— Чому?

— Бо пішки ми звідси не вберемося.

Вони швидко рушили назад. До мотоцикла залишалося близько п'ятдесяти метрів, коли Димитрій раптом зупинився. Повітря змінилося. Вітер зник. Пилюка осіла.

Запала така тиша, що Дан чув власне дихання.

— Що сталося?..

Ловець не відповів. Він дивився кудись за спину Дана.

— Не обертайся, — тихо сказав він.

У Дана серце пропустило удар.

— Чому?

— Бо воно вже тут.

Ірлі завмер у повітрі. Його зелені очі розширилися.

— Димитрію...

— Бачу.

Ловець підняв гвинтівку. Дан відчув, як земля під ногами ледь помітно затремтіла.

Зовсім поруч.

Наче під поверхнею повільно рухалося щось неймовірно величезне.

Димитрій тихо промовив, не відводячи погляду від того, що було за спиною учня:

— Дане...

— Так?

— Зараз. Дуже. Повільно. Підійди до мене.

Хлопець зробив перший обережний крок. Потім другий. І лише опинившись поруч із наставником, наважився обернутися і подивитися.

Хлопець завмер. За кілька сотень метрів від них земля ворушилася. Не окрема ділянка. Ціле поле. Наче під ним повільно проповзала істота розміром із невелику фортецю. Поверхня здіймалася довгими хвилями. Каміння підстрибувало. По землі розходилися глибокі тріщини. І лише тепер Дан зрозумів, наскільки маленькими були всі чудовиська, з якими вони билися до цього. Вони справді були лише дрібною здобиччю поруч зі справжнім господарем Пустки.

— Архайд... — майже нечутно промовив Димитрій.

Його голос залишався твердим і впевненим. Та Дан уперше почув у ньому дещо надзвичайно рідкісне. Настороженість.

— Ось ми й зустрілися...

Архайд не поспішав показуватися. Кожен його рух супроводжувався глухим рокотом. Данаїл мимоволі міцніше стиснув руків'я обріза.

— Стріляти?..

— Ні. Поки що ні.

— Чому?

— Бо ми ще не бачимо цілі.

Ірлі уважно стежив за тим, що відбувалося. Зелені символи один за одним спалахували перед його очима.

— Аналіз...

Він замовк. Потім повторив уже значно тихіше:

— Аналіз неможливий.

Дан здивовано подивився на нього.

— Уперше?

— Уперше.

Ірлі повільно похитав головою.

— Розмір об'єкта перевищує діапазон моїх моделей.

Димитрій зняв із плеча довгу гвинтівку. Перевірив затвор. Приклав приклад до плеча.

Земля попереду несподівано заспокоїлася. Гуркіт зник.

— Куди він подівся?.. — ледь чутно запитав Дан.

— Не знаю.

Відповідь Димитрія пролунала надто швидко. Саме тоді Ірлі різко вигукнув:

— Під нами!

Димитрій зреагував миттєво.

— Убік!

Він схопив Дана за комір і буквально жбурнув його ліворуч. Сам стрибнув у протилежний бік. За мить земля вибухнула. Величезний стовп сірої пилюки злетів угору. З-під землі вирвалася страхітлива кінцівка. Вона нагадувала водночас лапу комахи й щупальце. Чорний хітин вкривали десятки сріблястих жил. Кожен суглоб був завбільшки з екіпаж. Вістря кігтя легко прошило те місце, де секунду тому стояв Дан.

— Вставай! — коротко кинув Димитрій.

Хлопець схопився майже миттєво. Серце шалено калатало.

— Це лише одна лапа?

— Так.

— Тоді якого ж розміру...

Договорити він не встиг. Поруч ударила друга кінцівка. Третя. Четверта. Землю довкола буквально розривало.

— Назад! — наказав ловець.

Вони швидко почали відступати до мотоцикла.

Та Архайд не намагався влучити в них.

Його удари лягали попереду.

Відрізаючи шлях.

Величезна лапа знову вдарила перед ними.

Тепер уже зовсім близько.

Навсібіч полетіли валуни.

Один із них, завбільшки з людську голову, помчав просто в Дана.

Хлопець ледь устиг ухилитися.

Камінь пролетів повз.

Димитрій підняв гвинтівку.

Постріл.

Яскрава срібляста печатка влучила просто в суглоб страхітливої кінцівки.

Пролунав оглушливий металевий дзвін.

І...

Нічого.

Печатка залишила лише невелику подряпину.

Лапа навіть не здригнулася.

— Дуже міцний хітин.

Димитрій перезарядив гвинтівку.

— Отже, шукатимемо слабке місце.

