Раді Вас бачити!

Чорнильна воронка порталу безшумно зімкнулася за їхніми спинами.

Данаїл зробив крок уперед і завмер.

Вони стояли на широкому відкритому балконі, що нависав над безжиттєвою долиною.

Балкон належав замку. Звідси відкривалася детальна панорама на решту його території.

Це була не просто фортеця.

Швидше велетенська чорна скеля, якій колись надали форму палацу.

Здавалося, її не будували — її висікли з єдиного масиву обсидіану.

Абсолютно чорні стіни поглинали світло, через що замок здавався неприродно темним навіть серед похмурого дня. Гострі вежі здіймалися високо в небо, мов кам'яні списи, що намагалися прошити важкі свинцеві хмари. Вузькі стрілчасті вікна нагадували примружені очі величезного хижака, який терпляче спостерігав за кожним, хто наважувався наблизитися.

Від стародавнього каменю виходило дивне відчуття. Наче сам замок уважно розглядав незваного гостя.

Данаїл мимоволі зіщулився. Внизу, скільки сягав погляд, простягався колись прекрасний парк. Тепер він перетворився на кладовище дерев. Їхні почорнілі стовбури вигиналися під неможливими кутами, а голі гілки тягнулися до неба, немов сотні кістлявих рук, навіки застиглих в останній молитві.

По землі повільно стелився густий білуватий туман. Він ліниво огинав дерева, заповнював доріжки, просочувався між напівзруйнованими статуями. Іноді здавалося, ніби під його покровом хтось іде. Туман пахнув сирістю. Прілим листям. І чимось іще... Ледь вловимим запахом давньої смерті.

Над замком мерехтів велетенський напівпрозорий купол захисного щита. Біля нього повільно рухалися людські постаті. Данаїл із полегшенням видихнув. Схоже, замок усе ж не був покинутим. Та вже за кілька секунд зрозумів свою помилку. Люди рухалися надто однаково. Надто мовчки. Надто... Правильно.

Один із них підвів голову. Замість обличчя на хлопця дивилася висохла шкіра, натягнута на череп. У порожніх очницях тліли тьмяні зелені вогники. Дан різко відвів погляд убік.

Із туману повільно вийшов величезний ведмідь. Точніше... Колись він був ведмедем. Шкури майже не залишилося. Між клаптями плоті біліли ребра, всередині яких мерехтів блідий магічний вогонь.

Трохи далі безшумно пройшла зграя вовків. Оголені м'язи. Вишкірені ікла. Порожні очі. Жоден не видав ані звуку.

На сухих гілках сиділи ворони. Мертві. Вони нерухомо стежили за лісом порожніми очницями, ніби були частиною єдиної сторожової системи.

Біля воріт застигли лицарі. Іржаві обладунки так глибоко вросли в висохлу плоть, що вже неможливо було зрозуміти, де закінчується метал і починається тіло.

Внутрішнім подвір'ям повільно бродили велетні, грубо зшиті з десятків різних тіл. А вздовж стін безшумно ковзали напівпрозорі духи.

Данаїл відчув, як по спині пробіг холодок. Хотілося забути, що його новий наставник — саргіс проклятої крові. Та власний дім Димитрія надто наочно нагадував, наскільки небезпечним може бути його дар.

— Що... тут сталося?

Запитання пролунало майже пошепки. Димитрій довго не відповідав. Він дивився кудись удалечінь. Туди, де за мертвим лісом зникав обрій. Лише за кілька секунд тихо промовив:

— Усе.

Одне коротке слово прозвучало важче за будь-яку довгу розповідь. Він повільно видихнув.

— Колись я розповім тобі цю історію.

Більше він нічого не додав. Розвернувся й першим увійшов до замку. Данаїл мовчки рушив слідом.

***

За масивними дверима панував напівморок. Величезний хол зустрів їх прохолодою й гулкою тишею. Високі склепіння губилися десь у темряві. Уздовж стін тягнулися старовинні барельєфи із зображеннями представників роду Вальтерів. Здавалося, вони уважно проводжають гостей поглядами. Попри ідеальну чистоту, замок справляв дивне враження. Він не був покинутим. Він... Сумував.

Данаїл уповільнив крок.

Чужий смуток несподівано торкнувся його свідомості. Тихий. Глибокий. Майже безнадійний. Він не тиснув. Не лякав. Просто був. Наче саме повітря просякло багатовіковою тугою. Хлопець зупинився. Повільно озирнувся. І раптом широко розплющив очі.

— Замок... Він живий.

Димитрій не обернувся.

— Звісно. Він старший за більшість сучасних держав. І до родини Вальтерів ставиться значно серйозніше, ніж деякі наші далекі родичі.

У голосі вперше за довгий час прозвучала легка іронія.

— Рігнаре. Покажися.

Повітря перед ними ледь помітно здригнулося. Із сріблястого туману почала повільно складатися висока напівпрозора постать. Літній чоловік у старовинному камзолі низько вклонився.

— Ласкаво просимо додому, молодий пане.

У його голосі звучало щире тепло. Потім дух перевів погляд на Данаїла. Кілька секунд уважно його розглядав. Так уважно, що хлопцеві стало трохи незатишно.

— Перший учень?

Димитрій задумливо подивився на Дана.

— Новий головний біль.

Рігнар несподівано усміхнувся.

— Щиро співчуваю... вам обом.

Данаїл не витримав і тихо хмикнув. Дух виявився зовсім не таким, яким він уявляв собі багатовікового хранителя замку.

— Рігнар служить нашому роду вже понад п'ятсот років, — спокійно пояснив Димитрій. — Він бачив шість поколінь Вальтерів, виховував спадкоємців роду й досі вважає, що має право читати нам повчання.

— Бо маю, молодий пане, — із гідністю відповів дух. — І, смію зауважити, у більшості випадків мої поради виявлялися кориснішими за вашу впертість.

— Не сперечаюся, — несподівано легко погодився Димитрій.

Данаїл здивовано переводив погляд з одного на іншого. Це зовсім не нагадувало стосунки господаря й слуги. Швидше... Дуже давніх членів однієї родини.

Димитрій нарешті перейшов до справи.

— Покажи хлопцеві печатку.

Дан похитав головою.

— Не треба.

Обидва здивовано подивилися на нього.

— Я відчуваю саргію Фелікса.

Він повернувся в бік одного з коридорів. Хлопець ненадовго прислухався до власних відчуттів.

— Скільки в нас часу?

— Дві години точно є, — відповів Димитрій.

Данаїл кивнув.

— Чудово. Я сам її знайду.

Він упевнено рушив правим коридором. Рігнар запитально подивився на господаря.

— Простеж за ним.

— Як накажете.

Дух ледь помітно усміхнувся й безшумно розчинився в повітрі.

***

Десь попереду, глибоко всередині стародавнього замку, нетерпляче пульсувала печатка Фелікса Лучезарного, повільно витягуючи життя зі свого живого кам'яного бранця.

Данаїл неквапливо йшов нескінченними коридорами, жодного разу не звернувши хибно. Дорогою він мимоволі розглядав внутрішнє оздоблення замку.

Високі стрілчасті вікна пропускали крізь тьмяні вітражі холодне сіре світло.

Чорний обсидіан стін був відполірований майже до дзеркального блиску, відбиваючи силуети рідкісних примар, що безшумно пропливали коридорами.

Під стелею висіли старовинні люстри, усередині яких замість свічок мерехтіли кристали темної санергії.

На стінах траплялися картини. Портрети представників роду Вальтерів. Дивно, але ніхто з них не виглядав лиходієм.

Суворі. Незворушні. Втомлені.

Наче кожен із них ніс надто важкий тягар. Іноді Данаїлові здавалося, що портрети проводжають його поглядом.

— Вони справді дивляться? — тихо запитав він.

Рігнар безшумно виник поруч.

— Ні. Поки що не дивляться.

Хлопець здивовано повернувся.

— Поки що?

— Якщо замок визнає вас гідним гостем, деякі портрети одного дня почнуть із вами розмовляти.

— Що?

— Старші господарі роду не люблять, коли їх забувають. Тому частину своєї пам'яті вони залишили тут.

Данаїл задумливо подивився на найближчий портрет.

— Моторошно.

— Перші років п'ятдесят усі так кажуть.

Цілком серйозно відповів Рігнар. Хлопець мимоволі всміхнувся.

— А потім?

— Потім звикають.

Вони піднялися ще одними сходами. І нарешті вийшли на відкритий внутрішній балкон.

Данаїл одразу її відчув. Печатку. Навіть повітря тут стало важчим. Наче хтось повільно висмоктував із нього життя.

Уся стіна перед ним була вкрита сріблястим візерунком. Він займав кілька метрів у діаметрі. Здалеку нагадував велетенського павука. 

Товсте центральне ядро розташовувалося точно посеред обсидіанової стіни. Від нього в усі боки розходилися тисячі найтонших срібних ниток. Вони впивалися в камінь. Обплітали колони. Йшли глибоко в кладку замку. Час від часу по них пробігали яскраві сріблясті спалахи.

Здавалося, чудовисько повільно дихає. Кожен такий вдих супроводжувався ледь помітним тремтінням стін.

Замок терпів. Але йому було боляче.

— От гидота...

Данаїл повільно підійшов ближче. Чим довше дивився на печатку, тим сильніше вражався її досконалості. Фелікс справді був генієм. Не просто талановитим Майстром. Генієм.

Кожна лінія перебувала саме там, де мала бути. Жодного зайвого символу. Жодного випадкового переходу. Печатка виглядала настільки гармонійною, що скидалася на справжній витвір мистецтва.

І саме це лякало найбільше. Бо цей витвір мистецтва повільно вбивав живий замок.

— Скільки ж болю...

