Раді Вас бачити!

АНВАР+ЛІЗА+ЕМІЛЬ

Приходжу до тями від Його теплих рук. Сиджу в якомусь авто на пустирі, а Еміль з водійського сидіння обережно протирає моє лице вологою серветкою. Я ще перелякано сіпаюсь на всі боки, а він посміхається тим своїм пронизливим поглядом і лагідно промовляє:

– Привіт! Не бійся, це всього лишень я.

– Де ми? – намагаюся зрозуміти, що відбувається. На це мій могутній рятівник відповідає:

– Краще запитати - які? Ми живі й це головне. На, попий! Ці тварюки тримали тебе без їжі. Скоро десь поїмо. Ти як взагалі?

– Я не знаю... У тебе знову кров на руці. І на штанях... – розгублено обстежую очима його пошматовану форму мілітарі та потроху повертаюся до здорового глузду.

– Нічого. Жгут я наклав, кров спинив, а штани нові знайдуться. Йди сюди, – пригортає він мене до себе і я відчуваю, як відразу стає легко й затишно. – Поїхали звідси. Не плач і забудь все, що бачила. Добре?

– Як таке забути? Емілю, чому зі мною це робиться? Я така вдячна тобі! Якби не ти, вони б мене... А потім вбили, – продовжую я свою сумну «пісню».

– Лізо, прости! Знову ти страждаєш через мене, – протирає він свій насуплений лоб та починає вибиратися автомобілем з кущів на дорогу.

– Тобто? До чого тут ти? Я думала, що вони від Хейсбі хочуть викуп. Сподівалася, що дядечко Робер назбирає грошей і мене відпустять... Ні? – наївно дивлюся на Еміля, а він тяжко зітхає та більше не може прикидатися:

– Ні, маленька Хейсбі. Це все мої гріхи нормальним людям спокійно жити не дають. Самотнім я був невразливий. А потім у мій світ прийшла ТИ. Я хотів зав’язати, та не всім це до вподоби. Ось і вирішив один покидьок покарати мене твоїм викраденням.

– Ти серйозно зараз? – перепитую з недовірою. І чому в правдиві слова люди не відразу вірять?

– Так, серйозно. От чорт! І куди ж нам тепер? Ця мерзота має такі зв’язки, що треба сто разів відміряти, перш ніж один відрізати, – тихенько прямує приміською трасою Еміль. Я бачу, як важко йому тримати кермо й розумію, що він втратив багато крові. Тому прошу:

– Давай я покермую.

– Угу! Ти ніч не спала, добу не їла і вся тремтиш від шоку. Це якраз ті якості, що допомагають водію гарно вести авто, – гальмує він і зупиняється.

– То сховаймося в якомусь приватному готелі, а там вже подумаємо, що робити далі, – нахабно пропоную я Емілю свою компанію та вже не думаю про ступінь моральності.

– Не можна. Багато хто з легкістю захоче отримати грошей за наші голови. Це не людина, а пекельний щур. Навіщо я тільки зв’язався з ним? Знав же, що то за персона! – карається він заднім числом, а мене так і розбирає цікавість:

– Це хтось нагорі? А що ти для нього зробив?

– Та суто дрібницю. Знищив одну блоху, що продавала наркотики його доньці. Я про нього майже забув, а от він про мене НІ. І тебе втягнув у свої брудні ігрища, – Еміль продовжує винуватити у всьому себе, а мені раптом стає ліпше.

Від азарту боротьби й переслідування я забуваю про страх і втому та підкидаю ідею, що випадково приходить до голови. Нормальній людині вона може видатися божевільною:

– А поїхали до Анвара!

– Та ні, Лізо. Нам до нього ще зарано, – миттєво реагує на мою дивну пропозицію Еміль, але я не вмію здаватися й продовжую чіплятися, мов той кліщ.

– Ти не зрозумів. Не та той світ. Просто його будинок тут зовсім поруч. Я впевнена, що там ще ніхто не живе. Доки узгодять з закордонною ріднею, власність стоятиме пусткою. У мене й переодягтися здається буде в що. Прошу тебе, поїхали.