— Ви так спокійно про це говорете.. — пробурмотів Ірлі.

— Паніка ще нікого не зробила сильнішим.

Над полем прокотився звук. Не ревіння. Не виття.

Швидше низький вібруючий гул, від якого затремтіли нутрощі.

Дан мимоволі затулив вуха.

— Що це?..

— Він нас відчув, — тихо відповів Димитрій.

І ніби підтверджуючи його слова, земля попереду почала розкриватися. Величезна тріщина стрімко розширювалася. З неї показалася велетенська голова. Вона була завбільшки з триповерховий будинок. Чорний панцир вкривали глибокі сріблясті руни, схожі на природні прожилки. Замість очей — десятки сяйливих багряних лінз. Величезні жвала розкрилися, демонструючи кілька рядів зубів, кожен завбільшки з людський меч.

Архайд нарешті повністю побачив своїх супротивників. І завмер.

— Не рухайся, — промовив Димитрій.

— Чому?

— Він оцінює здобич.

Кілька довгих секунд ніхто не ворухнувся.

Навіть вітер ущух.

Потім чудовисько схилило голову.

І зробило перший справжній крок до них.

Земля здригнулася так сильно, що Дан ледь утримався на ногах.

Димитрій примружився.

— Тепер...

Він повільно підняв гвинтівку.

— Починається справжній бій.

Архайд зробив ще один крок. Кожен удар його велетенських кінцівок відгукувався глухим гуркотом на багато кілометрів навколо.

Димитрій не стріляв.

Він уважно спостерігав. За ходою. За рухом суглобів. За тим, як чудовисько переносить вагу тіла.

Данаїл відчував, як по спині стікає холодний піт.

— Чого ви чекаєте?

— Помилки.

— Він може помилитися?

— Будь-яка жива істота помиляється.

Архайд завмер. Його численні багряні очі одночасно спалахнули. І наступної миті він зник.

— Що?!

Дан навіть не встиг договорити. Велетень із неймовірною для своїх розмірів швидкістю пірнув під землю.

— Стрибай! — гаркнув Димитрій.

Хлопець стрибнув убік.

Тієї ж миті поверхню розірвало. Величезні жвала зімкнулися там, де він стояв лише мить тому.

Архайд промахнувся.

Але зовсім трохи.

Ударна хвиля відкинула Дана на кілька метрів. Він важко перекотився по землі, ледь не випустивши зброю.

— Живий?

— Так!

— Тоді працюй!

Монстр знову занурювався під землю.

Димитрій нарешті вистрілив. Не в голову. Не в панцир. У землю.

Срібляста печатка зникла під поверхнею.

За секунду пролунав глухий вибух.

Ґрунт здійнявся.

Архайд несподівано вирвався назовні значно раніше, ніж збирався.

— Саме так... — тихо промовив ловець.

— Ви змусили його змінити маршрут? — здивувався Дан.

— Під землею він майже невразливий.

Ловець швидко змінив магазин.

— Отже, не дамо йому там ховатися.

— Дане!

— Так!

— Не цілься в панцир.

— Чому?

— Марно.

Данаїл уже й сам це зрозумів.

Панцир нагадував фортечний мур. Його власні печатки, здатні знищити звичайну нечисть Пустки, залишали на ньому лише ледь помітні чорні сліди.

— Чому ви не використовуєте свої фірмові темні закляття? — швидко запитав Дан.

— Бо саргія йому лише допоможе, — спокійно відповів Димитрій. — Архайд відчуває потужні викиди санергії краще, ніж бачить очима. Якщо я вдарю на повну силу — він заздалегідь знатиме, куди я цілюся.

Трохи тихіше наставник додав:

— До того ж його панцир розсіює саргію. Тут перемагає не той, у кого більше сили. А той, хто знайде щілину між пластинами.

Архайд знову кинувся вперед.

Тепер значно швидше.

Його передні кінцівки вдарили одночасно.

Димитрій різко перекотився праворуч.

Дан — ліворуч.

Між ними виросла глибока тріщина.

— Розділяє! — вигукнув Ірлі.

— Він навмисно нас розділяє!

Дан підвівся.

Перед ним уже височіла одна з велетенських лап.

Вона різко опустилася вниз.

Хлопець ледь устиг перекотитися.

Земля вибухнула камінням.

Обріз вилетів із рук.

— Дане!

Ірлі спалахнув яскравіше, ніж зазвичай.

— Ліворуч!

Хлопець інстинктивно пригнувся.

Найгостріший кіготь зі свистом розсік повітря просто над його головою.

Від самого лише замаху здійнялася така повітряна хвиля, що Дана відкинуло ще далі.