Тихо промовив Дан.

— Щоб створити щось подібне...

Він навіть боявся уявити, через що довелося пройти Феліксові.

Скільки мук. Саргіси рун не створюють із власної волі настільки жахливих речей.

Рігнар мовчки стояв поруч. Уперше за весь час на його обличчі з'явився справжній смуток.

— Молодий пан Димитрій перші кілька діб не відходив від цієї стіни. Намагався зупинити Печатку. Марно.

Данаїл тяжко зітхнув.

— Вірю.

Данаїл машинально простягнув руку. Хотів лише відчути структуру плетіння. Кінчики пальців майже торкнулися срібних ліній. Нічого не сталося. Ще мить... І раптом... Наче розпечений метал пропік шкіру наскрізь.

— Ай!

Хлопець різко відсмикнув руку.

— Та щоб тебе...

Він роздратовано струснув долонею. На кінчиках пальців швидко проступили червоні опіки. Кілька секунд Дан дивився на власну руку. Потім тихо вилаявся.

— Зовсім забув...

Він невесело всміхнувся.

— Від учора я більше не можу безпосередньо взаємодіяти з нейтральною санергією.

Тепер він був повноцінним саргісом Темряви. Без жодних застережень. Без компромісів. Без можливості повернутися назад.

Він ще раз подивився на сріблясту печатку. Тепер уже з зовсім іншим відчуттям. Раніше подібні конструкції були для нього звичним робочим інструментом.

Тепер... Чужою стихією.

— Отже... Нейтральні артефакти теж... усе...

Він задумливо опустив погляд. Дивитися — зможе. Розуміти — теж. Досліджувати — без проблем. А ось створювати... Ніколи.

Ця думка неприємно кольнула десь усередині. Він надто любив своє ремесло. Втратити половину власних можливостей виявилося несподівано боляче.

— Гаразд...

Дан глибоко вдихнув.

— Пожаліти себе встигну потім.

Він зняв із плеча сумку. Дістав товсту Книгу Печаток. Умостився просто на холодній кам'яній підлозі. Рігнар із цікавістю спостерігав за ним.

Хлопець швидко перегортав сторінку за сторінкою. Не навмання. Дуже впевнено. Наче заздалегідь пам'ятав, де саме шукати потрібне заклинання. Минуло менше хвилини.

— Знайшов.

Він зупинився на одному з розворотів. Усміхнувся.

— Захисна печатка дослідника. Шостий розділ. Як же я одразу про неї не згадав?

Із невеликого футляра з'явилися пензлик і кілька баночок із густою чорною фарбою. Данаїл швидкими, точними рухами почав виводити складний візерунок просто на долонях.

Рігнар уважно спостерігав.

— Гарно працюєте.

— Звичка.

Не відриваючись від малюнка, відповів Дан. Останній символ ліг на своє місце. Хлопець заплющив очі. Активував печатку. Темна санергія миттєво відгукнулася. Долоні огорнула м'яка димчаста матерія. Вона швидко сформувалася в тонкі напівпрозорі рукавички, що щільно облягли кисті. На вигляд — майже невагомі.

Та Дан задоволено всміхнувся.

— Ось тепер інша справа...

Данаїл підвівся з підлоги й знову підійшов до печатки. Темні рукавички м'яко мерехтіли, огортаючи долоні ледь помітною серпанковою димкою. Хлопець обережно торкнувся сріблястого візерунка.

Цього разу болю не було. Печатка лише ледь чутно загуділа. Тонкі лінії спалахнули. Сріблясті руни одна за одною почали відділятися від стіни. Вони здіймалися в повітря, перепліталися між собою, розходилися на окремі рівні, утворюючи об'ємну просторову схему.

Збоку здавалося, ніби хтось розплів велетенське павутиння й змусив його зависнути в повітрі.

Тисячі ниток. Сотні символів. Десятки незалежних контурів. Справжній тривимірний лабіринт із рун.

Рігнар мимоволі підійшов ближче. За довгі століття він бачив чимало Майстрів печаток. Але читати чужі конструкції таким способом... Не вмів ніхто.

Данаїл майже не рухався. Лише погляд швидко ковзав нескінченними переплетеннями. Іноді ледь помітно ворушилися пальці. Він ніби подумки перебудовував окремі ділянки схеми. Розбирав її. І одразу збирав заново.

— Неймовірно... — тихо прошепотів він.

— Феліксе... Ви справді божевільний геній…

Він мимоволі всміхнувся.

— Поглянь сюди... Потрійне замикання потоків. А тут... Узагалі неможливо...

Він розмовляв сам із собою, зовсім забувши про існування Рігнара.

У такі моменти весь навколишній світ переставав для нього існувати. Залишалися лише руни. Закономірності. Логіка. Краса ідеально вибудуваної конструкції.

Та що довше тривало дослідження, то повільніше згасала усмішка. А потім зникла зовсім. Данаїл важко зітхнув.

— От же... Як же прикро...

Він повільно опустив руки. Срібляста схема знову склалася в пласку печатку, намертво впившись у стіну. Хлопець ще довго мовчки дивився на неї.

— Я не зможу це повторити.

Він похитав головою.

— Жодного з цих візерунків моя темна санергія вже не прийме. Для неї вони чужі.

Ця думка виявилася несподівано болісною. Фелікс залишив йому величезну спадщину. Справжній скарб. Та скористатися ним сам Данаїл уже не міг. Він лише стане хранителем чужих знань.

Хлопець дістав зі своєї сумки невелику прозору сферу пам'яті, порожню. Деякий час мовчки тримав її в руках. Потім рішуче торкнувся сріблястої схеми. Кришталева сфера м'яко засвітилася. Її поверхнею побігли десятки тонких темних ліній.

Печатка повільно копіювалася. Тільки... Не сріблом. Чорною санергією. Коли процес завершився, Дан довго розглядав результат. І невесело всміхнувся.

— Як і очікувалося...

Повна копія. Абсолютно точна. І зовсім марна. Він підкинув сферу на долоні.

— Дякую, Феліксе... Хоча б зрозуміти, що ти хотів мені показати, я тепер зможу. Це теж дорогого варте.

Рігнар увесь цей час уважно спостерігав за хлопцем. Нарешті неголосно промовив:

— За останні два з лишком роки я бачив тут чимало Майстрів рун. Ви зовсім не схожі на жодного з них.

— Це добре чи погано?

— Поки що не вирішив.

Данаїл усміхнувся.

— Чудова відповідь.

Хлопець прибрав сферу назад до сумки. Зачинив Книгу Печаток. Підвівся. Потягнувся.

— Ну що ж... Гадаю, час повідомити твоєму господареві «гарні новини». Він, мабуть, уже зачекався.

Рігнар не відповів. Продовжував уважно дивитися на нього. Надто уважно. Данаїл похмурився.

— Що?

Дух повільно підплив ближче. Настільки близько, що хлопець мимоволі зробив пів кроку назад. Рігнар ніби принюхувався. Хоча духи не мали дихання.

— Дивно... Дуже дивно...

— Що саме?

— Ваша саргія...

Він насупився.

— У неї дуже знайомий відтінок. Не колір. Саме... Присмак.

Дан здивовано кліпнув.

— Присмак?

— Усі види санергії пахнуть по-різному. Для духів. Ваша...

Він знову замислився.

— Я вже відчував її. Дуже давно. Настільки давно, що пам'ятаю це не розумом... А самою сутністю.

Данаїл зацікавлено схилив голову.

— І де ж?

Рігнар повільно похитав головою.

— Не знаю. Я не можу побачити. Лише відчуваю.

Він ще раз уважно подивився на юного саргіса.

— Але поруч із вами виникає дуже дивне відчуття. Ніби історія роду Вальтерів несподівано вирішила повторитися.

Данаїл запитально підняв брову.

— Звучить... тривожно.

— Згоден.

Незворушно відповів дух.

— Саме тому мені дуже хочеться помилитися.

Кілька секунд обидва мовчали. Потім Рігнар несподівано всміхнувся — доброзичливо, майже по-батьківськи.

— Ходімо. Я проведу вас найкоротшим шляхом.

Дух безшумно поплив уперед коридором. Данаїл поправив сумку на плечі, ще раз озирнувся на сріблясту печатку Фелікса, що повільно пульсувала в чорній стіні, і рушив слідом. Чомусь йому здавалося, що це була далеко не остання загадка, яку приготував для нього стародавній замок Вальтерів.

***

Рігнар зник біля входу до кімнати з прочиненими дверима. Данаїл, хоч і не збирався підслуховувати, але, почувши незнайомий голос, мимоволі сповільнив крок. Данаїл обережно зазирнув у залишену щілину.

— Щось ти не поспішаєш тішити мене новинами, Вальтере.

Димитрій стояв перед високим старовинним дзеркалом у масивній обсидіановій рамі. Однак у ньому відображався зовсім не господар замку. По той бік дзеркальної гладі перебував демон. Високий, з вогненно-рудою шевелюрою. Його зелені очі палали недобрим вогнем, а тонкі губи були викривлені в холодній усмішці. Навіть розділений магією світів, він випромінював таку силу, що Данаїл відчув, як по спині пробіг неприємний холодок.

«Вищий демон...» — зрозумів він.

Серце забилося швидше. Хлопець безшумно притулився до стіни, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Мені здавалося, ти вже мав принести добрі новини.

— А мені здавалося, — відповів Вальтер, — що я не давав тобі права вимагати звітів.

Демон усміхнувся.

— Сміливість... Чи втома?

— Ні те ні інше. Просто факти. Перстень Долі поки що не знайшов шлях до Спадкоємця Крові. Минуло надто мало часу.

Огніус кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Ти кажеш правду...

Він трохи схилив голову.

