Раді Вас бачити!

ХЕПІЕНД

Яскраві промені сонця граються зі мною через вікна скляної веранди. Я сиджу на терасі, за столом і намагаюся впорядкувати рахунки, яких накопичилося багато. Мій працелюбний господар не любить паперової роботи та спозарання помчав до виноградників, а потім у місто за обладнанням для виноробні.

Раптом чую, як пронизливо кричить Майра, наче її хтось ріже на шматки. Миттю кидаю свою арифметику та уважно роздивляюся простір запашного зеленого подвір'я й бачу, як Стівен катає Лін на білосніжній вівці. Ми завели її в пам'ять про Анвара. Та й діточки від пухнастої тварини в захваті.

Нашій донечці лише два з половиною роки, а сину – п’ять. Лін така ж рухлива й вреднюча, як я колись. А Стів – повне відображення тата й для своїх років він розсудливий та спокійний добряк. Малеча між собою гарно ладнає, адже в цих краях важко бути поганим.

Коли ми з Емілем вимушені були зникнути для цілого світу, невипадково обрали собі для нового життя найменший на планеті материк. Так, я кажу про Австралію – батьківщину кенгуру й коал, евкаліптів та відомих і смачних на весь світ вин.

Даруйте, я повинна зупинити розповідь та глянути, що робиться з тими шаленими дітьми? Адже вівця кричить, мов божевільна. Не зупини - і вони бідолашну закатують...

– Стіві, синку! Миттю припини тягати Майру за хвіст. То ж не кермо твого самоката. Спробуйте поводитися з тваринкою дбайливо. Вона вас любить, а ви над нею знущаєтеся. І, заради Бога, не пускай сестру до Лімпопо! Дайте мені кілька хвилин попрацювати, бо як не опануєте себе, зачиню у кімнаті, – намагаюся зробити грізне обличчя, а з очей так сиплються щасливі іскри. Як, дивлячись на своїх маленьких янголят, мені сваритися?

З почутого можна подумати, що я перетворилася на веселу фермерку. Може й так? Та коли ми, змучені втечею, зійшли на цю землю в порту Мельбурна я взагалі не знала: чи ще жива? Але мій мужній і відданий Еміль був більше налаштований на позитив і не бажав здаватися. До готелю Він ніс мене на руках і весь час повторював:

– Будь ласка, ще трішки потерпи... Крихітко, у нас все вийшло!

Далі були поневіряння: куди прихилити стомлені голови втікачів? А потім ми ризикнули зробити перший внесок за невеличке ранчо й поселилися там. Місце було незнайоме й люди чужі, але доброзичливі. Тут на просторах «садового штату», я кажу про Вікторію, ми й осіли. Спочатку думали займатися вівчарством, як сусіди. Потім Еміль вчепився в ідею страусової ферми, бо й таких тут багато.

Межи пошуків власної справи, Він пірнав за коралами, шукав золото й працював на будівництві. А мені надриватися заборонив. Адже ще на алжирському судні я погано почувалася й мене страшенно мучила морська хвороба. Пігулки від неї геть не допомагали. На суші ми відразу звернулися до лікаря й дізналися, що хвилі тут ні до чого, бо в мені вже бешкетував маленький Стів. Так ми стали родиною.

Розповісти: як ми «потонули» для всіх? Та дуже просто. Той капітан, що взявся нас витягнути з домашньої біди, вельми допоміг. Коли я бігала зі своєю нудотою по палубі, його осяяло, як інсценувати загибель. Він дав нам міцний надувний човен і біля берегів Рабата (Марокко), під час трибального шторму ми розпрощалися з командою.

Невдовзі в тих місцях дійсно розгулялася шалена негода, що вирувала кілька діб. А моряки, прибувши в місце постійної дислокації, відразу звернулася до поліції з зізнавальною заявою. Ось так ми й померли для всіх. Жорстоко? Можливо, але хіба нас залишив би у спокої кровожерливий і мстивий Ларош? Та й опікун знову запхав би підопічну до божевільні.

Йшов час і, працюючи на золотокопальні, Еміль спромігся знайти кілька самородків, за процент від яких ми скоро викупили ранчо й почали обживатися. Коли народився Стів, ми з Коханим побралися в найближчому місті Балларат, у католицькому храмі Святого Патрика. Це звісно не собори Франції, але нам для спокою душі було достатньо. Знаєте який девіз у цього крихітного штату? Мир і процвітання. А хіба ще щось потрібно для добра?

Окрилений нашим щастям Еміль Савар... О, пардон! Згідно з виготовленими ліонським майстром документами ми тепер Елізабет та Емільєн Сандерси. Та ми звикли! Так от Еміль працював по господарству, наче віл і скоро попрохав моєї згоди на купівлю перших саджанців виноградної лози. Всім відомо, що не лише Франція, а й цей дивовижний гарячий край славиться неймовірно смачними та високоякісними винами.

Далі життя помчало, мов м’ячик з гори. Наші виноградники росли й мій чарівний трудівник, зі своєї легкої руки, вже наймав робітників для збору врожаю. Еміль – дуже особлива людина. Він каже мені, що коли саджає лозу, просить у Бога прощення за знищені душі негідників. Так, вони продали їх дияволу, але ж на світ їх пускав Господь... І за це також я щиро кохаю свого Чоловіка. А коли ми святкували входини до нового дому я зрозуміла, що в нас буде Лін.