— Прокляття...

Він швидко схопився на ноги.

Зброя лежала за кілька метрів.

Та між ним і обрізом уже опускалася нова кінцівка Архайда.

Димитрій побачив це першим.

— Не підходь!

Постріл.

Печатка вдарила в суглоб лапи.

Цього разу не для того, щоб поранити.

Щоб змінити напрямок удару.

Кінцівка трохи змістилася.

Усього на кілька сантиметрів.

Але цього вистачило.

Дан ривком кинувся вперед, схопив обріз і відкотився назад.

Лапа з жахливим гуркотом врізалася в землю позаду нього.

— Дякую!

— Потім.

Ловець уже стріляв знову.

Архайд несподівано завмер.

Його багряні очі одночасно повернулися до Димитрія.

— Перемкнув увагу... — тихо сказав Ірлі.

— Йому не подобається, що його відволікають.

— Чудово, — спокійно відповів Димитрій.

— Нехай злиться на мене.

Архайд видав низький вібруючий рев.

І кинувся на ловця.

Дан зрозумів задум наставника.

— Він навмисно відволікає його!

— Нарешті здогадався, — пробурмотів Ірлі.

Димитрій відводив чудовисько вбік. Жодного зайвого руху. Жодної паніки.

Він постійно змінював напрямок, змушуючи Архайда повертатися всім тілом.

— Дане!

— Бачу!

Тепер велетень стояв до нього боком.

І вперше Дан помітив те, чого раніше не було видно.

Під панциром. Між двома сегментами. На мить промайнула вузька смужка м'якої сріблястої тканини.

— Знайшов!

Він підняв обріз. Вдих. Видих. Печатка зірвалася зі ствола.

Архайд різко смикнувся. Наче відчув небезпеку. Але було вже запізно.

Самонавідна чорна печатка розвтілення вже змінила траєкторію. Обігнула панцир. І вдарила точно у відкриту щілину.

Чудовисько вперше за весь бій видало справжній рев болю.

Величезне тіло здригнулося.

З-під пластин панцира бризнула густа чорна кров.

Димитрій різко обернувся.

У його зазвичай спокійних очах промайнуло схвалення.

— Є!

Архайд у люті розвернувся до Дана.

— Погано... — тихо сказав Ірлі.

— Чому?

— Тепер він вважає головною загрозою тебе...

Багряні очі Архайда спалахнули одночасно.

Усі до єдиного.

Данаїл уперше відчув на собі погляд істоти, яка перевершувала його в усьому.

Розмірами. Силою. Віком. І, схоже, інтелектом.

— Дане... — голос Ірлі прозвучав незвично напружено. — Мені здається, ти щойно дуже сильно його розлютив.

— Уже здогадався!

Архайд видав низький гуркотливий рев. Від нього здригнулася земля. А потім велетень несподівано зник під поверхнею.

— Не стій! — різко крикнув Димитрій.

Дан зірвався з місця. І вчасно. Земля позаду нього буквально вибухнула.

Величезна лапа вдарила з такою силою, що в повітря злетіли валуни завбільшки з людський зріст.

Один із них летів просто в хлопця. Ухилитися було неможливо.

Димитрій вистрілив.

Срібляста печатка рознесла камінь на пил просто в повітрі.

— Продовжуй рухатися!

Данаїл уже біг.

Архайд не давав йому зупинитися ні на мить.

Удар. Ще удар. Ще.

Кожна нова атака припадала туди, де Дан опинився б за мить.

— Він прораховує траєкторію! — вигукнув Ірлі.

— Не біжи по прямій! — наказав Вальтер.

Хлопець різко змінив напрямок. Наступний удар припав у порожнечу.

— Чудово! Ще раз!

Данаїл знову зробив оманливий ривок. Архайд промахнувся. Зовсім трохи. Ловець підняв гвинтівку. Пролунали три швидкі постріли.

Усі три печатки вдарили в ту саму пошкоджену щілину між пластинами панцира.

Архайд смикнувся.

Проте навіть не подумав зупинятися.

— Недостатньо... — тихо промовив Димитрій.

Він швидко оцінив ситуацію. Відстань. Напрямок. Потім подивився на Дана.

— Проб'єш йому черево ще раз?

— Спробую!

— Не спробуєш.

Голос наставника став жорстким.

— Зробиш.

Дан коротко кивнув.

— Зрозумів.

Ірлі невдоволено похитав головою.

— Щось недуже подобаються мені ваші мотиваційні промови.

Архайд знову кинувся вперед. Цього разу Димитрій не став відступати. Він побіг просто назустріч чудовиську.

— Ви що робите?! — скрикнув Дан.