— Але не всю.

Димитрій навіть не ворухнувся.

— Підозрювати — твоє улюблене заняття.

— А виживати — моє улюблене мистецтво, Вальтере.

Голос демона став тихішим. Від цього він звучав лише страшніше.

— Не забувай, з ким розмовляєш.

— І ти не забувай, — холодно відповів Димитрій. — Якби не я, у тебе не було б надії.

В очах Огніуса спалахнуло золоте полум'я.

— Не випробовуй моє терпіння.

— Тоді не випробовуй моє.

Запала важка тиша. Здавалося, навіть повітря в кімнаті застигло. Нарешті демон повільно кивнув.

— Гаразд. Поки що повірю тобі. Але знай... Якщо з'ясується, що ти приховуєш Спадкоємця... Я знайду спосіб змусити тебе пошкодувати про це.

У дзеркалі спалахнуло багряне світло. Зображення демона розчинилося, ніби його ніколи й не було. Димитрій, не обертаючись, промовив:

— Заходь, Дане.

Юний саргіс рун здригнувся. Невже його помітили із самого початку?

Невже весь цей час Вальтер знав, що він підслуховує?

Обережно прочинивши двері, хлопець зазирнув усередину.тДзеркало вже нічим не відрізнялося від звичайного.

— Я чекаю пояснень, — твердо промовив він, увійшовши до кімнати.

Димитрій стомлено видихнув.

— Хотів відкласти цю розмову. Думав, спочатку ти встигнеш трохи звикнути до мене. Але, схоже, доля вирішила інакше.

Він кивнув у бік двох крісел, між якими стояв невеликий круглий столик.

— Не стій біля дверей так, ніби будь-якої миті збираєшся тікати. Присядь.

Перш ніж підійти ближче, Данаїл повільно оглянув кімнату — і завмер. Робочий кабінет Вальтера водночас виявився алхімічною лабораторією.

Уздовж стін тягнулися високі стелажі, заставлені сотнями скляних посудин. В одних переливалися густі рідини всіх можливих відтінків, в інших спочивали законсервовані органи, рідкісні комахи, екзотичні птахи й створіння, яких Данаїл ніколи раніше не бачив.

На окремих полицях стояли великі банки з очима перевертнів, кістками прадавніх чудовиськ та іншими інгредієнтами, від самого вигляду яких ставало моторошно.

Фаянсові ступки були наповнені подрібненим рогом єдинорога, висушеною отрутою василіска, пилком могильних квітів і десятками невідомих порошків.

Між ними лежали розгорнуті стародавні гримуари в палітурках із людської шкіри. Їхні сторінки були списані найскладнішими алхімічними формулами, схемами створення големів плоті та ритуалами, зміст яких Данаїл навіть не намагався зрозуміти.

На відкритих ділянках стін сушилися в'язки трав, стебел, листя, ягід і незнайомих рослин.

Біля вікна стояв довгий робочий стіл, заставлений ретортами, колбами, перегінними кубами та різьбленими скриньками. У центрі височіла складна система скляних трубок, з'єднаних срібними кріпленнями.

Уздовж дальньої стіни стояли величезні скляні циліндри. У густому зеленкуватому розчині повільно погойдувалися зшиті між собою частини тіл, ніби чекали свого часу.

Під самою стелею висіли масивні посудини, усередині яких ліниво вирували концентровані кислоти.

Та найбільше погляд Данаїла притягнув масивний анатомічний стіл із сірого мармуру.

Його поверхнею тягнулися глибокі жолоби для стікання крові, а по краях м'яко світилися руни утримання душі.

На срібних тацях в ідеальному порядку були розкладені хірургічні інструменти: кістяні пилки, скальпелі, криві голки, затискачі та ножі з темної хірургічної сталі.

— Оглянувся? — спокійно запитав Димитрій, поставивши на журнальний столик графин із густою червоною рідиною та високий кришталевий келих. — Непогано тримаєшся. Більшість тих, хто вперше опиняється тут, або бліднуть, або непритомніють.

Данаїл нервово ковтнув.

— Я так розумію... саме з усього цього ви готуєте зілля, якими поїли мене останніми днями?

— Саме так. Перш ніж тебе почне нудити від власних фантазій, одразу поясню: усе, що використовується в роботі, ретельно очищене, знешкоджене й стерилізоване. Ні отрут, ні небезпечних токсинів ти тут не знайдеш. Зате знайдеш найкращі цілющі зілля в усьому Паралеліумі.

Димитрій сів у крісло.

— Їх купують правителі, голови Орденів і найбагатші родини. Черга на мої зілля розписана майже на рік уперед.

На губах Вальтера з'явилася ледь помітна усмішка.

— А тебе я лікую ними абсолютно безкоштовно. Тож можеш вважати себе дуже привілейованим пацієнтом.

Лише після цих слів Данаїл зустрівся з його сірими очима. У них не було ні божевілля, ні жорстокості. Лише спокійна впевненість людини, яка чудово знає ціну власній майстерності.

Сам того не помітивши, хлопець відчув, як напруження трохи відпустило. Він обережно підійшов до крісла й сів навпроти господаря замку, усе ще намагаючись зайвий раз не дивитися навсібіч.

Данаїл уже набрав у груди повітря, щоб нарешті поставити запитання, яке не давало йому спокою від тієї самої миті, як він побачив демона в дзеркалі, але Димитрій випередив його.

— Рудоволосого демона звати Огніус Вершитель. Саме він убив мою родину.

Хлопець завмер.

— І тепер шантажує мене. Якщо я не виконаю його вимоги, він знищить духа-хранителя цього замку. А разом із ним зникне й сила роду Вальтерів.

Кілька секунд Данаїл мовчки перетравлював почуте.

— Зачекайте... — нарешті промовив він. — Виходить... сила вашого роду пов'язана з духом замку?

— Пов'язана.

— Як узагалі таке можливо?

Димитрій відкинувся в кріслі.

— Шістсот років тому одному з моїх предків дістався цей замок. Тоді він являв собою жалюгідне видовище: прокляті стіни, випалена земля навколо й дух-хранитель, що помирав.

Він на мить замовк.

— Будь-хто інший просто пішов би. Але мій прапрадід вирішив інакше. Він віддав замку частину власної крові, зняв прокляття й урятував хранителя.

— І той... віддячив?

— Можна сказати й так.

На обличчі Димитрія з'явилася легка усмішка.

— Відтоді ми оберігаємо одне одного. Поки живий дух — живий рід. Поки живий рід — не загине дух.

Він помітив, що Данаїл і далі тримає келих у руках, навіть не намагаючись відпити.

— Боїшся?

Хлопець зніяковів.

— Якщо чесно... трохи.

— Через лабораторію?

Данаїл обережно кивнув. Димитрій тихо всміхнувся.

— Логічно. Заспокою тебе. Це настоянка з рідкісних трав світу Парагнос. Жодних органів, кісток чи інших жахіть, які ти вже встиг собі уявити.

Данаїл мимоволі відвів погляд.

— Я нічого такого...

— Уявив.

— Можливо...

— Усі уявляють.

Димитрій знизав плечима.

— Але ліки не стають гіршими лише тому, що поруч із ними на полиці стоїть банка з оком перевертня.

Хлопець не витримав і тихо розсміявся. Напруження трохи спало.

— Скажіть чесно... Ви спеціально збираєте все наймоторошніше, що існує у світі?

— Звісно.

— Навіщо?

— Щоб справляти враження на особливо вразливих пацієнтів.

Данаїл недовірливо примружився.

— Зараз ви пожартували?

— Сам не впевнений.

Обоє ненадовго всміхнулися. Потім Димитрій уже серйозніше додав:

— Пий спокійно. Настоянка виводить токсини й відновлює організм. Після Пустки вона тобі зараз потрібніша за будь-яку їжу.

«Треба ж... Вмовляє», — здивувався Ірлі.

«І справді», — подумки погодився Данаїл.

За останні два дні він уже випив стільки зіль Вальтера, що хвилюватися про їхній склад було трохи запізно.

Він обережно зробив перший ковток. Терпкуватий смак несподівано виявився приємним. Тепла хвиля одразу прокотилася всім тілом. Хлопець зручніше вмостився в м'якому кріслі.

— Рігнаре.

— Так, господарю.

— Поки ми розмовляємо, натопи лазню.

— Уже йду.

Примарний дворецький коротко вклонився й зник. Димитрій провів його поглядом. Потім подивився на Данаїла. Хлопець помітно розслабився. Добре. Отже, довіра все ж з'являлася. Потроху. Але з'являлася.

Сам Вальтер теж поступово приходив до тями. Поява Огніуса застала його зненацька. За себе він не злякався. За Данаїла — так. Якби хлопець зайшов до кабінету на хвилину раніше...

Ні. Навіть думати про це не хотілося.

Перстень Долі вже почав свою роботу. Хоча артефакт іще не торкнувся руки Спадкоємця Крові, зв'язок уже виник.

Неймовірно. Такого в роді раніше не траплялося.

Але тепер це вже нічого не змінювало. Цей хлопчина став частиною його долі. І десь глибоко всередині Димитрій із лякаючою ясністю усвідомив: друга втрата родини точно зведе його з розуму.

Мовчання порушив Данаїл.

— Про який Перстень Долі ви говорили з Огніусом?

— Про мій родовий артефакт.

— І що йому від мене потрібно?

— Не йому. Мені.

Данаїл запитально підняв брову.

— Наша зустріч у Пустці не була випадковістю. І не лише тому, що я вирушив на твої пошуки. Перстень обрав тебе.

Хлопець зробив ще один ковток із келиха.

— Ви зараз серйозно?

— Більш ніж.

— Але чому саме я?

— Не знаю.