Тепер вина з нашого виноградника з радістю приймають кілька ресторанів Мельбурна. Та я не потикаюся туди й звикла до зеленої тиші. Ну, що нового можна здибати ще в одному гамірному мегаполісі зі скла й бетону? Мені набагато комфортніше серед духмяних кущів акації та поляни різнобарвних орхідей. Ніколи не думала, що з мене вийде така садівниця. Але якщо тебе оточує блаженний світ Кохання – стаєш неймовірно романтичною й сентиментальною.

До речі у нас з Емілем склався чіткий розподіл обов’язків, хоча інколи вони переплітаються й ми щасливі робити щось разом. А як випадає вільна хвилинка – беремо малюків і їдемо до Балларата. Ходимо в ботанічний сад та куштуємо морозиво чи знімаємо Щастя на відео.

...Ой, подивлюся: де та невгамовна малеча? Бо поки я тут вам розповідаю, вони точно щось утнуть, а мені потім розгрібати. Біжу подвір'ям і що ж я бачу? Дуже мене послухався син! Він заліз до загону Лімпопо та намагається тепер вчепитися у хвіст страуса... А величезна ручна тварина, що живе в нас з часу, як маленькою знайшлася на околицях і виросла разом з дітьми, дивиться на світ змученими очима й видає пронизливий крик. Могутній птах, з останніх сил, намагається втримати свої смертоносні ноги на землі й не зачепити малечу.

– Все Стівене! Ти догрався й будеш покараний! А де Лін? – кричу гучніше за страуса й шукаю очима другу дитину та ніде не бачу.

– Мамцю, а вона сховалася в будиночку Лімпопо... – спокійно доносить на сестру наш спадкоємець, коли я гладжу нещасну тварину, аби перепросити і птах вдячно блимає своїми довгими віями та радіє, що наразі здихається цих нахабних курчат.

Далі я лізу всередину його хатинки та дістаю звідти, всю виваляну в листі й соломі, красуню-доньку. А мала бандитка дзвінко верещить і відбивається ноженятами. Чомусь я миттю пригадую, як колись сама махала ногами вдома, на бульварі Барбес. І саме тоді побачила синьоокого красеня та зраділа, що вб’ю його. Господи, я навіть не здогадувалась, як безмежно і пристрасно покохаю мого судженого!

– Лін, перестань! – хапаю дівчинку за лямки комбінезончика й так несу до будинку, а Стівен покірно прямує за нами. Він же знає, що накосячив і тепер краще не нариватися на мамин гнів. Хоча де той гнів? Коли я дивлюся на цю солодку парочку, у мене виникає лише одне бажання: побачити поруч третю пару чарівних очей і потонути в Його обіймах...

Скоро моє бажання здійснюється. Еміль уміє читати на відстані мої думки й тому з’являється на широкому подвір'ї. Він дістає з пікапа додаткове обладнання для перероблення винограду й тягне до виноробні. А потім виходить трішки зморений, але такий засмаглий і жаданий, що я просто мрію аби швидше настала ніч.

Ми смакуємо домашніми стравами та вкладаємо у ліжечка малят. А потім прямуємо до улюбленої спальні й Еміль якось загадково каже:

– Пані Сандерс, а в мене є для Вас сувенір.

– Я знаю, пане Емільєн, і дуже на нього чекаю... – підтримую його офіційну тональність, а сама тягнуся до солодких вуст. Я ж з самого ранку Його ще не цілувала й дуже скучила.

– Ні, не той. З першої зустрічі, побачивши сяйво твоїх очей я мріяв, що колись зможу подарувати оце, – він дістає з кишені коробочку і вдягає мені на шию фантастичне кольє, обсипане діамантами...

– Емілю, навіщо? Я й так тебе одного на світі кохаю! Пам’ятаю ту мрію, але тоді ми ще не знали, скільки всього переживемо і нас поєднає непереборна пристрасть та блаженне щастя.

– Саме так. Там, на бульварі Барбес, я причарував тебе і вже нікуди не відпустив би від себе, – схиляється до мене Він і ми забуваємо про цілий світ, щоб подарувати одне одному ще одну ніч Кохання.

Ось так буває у житті. Спочатку думаєш, що в тебе все в порядку. А потім приходить Він і перевертає маленький світ жорстоко й невблаганно. Та поступово, своєю розбитою душею, гоїть взаємні рани й полонить назавжди.

Щодо адвоката Шантоні, то після лікарні він продав маєток і коледж та розподілив кошти між кількома дитячими будинками. А сам доживав віку в маленькій квартирі й разом з комісаром де Фонте вони розкрутили ще не одну складну кримінальну справу.

По-людськи, мені його звісно шкода, але я не можу ризикувати своїми найдорожчими на землі. Та й про те, що він мій батько я ніколи не дізнаюсь. А наш рідний Париж ми з родиною обов'язково відвідаємо. Колись. Дуже нескоро.