Ловець мовчав.

До зіткнення залишалися лічені метри. Три. Два. Один...

Велетенська лапа обрушилася вниз.

В останню мить Димитрій різко ковзнув під нею, ніби заздалегідь знав точну траєкторію удару.

Кіготь пройшов усього за кілька сантиметрів над його головою.

— Зараз!

Архайд інстинктивно переніс вагу тіла вперед.

Пластини на грудях розійшлися.

Лише на мить.

Але цього виявилося достатньо.

— Дане!

Хлопець уже піднімав обріз.

Самонавідна печатка зірвалася зі ствола.

Обігнула передню кінцівку.

Пірнула під панцир.

І вдарила просто у відкрите м'яке місце.

Пролунав оглушливий вибух.

Архайд заревів так, що повітря ніби перетворилося на густу хвилю.

Велетень різко відсахнувся.

Із рани густим потоком хлинула чорна кров.

— Вийшло! — вигукнув Дан.

— Поки що ні.

Димитрій уже знову цілився.

— Це лише початок.

Він дочекався, доки чудовисько від болю підніме голову.

І натиснув на спуск.

Постріл.

Срібляста печатка з його рушниці зникла просто в розкритій пащі Архайда.

На мить нічого не сталося.

Потім...

Голова чудовиська різко смикнулася.

Із пащі вирвалося сліпуче біле світло.

По всьому тілу Архайда побігли сяйливі тріщини.

Він зробив один важкий крок.

Другий.

Захитався.

І з оглушливим гуркотом упав на землю.

Удар був такої сили, що Данаїл ледь устояв на ногах.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Пилюка повільно осідала.

Велетень більше не ворушився.

Навіть вітер ущух.

Данаїл і далі стояв із піднятою зброєю.

Хоча розумів, що стріляти вже немає в кого.

Лише тепер він відчув, як тремтять руки.

Так сильно, що він ніяк не міг прибрати палець зі спускового гачка.

Дихання збивалося.

Серце калатало десь у горлі.

— Ірлі... — хрипко промовив він.

Маленький зелений ящір нерухомо дивився на хмару пилу, тихо сказав:

— Дане...

— Що?

— Я вперше... всерйоз припустив, що сьогодні втрачу свого творця.

Данаїл нічого не відповів.

Він перевів погляд на Димитрія.

Ловець уже йшов до поваленого Архайда.

Він зупинився біля величезної голови.

Довго вдивлявся в нерухомі багряні очі.

Потім поклав долоню на розколотий панцир.

Заплющив очі. Наче прислухався. Потім він ледь помітно видихнув.

— Мертвий.

Він оглядав глибокі тріщини в панцирі. Торкнувся однієї з пластин.

— Запам'ятай.

Димитрій подивився на Дана.

— Ми вбили Архайда. Але не перемогли Пустку.

— Чому?

Ловець перевів погляд на безкрайню сіру рівнину.

— Бо його смерть відчують усі.

Він дістав амулет зв'язку. Швидко набрав кілька рун.

— Центральному штабу. Виявлено й знищено Архайда. Координати передаю. Потрібна негайна зачистка гнізда.

Амулет коротко спалахнув. Повідомлення вирушило. Димитрій сховав артефакт до кишені.

— За кілька годин сюди прибудуть ще кілька мисливських груп.

— Навіщо?

— Без господаря зграї почнуть убивати одна одну.

Він подивився на Дана.

— Якщо їх не знищити зараз, за кілька місяців з'явиться новий Архайд.

Дан мовчки кивнув. Він ще раз поглянув на велетенське тіло чудовиська. Лише тепер прийшло усвідомлення, з ким їм довелося битися. І кого вони змогли зупинити.

— Дане.

— Так?

— До мотоцикла.

Димитрій Вальтер закинув гвинтівку за спину.

Знову взяв амулет зв'язку й швидко почав набирати щось на клавішах.

— Командо, передаю координати точки збору, — сказав він, надіслав повідомлення й вимкнув амулет.

Під ногами тихо хрустіла потріскана земля.

Позаду височіло велетенське тіло Архайда, схоже на невелику гору чорного хітину.

Данаїл мимоволі озирнувся ще раз.

Навіть мертвим чудовисько вселяло первісний страх.

— Не звикай милуватися вбитими противниками, — промовив Димитрій, не озираючись.

— Чому?

— Бо наступний може виявитися не таким ввічливим.

Ірлі тихо фиркнув.

— Поетично.

— Це була порада.

— От я й кажу — поетично.

Дан усміхнувся.

— Він завжди такий? — поцікавився Ірлі.

— Ні. Іноді ще похмуріший.