— Зовсім?

— Зовсім.

Димитрій спокійно зустрів його погляд.

— Артефакт ніколи не пояснює свій вибір. Він просто обирає.

— І що тепер?

— Тепер ти — мій спадкоємець.

Данаїл кілька секунд мовчав.

— Зачекайте... Тобто ви збираєтеся... всиновити мене?

Вальтер мимоволі всміхнувся.

— Ні. Усе набагато складніше.

— Навіть боюся запитувати.

— Через ритуал Кровозмішання ти станеш частиною роду Вальтерів. Отримаєш мій дар, знання, пам'ять роду й право носити наше прізвище.

Хлопець шумно видихнув.

— Звучить... дуже серйозно.

— Так і є.

— А де тут проблема?

Димитрій похмурнів.

— Огніус упевнений, що зняти його прокляття можна лише одним способом.

— Яким?

— Якщо я вип'ю силу власного Спадкоємця Крові.

Данаїл уважно подивився на Вальтера.

— Ви ж не збираєтеся цього робити?

— Ні.

Відповідь пролунала настільки швидко, що хлопець навіть здивувався.

— За жодних обставин.

Димитрій стомлено провів долонею по обличчю.

— Я розраховував виграти шість років. За цей час знайти учня Фелікса Лучезарного, довести його до рангу Майстра й зняти печатку іншим способом.

Данаїл важко зітхнув.

— А потім доля вирішила пожартувати.

— Саме так.

— З'явився такий гарний я. Два в одному.

Вальтер тихо хмикнув.

— Самокритика явно не твоя сильна сторона.

— Зате почуття гумору працює чудово.

Вони ненадовго замовкли. Потім Данаїл знову став серйозним.

— Виходить... Огніусу ви все-таки збрехали?

— Ні.

— Але ж ви вже знайшли Спадкоємця Крові.

— Знайшов.

— Тоді?

— Я згадав у відповіді Перстень Долі.

Димитрій легенько постукав пальцем по столу.

— А Перстень я тобі ще не передав. Поки цього не сталося, мої слова залишаються чистою правдою.

Данаїл похитав головою.

— Ніколи б не подумав, що можна настільки вправно обійти запитання.

Вальтер ледь помітно всміхнувся.

— Іноді правильно підібрані слова рятують краще за будь-який меч.

— Тепер починаю розуміти, чому ви досі живі.

Данаїл зробив ще один невеликий ковток настоянки й мимоволі прикрив очі. Напій виявився напрочуд приємним — терпким, пряним, з ледь вловимою солодкістю, що залишала після себе довгий теплий післясмак.

Він повільно видихнув. І раптом зрозумів. У демона з дзеркала руде волосся. Тепер усе нарешті стало на свої місця.

Ось чому Димитрій від першої зустрічі так неприязно дивився на його шевелюру в улюбленому образі.

Він зовсім не ненавидів рудоволосих. Щоразу цей колір нагадував йому Огніуса. Убивцю власної родини.

Данаїл спідлоба поглянув на чоловіка, що сидів навпроти. За бездоганними манерами, дорогим одягом, звичною іронією та легким аристократичним зверхництвом ховався чоловік, який утратив усе, що справді було йому дорогим. Чомусь саме зараз це стало абсолютно очевидним.

І вперше за весь час знайомства Данаїл упіймав себе на думці, що йому щиро хочеться допомогти цій дивній, небезпечній і самотній людині. Він поставив порожній келих на стіл.

— Вам, мабуть, не сподобається те, що я зараз скажу...

Димитрій підвів на нього уважний погляд.

— Уже цікаво.

— Я зміг дослідити Печатку Загибелі.

Вальтер зацікавлено підняв брову.

— І що з'ясував?

Данаїл ненадовго замислився, добираючи слова.

— Фелікс Лучезарний залишив її не просто як вибухонебезпечний снаряд. Це... радше випробування.

— Поясни.

— Кожен шар печатки побудований так, ніби спеціально змушує того, хто її зламує, шукати нові рішення. Вивчати невідомі комбінації рун. Опановувати дедалі складніші принципи побудови плетінь.

Він трохи похитав голоївою.

— Я майже впевнений, що це було зроблено навмисно.

— Для кого?

— Для мене.

Димитрій повільно випростався.

— Ти настільки впевнений?

— Так.

Данаїл трохи помовчав.

— Фелікс чудово розумів, що колись мені доведеться зіткнутися з цією печаткою. Він залишив цілу школу. Якщо пройти її до кінця, рівень володіння рунами неминуче зросте.

— До рівня Майстра?

— Саме так.

У кабінеті ненадовго запала тиша.

— Звучить як гарна новина, — нарешті промовив Димитрій.

Данаїл криво всміхнувся.

— Була б... якби я залишився нейтралом.

Вальтер уважно подивився на нього.

— Натякаєш, що я поквапився з твоїм зціленням?

— Не натякаю. Прямо кажу.

Відповідь прозвучала без звинувачення. Радше як констатація факту.

— Якби мій дар залишився колишнім, я справді зміг би пройти весь шлях так, як його задумав Фелікс.

Він провів пальцем по краю келиха.

— Але тепер я темний.

— І?

— Я не зможу.

Данаїл підвів погляд.

— Я все одно розберуся в його печатці. Обов'язково. Хоча б тому, що хочу зрозуміти. Такі знання ніколи не бувають зайвими.

Він трохи помовчав.

— Але зняти її тим способом, який він задумав, у мене вже не вийде. Проте в мене з'явилася інша перевага.

— Яка?

— Я майже впевнений, що існує цілий розділ темної артефакторики, присвячений руйнуванню чужих магічних конструкцій.

Очі Вальтера ледь помітно блиснули.

— Продовжуй.

— Якщо такі знання існують... значить, серед них напевно знайдуться руни й візерунки, здатні руйнувати подібні печатки набагато ефективніше, ніж класична артефакторика, яка взагалі не призначена для цього.

Він ненадовго замовк.

— Тоді мені не доведеться її деактивувати. Я її зруйную.

У кабінеті знову стало тихо. Димитрій задумливо постукував пальцями по підлокітнику крісла. Нарешті кивнув.

— Зрозуміло... Ти хочеш отримати доступ до сфер знань із темної артефакторики.

— Так.

Данаїл усміхнувся.

— Ви самі знаєте, скільки чужих захистів мені довелося зламати.

— Припускаю.

— Це, мабуть, єдине, у чому я справді маю великий досвід.

Він розвів руками.

— Просто раніше я зламував їх нейтральною санергією. Тепер хочу зрозуміти, що саме робив правильно, а що — випадково.

Димитрій уважно спостерігав за ним.

— Іншими словами... дайте мені ці знання.

У голосі Данаїла не було ні вимогливості, ні запобігливості. Лише залізобетонна впевненість.

— Я не можу пообіцяти, що впораюся швидко. Але якщо існує спосіб зруйнувати печатку Огніуса... я його знайду.

Останні слова прозвучали абсолютно щиро. Димитрій відчув це одразу. І все ж... Щось неприємно кольнуло всередині. Надто вже виразно читався невисловлений підтекст.

«Дайте мені потрібні знання. Я вирішу вашу проблему... і ми розійдемося, кожен своєю дорогою».

Від цієї простої думки несподівано стало не по собі. Сам Данаїл, звісно, навіть не підозрював, яке враження справляють його слова.

«Ти хочеш якомога швидше закінчити цю справу?» — несподівано подумки запитав Ірлі.

«Звісно».

«Чому?»

«Бо тоді зможу вибратися з усієї цієї дивної історії».

«І тільки?»

«Хіба цього мало?»

Ящірка тихо фиркнула.

«На мою думку, ти зараз випускаєш із уваги дещо дуже важливе».

«Що саме?»

Відповіді не було.

Ірлі замовк так раптово, ніби навмисно залишив господаря наодинці з власними думками.

Димитрій тим часом теж порушив мовчання.

— Не такі вже й погані новини, як ти обіцяв.

Він навіть усміхнувся. Але десь глибоко всередині все ще залишався неприємний осад. Данаїл задумливо дивився на порожній келих. Чому Ірлі раптом замовк?

«Що ти мав на увазі?» — подумки запитав він. Тиша.

«Ірлі?»

Жодної відповіді.

— От же... — ледь чутно пробурмотів хлопець.

І раптом зрозумів. Ніби хтось клацнув пальцями в нього перед очима.

«Точно...»

Він повільно підвів погляд на Димитрія. Увесь цей час він міркував так, ніби після зняття печатки вони рано чи пізно розійдуться. Наставник і учень не зобов'язані проводити разом увесь час.

Для нього це здавалося цілком природним. А ось для Вальтера... Зовсім ні.

Данаїл одразу згадав усе. Перстень Долі. Слова про спадкоємця. Передачу дару. Ритуал Кровозмішання. Надто багато всього. Він не встиг проаналізувати й усвідомити, що це означає особисто для нього. Лише тепер до нього дійшов справжній зміст почутого.

Димитрій же жодного разу не казав, що збирається відпустити його після зняття прокляття. Навпаки. Він уже прийняв рішення. Для нього Данаїл був майбутнім продовжувачем роду.

«Чорт...»

Тепер ставало зрозумілим і дещо інше. Чому Вальтер стільки часу приділяв його лікуванню. Чому терпляче відповідав на запитання. Чому взагалі вовтузився з ним, хоча міг просто наказати. Не лише тому, що був цілителем. Він уже ставився до нього як до майбутнього спадкоємця.

Ця думка водночас зігрівала... І лякала.

Перед внутрішнім поглядом спливли події на крейсері. Оживлі мерці. Темні ритуали. Некромантія. Данаїл мимоволі зіщулився.

«Ні...»