Я все-таки невиліковна! Побачила на балу чоловіків у національному східному вбранні й почала ридати. А тут з легкістю збираюся побувати в домі, де ми з Анваром тренувалися, гралися з ягнятами, кохалися... Та після пережитого сьогодні, минулим мене вже не налякати. Розуміючи це, Еміль вирішує уточнити:

– А тобі не важко буде знову бачити його дім?

– Даруй, але мені наразі й дихати важко. Я страшенно хочу помитися, перевдягтися й поспати... Тому НІ, не важко, – впевнено пояснюю йому. – Тут за рогом, повертай он до тієї крайньої будівлі.

Двір загиблого Анвара Мазіба дійсно заріс травою й бур’янами та вікна не світяться. Значить точно ніхто не живе. Еміль тихенько паркує автомобіль за домом і дістає з кобури зброю. У пітьмі його мисливський погляд досконало вивчає все навколо, перевіряючи територію на безпечність.

Парадні двері замкнені мабуть ще господарем, та ми увійшли не через них. Здавалося я тут знаю геть усе. І взагалі пройде якась мить і Він з’явиться переді мною, щоб оповити теплими вогнями люблячих очей. «Божевільна, забудь і живи далі!» - чую Його наказ у голові та настирливо проганяю сумні думки. Далі запрошую Еміля зайти через потаємні дверцята, що більше схожі на вікно. Вони відчиняються відомим мені секретом.

– Наче нікого, – продовжує роздивлятися своїм гострим зором професіонал місце нашого прихистку. Він обстежує все, до комірки, та йде забрати з авто цінні речі: зброярний кейс, мішечок з готівкою й бронежилет. І одяг, що захопив, згодиться.

А я вже встигла прийняти холодний душ. Та не такий він уже й холодний. Ну, не вмикати ж генератор, щоб всіх сусідів серед ночі на вуха поставити. Знайшла свої джинси, майку та закуталася в плед. Ой, як добре бути чистенькою!

Пішла до кухні, пошукала щось їстівне та знайшла сухофрукти й цукор. Навіть кава є! Увімкнула газ – працює. Еміль заглянув до мене і я побачила в його очах крихту ревнощів.

– Ти так органічно вписуєшся у цей дім, наче він твій, – почула я від пораненого рятівника.

– Бачиш, якщо людина добра, то навіть з того світу допомагає. Йди, прийми душ, це так бадьорить. А потім я зварю каву. Та й рани твої обробити треба, – хазяйновито розпоряджаюся, ніби не чую тих його слів. Еміль ввічливо підкоряється, адже він гість.

Далі я порпаюсь в аптечці Анвара та знаходжу там дуже необхідні для воїнів ліки: антибіотики, стерильний бинт, пластир і жгути. Все те, що Емілю зараз конче потрібне.

Він повернувся до кухні свіжий та гарний. Ми запалили свічку й поставили її так, щоб на вулицю не було видно. А самі вдивлялися в очі одне одного та з задоволенням пили каву й жували трішки засохлі курагу й інжир.

Тепер я почувалася винною відразу перед двома захисниками-янголами. Один з них був на небесах, а інший сидів переді мною, зморений битвою. Я не витримала й заговорила:

– Дякую тобі, що я жива й здорова. А ще давай пом’янемо Його. Адже Він віддав своє життя за мене грішну, – я перехрестилася й додала: – Анваре, прости мені...

Еміль послухався й також перехрестився, а потім раптом запитав:

– Тобто горда й незалежна Еліза Хейсбі більше не відкидатиме можливості бути поруч з простим ліонським дурнем?

– Не відкидатиме. Та й вибору в мене немає. Якщо я не сховаюся у твоїх обіймах, мене просто вб’ють. Це ж ясно. Тільки тобі прийдеться відпрацьовувати свій гріх довго-довго. А я з радістю читатиму в цих магічних очах те, що вони промовляють з нашої першої зустрічі.

– Що саме? – щасливо посміхається Він і чує жадану відповідь:

– Ти - моя пристрасть!