Ловець кинув на зеленого ящера короткий погляд.

— Може, все ж спробуєш поменше базікати?

— Не можу. Мої промови допомагають господарю менше панікувати.

— Серйозно?

— Судячи зі статистики — так.

Ірлі зробив паузу.

— Хоча сьогодні ефективність знизилася. Архайди погано впливають на емоційний стан людей.

— Не лише людей, — тихо зауважив Димитрій.

Вони підійшли до мотоцикла.

На перший погляд машина майже не постраждала.

Лише захисний кожух був посічений дрібним камінням.

Димитрій уважно оглянув колеса, двигун і вбудовані печатки.

Потім задоволено кивнув.

— Пощастило.

— Це ще називається «пощастило»? — здивувався Дан.

— Мотоцикл цілий.

— А ми?

— І ви теж.

Ірлі задумливо промовив:

— У ловців дуже своєрідне розуміння слова «нормально».

Дан зробив ще кілька кроків і нарешті відчув, наскільки втомився. Ноги стали важкими. Кожен вдих відгукувався тупим болем у грудях. Зброя ледь не випала з рук.

Димитрій помітив це краєм ока. Забрав обріз, сам закріпив його на мотоциклі. Зняв із пояса срібну флягу. Окинув хлопця оцінювальним поглядом і наказав:

— Зроби п'ять великих ковтків. Зілля зніме втому й додасть енергії.

Хлопець із флягою сів позаду наставника, виконуючи його вказівку. Уже після третього ковтка відчув приплив бадьорості.

— Смачно.

— Добре, що подобається. Питимеш його під час наших тренувань. Я майже придумав, як його модифікувати, з урахуванням... особливостей твоєї статури.

Данаїл підозріло примружився. Схоже, наставник знову хотів назвати його якимось образливим синонімом слова «доходяга», але в останню мить передумав.

Димитрій хоч і сів за кермо, але заводити двигун не поспішав.

Кілька секунд дивився на горизонт.

Наче чогось чекав.

— Щось не так? — запитав Дан, повертаючи йому флягу.

— Навпаки.

Димитрій і сам зробив із неї кілька ковтків.

— Що?

— Надто тихо.

Данаїл мимоволі насторожився.

— Думаєте, ще хтось прийде?

— Ні.

Ловець повільно похитав головою.

— Не зараз.

Він кинув погляд на величезну тушу Архайда.

— Після смерті господаря вся Пустка на певний час завмре.

— Чому?

— Бо зараз починається боротьба за владу.

Ірлі схвально кивнув.

— Логічно.

— Усі великі тварюки відчули його загибель.

— Отже...

— Отже, найближчі кілька годин вони вбиватимуть одна одну.

Данаїл мовчки подивився вдалину.

Десь на обрії справді вже лунали далекі розкоти.

Не грім.

Ревіння.

Дуже багато ревіння.

Наче вся Пустка одночасно прокинулася.

Димитрій нарешті запустив двигун.

Важкий мотоцикл тихо завібрував.

— Поїхали.

Машина плавно рушила з місця. Кілька хвилин вони їхали мовчки. Кожен думав про своє. Потім Данаїл несподівано сказав:

— Дякую.

— За що?

— За те, що взяли мене із собою.

Димитрій нічого не відповів. Лише й далі дивився на дорогу. Коли Дан уже вирішив, що відповіді не буде, ловець промовив:

— Думаю, для тебе безпечніше було б усе ж залишитися в замку. Але для мене добре вийшло, що ти пішов зі мною.

Хлопець здивовано подивився на нього.

— Справді?

— Сьогодні ти двічі змінив перебіг бою.

Дан здивовано підвів голову.

— Правда?

— Уперше — коли прикрив мене від зграї.

Невелика пауза.

— Удруге — коли помітив момент відкриття панцира й не зволікав із пострілом. Сам я б не впорався.

Димитрій із помітним схваленням додав:

— Хороший мисливець — не той, хто швидко стріляє, а той, хто розуміє, коли потрібно стріляти.

Ірлі одразу вставив свої п'ять копійок.

— Здається, господарю, ти щойно перейшов із категорії «вантаж, який треба постійно рятувати» до категорії «напарник, якого варто брати на небезпечні завдання».

Димитрій і Данаїл одначасно посміхнулся, почувше це, але промовчали.

Чорний мотоцикл швидко розчинявся серед сірої імли Пустки.

Позаду залишався мертвий Архайд і ревіння нової війни.

Попереду чекали нові полювання, небезпечніші вороги й відповіді, заради яких варто було ризикувати життям.

Пустка ще не сказала свого останнього слова.