Він поважав знання Вальтера. Захоплювався його майстерністю. Але уявити себе з хірургічним скальпелем над мертвим тілом...

Ні. Це було понад його сили. Його ж зовсім недавно нудило від самого вигляду нежиті.

Ні, ні... Руни. Артефакторика. Перетворення матерії. Ось що він справді любив. Ось чим хотів займатися все життя.

Він обережно подивився на замисленого Димитрія. Той ніби чекав продовження розмови.

Данаїл глибоко вдихнув. Якщо вже ставити незручне запитання, то зараз. Поки ще не пізно.

— Можна... я дещо запитаю?

— Звісно.

— Тільки пообіцяйте одразу не сердитися.

Димитрій тихо всміхнувся.

— Після такого вступу мені вже цікаво.

Хлопець зам'явся. Потер долонею шию.

— Ви впевнені... що вам узагалі потрібен спадкоємець саме через ритуал Кровозмішання?

Вальтер кілька секунд просто дивився на нього. Ніби не був упевнений, що правильно почув.

— Пробач... Повтори.

Данаїл відчув, що відступати вже пізно.

— Чому б вам не... почати все спочатку?

— У якому сенсі?

— Ну...

Він остаточно зніяковів.

— Одружитися ще раз. Створити сім'ю. Народити власну дитину. Нехай минуле залишиться минулим. А життя... триває.

Тиша. Довга. Важка. Данаїл раптом дуже чітко зрозумів, що сказав щось не те. Дуже не те.

Обличчя Димитрія майже не змінилося. Але з його погляду зникло тепло. Зникла легка усмішка.

Він повільно поставив на стіл графін, який чомусь досі тримав у руках. Настільки обережно, що від цього стало ще тривожніше.

— Дар проклятої крові... — тихо промовив він. — Настільки тобі не до душі?

Запитання прозвучало напрочуд рівно. Але саме ця стриманість лякала сильніше за будь-який крик.

Данаїл чесно зустрів його погляд. Брехати зараз не мало сенсу.

— Так.

Запала пауза.

— Ви правильно мене зрозуміли.

Данаїл важко зітхнув.

— Я не хочу ставати саргісом смерті. Не хочу підіймати мертвих. Не хочу звикати до того, що зараз здається мені жахливим. Не хочу одного дня перестати відчувати, де проходить межа.

Він винувато опустив очі.

— Пробачте... Напевно, це звучить нерозумно. Але краще сказати чесно зараз, ніж удавати, ніби мене все влаштовує.

Димитрій довго мовчав. Дуже довго. Коли він нарешті заговорив, у його голосі вже не було ні роздратування, ні образи. Лише втома.

— Ні.

Він похитав головою.

— Це не нерозумно. Ти просто не знаєш того, чого поки що не можеш знати.

Він уважно подивився на Данаїла.

— Ти ж вирішив, що я просто не хочу заводити нову сім'ю?

Хлопець винувато кивнув.

— Вирішив.

— Що ж...

Вальтер заплющив очі. Ніби збирався з думками.

— Тоді словами пояснювати надто довго.

Він підняв руку.

— Краще один раз побачити.

Данаїл насторожився.

— Що побачити?

— Мою пам'ять.

Хлопець здивовано кліпнув.

— Це взагалі можливо?

— Для саргіса проклятої крові — так.

Димитрій зустрівся з ним поглядом.

— Тільки одразу попереджаю.

Він сумно всміхнувся.

— Після цього ти вже ніколи не зможеш дивитися на мене так само, як раніше.

Не чекаючи відповіді, він торкнувся двома пальцями скроні Данаїла. Світ навколо Данаїла здригнувся. Кабінет розчинився. Натомість назустріч хлинув чужий потік спогадів.

Любов. Щастя. Народження сім'ї.

Зрада. Кров. Вогонь. І такий всепоглинаючий біль, що неможливо було зрозуміти, де закінчуються почуття Димитрія і починаються його власні.

Світ зник.

Коли все закінчилося, Данаїл різко вдихнув. Ніби щойно виринув із крижаної води.

Перед очима ще пливли чужі спогади. Усмішка молодої жінки. Теплий сімейний вечір. Плач новонародженого.

А потім... Полум'я. Крики. Руде волосся Огніуса. Розпач. Такий сильний, що хотілося вити.

Кілька секунд Данаїл сидів нерухомо. Серце все ще билося надто швидко. Він підвів погляд.

Димитрій сидів навпроти, стомлено спершись ліктями на коліна. У цю мить він виглядав не великим цілителем, не ловчим Патруля і не небезпечним саргісом проклятої крові.

Просто людиною. Дуже втомленою людиною.

— Пробачте... — хрипко промовив Данаїл.

Слова далися несподівано важко.

— Я... не знав.

Димитрій провів долонею по обличчю.

— Це ти мене пробач.

Хлопець здивовано підвів голову.

— За що?

— Не мав показувати тобі все це.

Він похитав головою.

— Іноді мені здається, що пережити ті події ще раз самому легше, ніж змусити когось іншого дивитися на них.

У кабінеті знову стало тихо.

Данаїл усе ще бачив перед собою обличчя Серафими. Таке живе. Таке щасливе. І тому ще страшніше було згадувати, чим усе закінчилося.

Серафима. Її обличчя здалося йому смутно знайомим. Де він бачив цю жінку? Цікаво. Він якийсь час збирався з думками.

Потім усе ж запитав:

— Я правильно зрозумів...

Димитрій підвів очі.

— Серафима була вашою істинною парою?

— Так.

Відповідь пролунала майже пошепки.

— І...

Данаїл запнувся.

— Навіть тоді ви не були впевнені, що у вас народяться діти?

Вальтер сумно всміхнувся.

— Не були.

— Чому?

— Так улаштований дар проклятої крові.

Він задумливо покрутив у руках келих.

— Істинна пара у саргісів проклятої крові буває лише одна.

Він промовив це без надриву. Ніби давно змирився.

— Якщо доля подарувала тобі таку жінку — іншої людини ти вже не покохаєш.

— Зовсім?

— Зовсім.

Димитрій кивнув.

— Можна жити далі. Можна працювати. Можна усміхатися. Можна навіть удавати, що все добре. Але кохати іншу... Ні.

Він ненадовго замовк.

— Це почуття померло разом із нею.

Данаїл мовчав.

— А діти?

Вальтер опустив погляд.

— Навіть з істинною парою саргіси проклятої крові далеко не завжди здатні залишити спадкоємців.

Він невесело всміхнувся.

— Наш дар надто сильний. Надто... жадібний. Він вимагає надто високу ціну.

Тепер Данаїл нарешті зрозумів, чому розмова про новий шлюб так змінила вираз обличчя Димитрія.

Для нього це було не просто неможливо. Це було однаково, що запропонувати людині замінити власне серце іншим.

Хлопець повільно опустив голову.

— Пробачте. Я справді не розумів, про що говорю.

— Знаю.

Відповідь прозвучала м'яко. Без тіні образи.

— Тому й не серджуся.

Данаїл довго мовчав. Потім чесно зізнався:

— Тільки...

Він нерішуче подивився на Вальтера.

— Не зрозумійте мене неправильно. Після всього, що я побачив... Стати носієм вашого дару мені хочеться ще менше.

Кілька секунд Димитрій дивився на нього. А потім... Несподівано всміхнувся. Надто лагідно. Від цієї усмішки Данаїлові чомусь стало тривожно.

— Та куди ж ти тепер дінешся? — майже добродушно промовив Вальтер.

— Доля, знаєш, рідко цікавиться нашою думкою.

Хлопець мимоволі ковтнув.

— Хоч щось у цій історії залежить від мене?

— Звісно.

Димитрій усміхнувся.

— Наприклад, швидкість, з якою ти перестанеш зі мною сперечатися.

Данаїл тихо фиркнув.

— Дуже смішно.

— Знаю.

Вальтер підняв ліву руку.

— Раз уже ми заговорили про долю... Хочеш подивитися на винуватця всього цього?

Він повільно зняв із пальця масивний перстень. Гладкий сріблястий обідок плавно здійнявся над столом, утримуваний телекінезом.

— Тільки руками не чіпай.

— Чому?

— Познайомишся з Огніусом особисто.

— Дякую...

Данаїл інстинктивно відсмикнув руки.

— Поки що утримаюся.

Він обережно нахилився вперед. Спершу нічого незвичайного не відбувалося. Звичайний стародавній перстень. Та варто було придивитися уважніше... Світ ніби змінився.

Між перснем, Димитрієм і самим Данаїлом простяглися найтонші нитки санергії. Їх ставало дедалі більше. Вони перепліталися. Потовщувалися. Розросталися новими відгалуженнями. Щомиті артефакт створював нові зв'язки. Тихо. Непомітно. Невблаганно. Данаїл відчув, як по спині пробіг мороз.

— Він... вже працює.

— Так.

— Але ж ви навіть не передали його мені.

Димитрій ледь знизав плечима.

— Схоже, Перстень Долі вирішив, що цього разу можна обійтися без формальностей.

Хлопець ще кілька секунд стежив за мереживом енергетичних ниток, а тоді тихо мовив:

— Але...

Він похмурився.

— Я ж зовсім не саргіс смерті... — уперто промовив Данаїл, не відводячи погляду від Персня Долі, що ширяв над столом.

— Справді? — спокійно запитав Димитрій.

— Справді.

— І звідки така впевненість?

— Бо я ніколи...

Він урвав себе. Справді. Що він міг сказати?

Що ніколи не відчував потягу до смерті?

Не користувався такою саргією?

Не вивчав її?

Димитрій ніби прочитав його думки.

— Дане...

Він трохи нахилився вперед.

— Що ти взагалі знаєш про самого себе?

Данаїл посмурнів.

— У якому сенсі?

— У найпрямішому.

Вальтер підвівся й повільно пройшовся кабінетом.

— Твій основний дар майже від народження запечатаний.

Він загнув один палець.

— Батьків ти ніколи не знав.

Другий.

— Рід, до якого належиш, тобі невідомий.

Третій.

— На твоїй зовнішності лежить личина.

Він зупинився біля вікна.

— Ти навіть не пам'ятаєш, який маєш вигляд насправді.

Данаїл мовчав. Кожне слово влучало точно в ціль.

— Виходить... я не знаю нічого, — нарешті тихо зізнався він.

Неголосно виправив наставника:

— Маму я все ж таки бачив... коли мені було чотири роки. Але її обличчя не пам'ятаю. Ні картин, ні фотографій Фелікс не мав... Або мені їх не показував.

Промовити це вголос виявилося несподівано важко. Усе життя він був переконаний, що добре знає власні сильні сторони. А тепер Димитрій кількома реченнями показав, що найголовнішого він про себе все ж таки не знає.

Димитрій уважно спостерігав за ним.

— Ти ж дуже допитливий.

Данаїл мимоволі всміхнувся.

— Є трохи.

— Трохи?

Вальтер тихо пирхнув.

— Гадаю, ти здатен не спати три доби поспіль, якщо перед тобою опиниться справді цікаве завдання. Інша річ, що я тобі цього не дозволю.

Хлопець відвів погляд. Заперечити було нічим.

— Тоді відповідай чесно.

Димитрій знову сів навпроти.

— Тобі самому не хочеться дізнатися, ким ти народився?

Запитання змусило Данаїла завмерти. Цікаво? Ще й як. Просто він давно заборонив собі про це думати. Бо відповіді однаково не мав.

— Хочеться... — тихо зізнався він після довгої паузи.

— Я можу дати тобі цю відповідь.

— Як?

— Допоможу розкрити твій справжній потенціал. Навчу користуватися всіма гранями обох твоїх дарів.

Данаїл замислився.

— Усіма?

— Саме так.

Димитрій подивився йому просто в очі.

— Зараз ти вважаєш себе саргісом рун. І це правда. Але лише її частина.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що дар рун — лише половина того, що ти отримав при народженні.

Данаїл важко видихнув.

У голові вперто не складалася цілісна картина. Усе життя йому казали, що темрява небезпечна. Що її треба уникати. Що вона неминуче розбещує.

— Уже багато років ти живеш, використовуючи лише половину своїх можливостей.

Він ледь усміхнувся.

— Уяви музиканта, якому дозволили грати тільки однією рукою. Або художника, якому залишили лише одну фарбу.

Він розвів руками.

— Хіба так він зможе показати все, на що здатен?

Данаїл нервово скуйовдив волосся. Думки плуталися.

Димитрій заговорив м'якше:

— Я не пропоную тобі стати іншою людиною. Я пропоную тобі стати собою. Справжнім.

Хлопець підвів на нього погляд.

— А якщо мені не сподобається те, що я дізнаюся?

— Тоді принаймні знатимеш правду.

Чомусь ця відповідь прозвучала переконливіше за будь-які обіцянки. Данаїл усміхнувся.

— Усе життя мені казали триматися подалі від темряви. А ви пропонуєте пірнути в неї з головою.

Димитрій тихо засміявся.

— Дане...

Він похитав головою.

— Зараз ти нагадуєш мені людину, яка боїться зайти до власного дому.

Хлопець здивовано подивився на нього.

— Бо ти ніколи не стояв на березі. Ти вже давно у воді.

— Не зрозумів.

— У тебе два вроджені темні дари. У мене — лише один.

Вальтер ненадовго замовк.

— Якщо хтось із нас і народився по вуха в цьому вирі, то точно не я.

Хлопець мимоволі всміхнувся.

— Ніколи не дивився на це з такого боку.

— Саме так.

Димитрій задоволено кивнув.

— Тож перестань боятися самого слова «темрява». Будь-яка сила стає небезпечною лише в руках того, хто не вміє нею користуватися.

Він перевів погляд на Перстень Долі, що й досі висів між ними. Потім знову подивився на Данаїла.

— Але, гадаю, на сьогодні досить.

Хлопець із полегшенням видихнув.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не змушуєте мене прийняти все це просто зараз.

Димитрій розуміюче кивнув.

— Це було б марно.

Він клацнув пальцями. Перстень Долі плавно опустився йому на долоню. Вальтер підвівся.

— Ми ще повернемося до цієї розмови. Коли ти трохи звикнеш до думки, що знаєш про себе далеко не все.

Данаїл мовчки кивнув. Як не дивно, сперечатися більше не хотілося. За годину їх спілкування змінилося надто багато. І найнеприємніше полягало в тому, що Димитрій мав рацію. Уперше в житті Данаїл усвідомив, що гадки не має, ким він є насправді.

— Зараз головне — зняти печатку із замку, —промовив Димитрій. — Гадаю, тобі поки що краще залишитися тут. Поки ми з командою закінчуємо зачистку Пустки, ти зможеш зайнятися цим питанням. Твоє здоров'я зараз не дозволяє дихати тим повітрям. Навіть один день у Пустці може дорого тобі коштувати.

Дан ніби отримав удар. Він різко випростався в м'якому кріслі-хмарині, а пальці самі собою вп'ялися в підлокітники.

— Як це... «залишитися тут»?

Димитрій здивовано підняв брову.

— А чому ні? У самому замку під куполом, на відміну від Пустки, повітря не отруєне. Якщо хочеш щось сховати — ховай на видноті. Огніус точно не стане шукати тебе тут. Ніхто не відволікатиме від роботи. Я приходитиму щодня: лікуватиму тебе, приноситиму все необхідне й нові матеріали для навчання.

— Ні. Я зробив трьохвимірну голограмну модель печатки. Можу працювати з нею й на відстані.

Вальтер не поспішав відповідати. Він уважно дивився на хлопця. Це була не впертість. Не бажання сперечатися. Не спроба ухилитися від роботи.

В очах Дана читався справжній, майже тваринний страх. Страх залишитися самому в чужому замку.

І що довше Димитрій спостерігав за ним, то ясніше розумів: якщо зараз наполягти на своєму, усі ті крихкі паростки довіри, що почали проростати між ними, загинуть, так і не встигнувши зміцніти. Після цього годі буде чекати від хлопця ані доброї роботи, ані щирості.

— Тебе... випадково не замикали десь у підземеллях, змушуючи без перепочинку штампувати артефакти? — несподівано запитав Вальтер, не приховуючи легкої іронії.

Дан завмер. Відповісти він так і не зміг. Та розширені зіниці, зблідле обличчя й на мить збите дихання сказали набагато більше за будь-які слова. Цього виявилося достатньо.

Перед внутрішнім зором Вальтера на мить постала картина: холодне підземелля, важкі двері, кам'яний стіл, завалений заготівками артефактів, і підліток, якого змушують працювати до цілковитого виснаження.

Він не знав, наскільки це відповідає дійсності. Та одне зрозумів напевно — свободу в цього хлопця вже колись відбирали.

Пальці Димитрія самі собою стиснулися в кулаки. Десь глибоко всередині піднялося холодне бажання розшукати тих, хто зробив це з дитиною, і пояснити їм, наскільки дорого може коштувати подібна жорстокість.

Він повільно видихнув.

— Слухай, може, розкажеш докладніше, де й коли це сталося? Чиїх це рук справа? Чомусь мені дуже захотілося навідатися до них.

Данаїл затамував подих, почувши ці слова. Лише коротка мить — і перед ним уже сидів один із найкращих ловчих Патруля, досвідчений слідчий, а не турботливий наставник.

Данаїл згадав крейсер і напружився. Якщо він зараз скаже бодай слово, Вівісектор знову вийде на полювання.

Данаїл невдоволено запитав:

— Пропонуєте мені стати вашим інформатором?

— А чому б і ні? Чи ти хочеш, щоб те саме, що сталося з тобою у злочинному світі, сталося й з іншими дітьми?

— Я... про це не думав, — ніяково зізнався Данаїл.

— Подумай. Підозрюю, у Зламника для мене знайдеться чимало цікавих історій. Але тиснути не буду. Не зараз.

Проникливі очі кольору сталі востаннє ковзнули по власному учневі уважним поглядом досвідченого слідчого, після чого Димитрій відступив.

— Гаразд, — легко змінив він тему. — Забудь усе, що я сказав. У замку ти не залишишся.

Дан ледь помітно розслабився.

— Повернешся зі мною до Пустки. Зможеш поставити навколо табору захисний купол із фільтрацією повітря, як навколо свого сховку?

— Так. Звісно.

— Чудово. Наш рейд триватиме ще три-чотири дні. Думаю, за цей час я встигну знайти для тебе місце в лабораторіях Бази Патруля.

Данаїл ненадовго замислився.

— Пам'ятаєте... у мене є персні, що приховують дар. Для всіх інших я можу бути звичайним темним артефактором. Їх же значно більше, ніж темних саргісів рун.

На обличчі Вальтера з'явилася схвальна усмішка.

— Гарна думка. Думаю, має спрацювати.

Він рішуче ляснув долонею по підлокітнику крісла.

— Отже, вирішено. Рігнаре, лазня готова?

— Так, пане.

— Тоді збери нам щось перекусити. Поки я попарю хлопця. Потім ми вдвох покинемо замок. Кімнату для нього готувати не потрібно.

— Із перекусом проблема, господарю. Я не чекав на вас сьогодні.

Димитрій на мить замислився й потер перенісся.

— Гаразд... Нашвидкуруч насмажу млинців. Зараз розберуся з хлопцем, а потім допоможеш мені.

Він повернувся до Дана.

— Ходімо, Даню.

Хлопець важко зітхнув, із явною неохотою вибираючись із неймовірно зручного крісла-хмарини.

— А лазня обов'язково?

Димитрій тихо всміхнувся.

— Обов'язково. Після тієї настоянки — без варіантів. Разом із лазнею вона чудово очистить організм. Час нарешті позбутися гидоти, якої ти так необачно встиг нахапатися в Пустці.

Він підхопив графін з густою червоною настоянкою й попрямував до виходу.

***

Данаїл ніколи раніше не був у лазні.

Перше, що він відчув, переступивши поріг, — гаряче вологе повітря, таке густе, що, здавалося, ним можна не лише дихати, а й пити. Пара клубочилася білуватим серпанком, приховуючи далекі стіни. Крізь нього ледь проглядалися широкі дерев'яні полиці та гладенька підлога зі світлого дерева, тепла навіть під босими ступнями.

Хлопець мимоволі завагався.

Крім рушника, недбало пов'язаного на стегнах, на ньому нічого не залишилося. Від цього він почувався ніяково.

Димитрій виглядав так само. Та чомусь на ньому сам лише рушник здавався цілком природним. Широкі плечі, міцні груди, сильні руки й кремезна статура створювали відчуття надійної сили. Здавалося, колишній герцог однаково впевнено почувався і в бойових обладунках, і в домашньому одязі, і зовсім без нього.

— Лягай, — сказав він, показуючи на широку дерев'яну лаву.

Дан слухняно ліг на живіт. Наступної миті по його спині з гучним ляском пройшовся розпарений дубовий віник.

— Ай!

— Терпи.

Наступний удар виявився вже м'якшим, але відчутнішим. Гаряче листя щільно притискалося до шкіри, нагнітаючи ще більше жару. Пара огортала тіло, проникала в легені, розслабляла м'язи, які, здавалося, й самі не усвідомлювали, наскільки весь цей час були напружені.

Димитрій працював упевнено, розмірено, ніби займався цим усе життя. Віник то шмагав, то м'яко притискався до тіла, проганяючи гаряче повітря вздовж спини, рук і ніг.

За кілька хвилин Дан уже не розумів, що саме відчуває. Жар. Поколювання. Важкість. А потім... Дивну легкість.

Піт стікав по обличчю, шиї, грудях, скронях. Здавалося, разом із ним із тіла виходило ще щось — утома, що накопичувалася довгі місяці.

— Перевертайся.

Ледь Дан устиг виконати команду, як на нього несподівано хлинув потік прохолодної води.

Він шумно втягнув повітря.

— Холодно!

— Саме так і має бути.

Димитрій облив його ще раз, змиваючи зі шкіри липкий піт.

— Разом із ним виходять токсини. Не варто дозволяти їм знову всотатися.

Після цього він допоміг хлопцеві сісти й простягнув той самий графін з густою червоною настоянкою.

— Пий.

Данаїл без жодних заперечень зробив кілька великих ковтків. Настоянка приємно зігрівала зсередини, залишаючи терпкий пряний післясмак.

— Відпочив?

— Мабуть...

— Тоді знову лягай.

— Знову?..

У відповідь Димитрій лише підняв віник. Дан приречено зітхнув.

— Зрозумів...

Другий захід виявився важчим за перший. Тіло вже розімліло від жару, а м'язи остаточно втратили бажання чинити опір. Віник розмірено ковзав по спині, плечах і ногах, виганяючи з них залишки напруження.

У якийсь момент Данаїл упіймав себе на дивній думці. Йому було... Затишно. Настільки комфортно, що він ледь не задрімав.

Поки хлопець, розморений жаром, лежав на лаві, Димитрій мимоволі повертався думками до їхньої недавньої розмови.

Дан зовсім не боявся залишитися сам. Він боявся опинитися замкненим. Навіть у розкішному замку. Навіть якщо поруч не буде ні кайданів, ні охорони.

Варто було лише зачинитися важким воротам — і пам'ять сама домальовувала все інше.

Вальтер подумки скривився.

«Який же шлях довелося пройти цьому хлопцеві, якщо проста пропозиція пожити у більш-менш безпечному місці викликала в нього майже панічний страх?»

Ні. Силою тут нічого не доб'єшся. Довіру не можна вимагати. Її не можна купити. Її можна лише заслужити. Вчинок за вчинком. День за днем. Без тиску. Без примусу. Просто показуючи людині, що поруч із тобою їй нічого не загрожує. Він ледь помітно всміхнувся.

«Що ж... значить, діятимемо інакше.»

Не батогом. І навіть не пряником. Турботою. Передбачуваністю. Затишком. Усім тим, чого життя відпустило цьому здичавілому звіряті до болю мало.

— Ну от і все, — нарешті сказав він, відкладаючи віник. — На сьогодні досить.

Данаїл повільно сів на лаві. Щоки палали, волосся прилипло до чола, а по обличчю все ще стікали краплі води. Він мав вигляд людини, що геть вибилася з сил.

— Ну як? Легше?

Хлопець прислухався до себе.

— Поки що... не зрозумів.

Димитрій всміхнувся.

— Зрозумієш хвилин за двадцять. Організм лише починає приходити до тями.

Він подав хлопцеві рушник.

— Але сюди ми ще повернемося.

Дан підвів на нього втомлений погляд.

— Навіщо?

— Бо за один раз наслідки життя в Пустці не зникнуть. Усе це будемо виводити поступово.

Данаїл лише тихо зітхнув, потроху звикаючи до того, що в питаннях лікування сперечатися з новим наставником абсолютно марно.

***

Хвилин за п'ятнадцять, перевдягнувшись у чистий одяг, знайдений в одній із численних шаф щедрого господаря замку, і защепнувши на зап'ясті свій браслет-артефакт, Данаїл несподівано зрозумів, що Димитрій мав рацію.

Йому й справді стало легше. Набагато легше.

Лише тепер він усвідомив, яким важким було його власне тіло всі останні місяці. Ніби весь цей час він ніс на плечах непідйомний тягар і настільки звик до його ваги, що перестав її помічати. Тільки позбувшись цього тягаря, зрозумів, як сильно той його обтяжував.

— Ну і яка вона... та лазня? — із цікавістю запитав Ірлі, знову опинившись на зап'ясті господаря. Данаїл не ризикнув брати його із собою.

— Дуже гаряча.

— Це я вже зрозумів.

— Дуже мокра.

— Вражаюче.

— І... дуже приємна.

Ірлі насмішкувато пирхнув.

— Безодня... Ну й оповідач же ти.

Дан усміхнувся.

***

Рігнар провів його до просторої кухні.

Щойно Дан переступив поріг, його огорнув густий теплий аромат свіжої випічки, розтопленого вершкового масла та пряних трав.

Посеред кухні стояв довгий масивний стіл зі світлого дерева. На ньому вже чекали білі керамічні миски з начинками: тушкований м'ясний фарш, сир із зеленню, обсмажені гриби, кілька видів джемів і густого домашнього варення.

На плиті тихо шкварчала велика чавунна пательня. Димитрій саме легким рухом підкинув черговий млинець у повітря. Той перевернувся майже на півоберта й м'яко ліг назад рум'яним боком доверху.

Данаїл мимоволі зупинився.

Вийшло так легко й невимушено, ніби ловчий усе життя тільки й робив, що смажив млинці.

Поверх форми Димитрій одягнув яскравий кухонний фартух, закатав рукави до ліктів і від цього виглядав зовсім інакше. Не суворим командиром. Не найсильнішим саргісом проклятої крові. Не легендарним ловчим. А звичайною людиною, якій просто подобається готувати. Ця несподівана домашність дивувала куди більше, ніж усі його бойові подвиги.

Щойно Данаїл сів на м'який диван біля столу, як перед ним майже одразу з'явився великтй кухоль запашного трав'яного чаю.

Слідом Рігнар поставив тарілку з уже готовими млинцями.

— Дякую, — сказав Дан.

Дух замку мовчки схилив голову. Димитрій зняв із пательні останній млинець, зменшив вогонь і підійшов до столу.

— Пам'ятаю, що зовсім недавно ти просив мене не готувати для тебе, — сказав він, беручи один млинець за іншим. — Але боюся, цього прохання виконати не зможу.

Упевненими рухами він клав начинку, акуратно скручував млинці щільними рулетиками й складав їх на тарілку.

— Хоча б тому, що сьогодні пообіцяв особисто зайнятися твоїм харчуванням.

Ще один млинець ліг поверх інших.

— До того ж... — продовжив Димитрій, кинувши на хлопця короткий погляд. — Коли я на тебе дивлюся, перше бажання — нагодувати.

Дан тихо всміхнувся.

— Я помітив.

Вальтер окинув його уважним поглядом із голови до ніг.

— Надто вже ти худий. Кволик, одним словом.

Хлопець невдоволено скривився.

— Узагалі-то це неприємно чути.

— А мені неприємно на це дивитися.

Димитрій підсунув до нього тарілку.

— Тож будемо це виправляти.

Він сів навпроти.

— Звикай. Готуватиму тобі регулярно. І за одним столом ми ще не раз сидітимемо разом. Доти, доки ти не перестанеш нагадувати мені ходячий анатомічний атлас.

Дан навіть поперхнувся чаєм.

— Гей!

— Що?

— Це вже друга образа за п'ять хвилин.

— Неправда.

Димитрій удав, ніби замислився.

— Це були медичні спостереження.

Данаїл закотив очі.

— Дуже сумнівна медицина...

— Зате чесна.

Димитрій ледь усміхнувся.

— Тобі потрібно набрати нормальну м'язову масу.

Дан підозріло примружився.

— А яка маса вважається нормальною?

У очах Вальтера майнуло лукавство.

— Не будемо завчасно обмежувати верхню межу.

— Чому?

— Бо в мене теж стрес.

Хлопець здивовано кліпнув.

— У вас? Стрес?

— Уяви собі.

Димитрій цілком серйозно кивнув.

— Скільки працюю в Академії, стільки до мене просилися в учні. І всіх, хто не міг сто разів присісти, п'ятдесят разів відтиснутися й двадцять разів підтягнутися, я відсіював одразу.

Він зробив коротку паузу.

— А тепер у мене учень, який узагалі не вміє підтягуватися.

Дан винувато опустив погляд.

— Не вмію...

— Я так і думав.

На обличчі Димитрія з'явилася ледь помітна усмішка.

— Нічого. Навчишся. І швидко.

Димитрій нарешті поставив перед хлопцем величезну тарілку з млинцями й, навіть не питаючи дозволу, щедро полив їх густим ягідним соусом.

Від солодкого аромату в Дана миттю забурчало в животі. Він ковтнув слину. Дивно... Адже зовсім недавно снідав. То чому тепер здається, ніби не їв цілий день?

Дан обережно взяв перший млинець.

Тонке, ще гаряче тісто легко піддалося зубам. Усередині виявилася соковита м'ясна начинка, просякнута ароматом спецій і вершкового масла. Усе разом буквально тануло в роті.

Він і сам не помітив, як відкусив удруге. Потім утретє. Майже одразу потягнувся по наступний млинець.

— Та я ж... зовсім недавно снідав... — пробурмотів він радше собі, ніж співрозмовнику.

Димитрій, який уже встиг повернутися до плити й прибрати пательню, тихо всміхнувся.

— Є одна маленька деталь, про яку я забув тебе попередити.

— Яка?

— У тієї настоянки, якою я тебе напоїв, є доволі цікавий побічний ефект.

Данаїл насторожився.

— Який саме?

— Вона посилює апетит.

Хлопець повільно перевів погляд на майже порожню тарілку. Потім — на наступну гірку млинців. Потім знову на Димитрія.

— Тобто...

Вальтер незворушно кивнув.

— Саме так.

— Ви спеціально це зробили?

— Авжеж.

— А ви дуже підступна людина.

— Не сперечаюся.

— І, що трохи лякає, чудово знаєте, як досягти свого.

— Справді?

Димитрій сперся долонями об стільницю.

— І чого ж, на твою думку, я домагаюся?

— Щоб я їв утричі більше, ніж зазвичай.

— Лише цього?

На губах ловчого з'явилася м'яка усмішка.

— Я розраховую, що з часом ти перестанеш здригатися щоразу, коли хтось про тебе піклується.

Деякий час вони їли мовчки. Точніше, їв переважно Дан. Один млинець змінював інший.

— Останній... — пробурмотів він собі під ніс, беручись за черговий.

За хвилину так само був з'їдений іще один «останній». Надто вже легко млинці танули в роті.

Димитрій сьорбав каву, спостерігав за хлопцем і раптом запитав:

— Через худорлявість ти виглядаєш років на тринадцять. Скільки тобі насправді? Хотів би знати, скільки в мене залишилося часу до твого другого повноліття, щоб привести тебе до ладу. У твоєму профайлі дата народження прихована.

Данаїл трохи похмурнів. Відповів не одразу.

— Не пам'ятаю, щоб колись святкували мій день народження. Із того, що знаю... мені точно п'ятнадцять. Народився в другому місяці літа. І це все.

Димитрій намагався осмислити почуте.

— Виходить, у мене приблизно пів року? А я думав, часу буде більше.

— Ви не зможете мені допомогти? — похмуро запитав Дан, утім не відволікаючись від млинців.

— Я зроблю все, що зможу. І навіть більше. Обов'язково щось вигадаю. Не дозволю, щоб тобою заволоділо Чорне Божевілля.

У голосі Димитрія звучали тверда сталь і непохитна впертість. Він не збирався здаватися. 

Ловчий ще раз уважно оглянув хлопця. Занадто вже багато таємниць Фелікс Лучезарний нагромадив навколо Данаїла. Личина. Прихована дата народження. Навіщо все це? У Димитрія Вальтера виникло відчуття, що він випускає з поля зору щось надзвичайно важливе. Залишалося лише зрозуміти — що саме... Але поки що в нього не виходило.

Димитрій підійшов до великої дерев'яної шафи й дістав незнайомі Данові яскраво-помаранчеві плоди. Вони були завбільшки з велике яблуко, але вкриті гладенькою блискучою шкіркою. Розрізавши один навпіл, він вичавив сік у високу скляну склянку. Потім додав лимонного соку, кілька листочків свіжої м'яти й трохи запашної м'якоті. Напій одразу наповнив кухню свіжим, трохи солодкуватим цитрусовим ароматом.

Димитрій поставив склянку перед Даном.

— Спробуй.

Хлопець обережно ковтнув. Прохолодний сік виявився напрочуд насиченим, із легкою кислинкою та приємним освіжним післясмаком.

— Смачно...

— Це маркойя.

Димитрій сів навпроти.

— Ти вже куштував її раніше, просто не знав, як вона називається.

Він узяв один плід і покрутив його в долоні.

— Для саргісів темряви це майже ідеальна їжа. Вітаміни, мінерали, рідкісні рослинні олії... Усе, що потрібно для нормальної роботи мозку й нервової системи.

Він кивнув на склянку.

— Часто поїтиму тебе цим.

Потім поклав іще два млинці з м'ясною начинкою на тарілку хлопця.

— І ці теж з'їж.

— Я вже наївся...

— Їж. Білок тобі зараз необхідний.

Він знову кивнув на склянку.

— І сік допий.

Після чого з цілком серйозним виглядом підсумував:

— І будемо вважати, що ти трохи перекусив.

Дан недовірливо подивився спочатку на тарілку, потім на наставника.

— Якщо це називається «трохи перекусив», то я навіть боюся уявити, який у вас повноцінний обід.

Димитрій тихо засміявся.

— Не хвилюйся.

Він підвівся з-за столу.

— Ще дізнаєшся.

Нарешті Данаїл відкинувся на високу спинку дивана й із насолодою видихнув. Після гарячої лазні та несподівано ситного другого сніданку тілом розлилася приємна млость.

Дивна річ...

Він ніколи не вважав себе любителем поїсти. Навпаки, звик обходитися найнеобхіднішим. Але сьогодні варто було скуштувати перший млинець — і зупинитися виявилося майже неможливо.

Кожен наступний здавався таким самим смачним, як попередній.

І лише тепер, коли шлунок нарешті перестав вимагати добавки, Дан зрозумів, що, мабуть, нічого смачнішого у своєму житті ще не їв.

— І досі хочеш кудись тікати? — не без іронії поцікавився Ірлі.

— Відчепися. Не підколюй, — пирхнув Данаїл.

Він подивився на Димитрія й похитав головою.

— Готувати настільки смачно — це вже злочин.

Вальтер тихо засміявся.

— Це ще дрібниці.

Він почав прибирати зі столу порожні миски.

— От буде вільний день — напечу пирогів за власними рецептами. І солодких, і з м'ясом. Потім будуть тефтелі, котлети, добрі стейки...

Він насмішкувато глянув на хлопця.

— Загалом дам тобі можливість на власному досвіді зрозуміти, наскільки сильно обмежують себе вегетаріанці.

Дан хмикнув.

— З ваших уст це звучить як погроза.

Рігнар уже встиг прибрати зі столу, а Димитрій тим часом зняв фартух, акуратно склав його й знову накинув поверх форми темний плащ.

Усього кілька рухів — і домашній господар кухні зник. Перед Даном знову стояв зібраний, незворушний ловчий. Застібаючи пряжку плаща, Димитрій ніби між іншим запитав:

— То що, точно не хочеш залишитися в замку?

Він підвів погляд.

— Запитую востаннє.

Дан ненадовго замислився. За останні кілька годин тут не сталося нічого поганого. Навпаки. Його лікували. Годували. Не тиснули. Не наказували. Не намагалися втримати силоміць.

І все ж... Варто було лише уявити, як за його спиною зачиняться важкі ворота, а він залишиться тут сам... Десь глибоко всередині знову ворухнувся знайомий страх. Він повільно похитав головою.

— Ні.

Відповідь прозвучала тихо, але впевнено.

— Не хочу.

Димитрій уважно подивився на нього. І несподівано всміхнувся. Без тіні розчарування. Без досади.

— Добре.

Лише одне коротке слово. Та саме після нього Дан остаточно зрозумів: його й справді ніхто не збирається змушувати.

Вальтер підійшов до столу, дістав із внутрішньої кишені невелику чорну кулю й без зайвих слів кинув її перед собою. Артефакт ударився об кам'яну підлогу. Повітря здригнулося. Темна вирва порталу беззвучно розкрилася перед ними, повільно обертаючись. Димитрій зробив запрошувальний жест рукою.

— Ходімо.

Данаїл не зрушив з місця. Він усе ще не міг до кінця повірити, що наставник справді змінив своє рішення. Адже ще годину тому був цілком упевнений, що хлопцеві краще залишитися в замку.

Димитрій не квапив його. Не підштовхував. Не переконував. Просто чекав. І саме це остаточно розвіяло останні сумніви.

Дан мовчки поправив ремінь своєї безрозмірної торби, глибоко вдихнув і ступив у портал.

Димитрій провів його поглядом. На губах з'явилася ледь помітна усмішка.

«Чим ближче він буде до мене, тим краще...»

Перший справжній крок до довіри вже було зроблено.

Вальтер ступив у портал слідом. Вирва безшумно зімкнулася, знову залишивши замок у звичній тиші.