Раді Вас бачити!

ГОРЕ

Старий паризький комісар Бернар де Фонте у своєму житті бачив стільки трупів, що ними можна сміливо заповнити невелике сільське кладовище. Але сьогодні він сидів у своєму улюбленому кріслі, на терасі, й пив. Спочатку довершив Мартель, а потім взявся за Хенесі та все одно був тверезим. І справа не лише в надмірній вазі, по якій градуси ще повинні розповсюдитися. Просто новина, котру принесли була страшна й, на жаль, достовірна...

З того часу, як вони з вірним другом адвокатом де Шантоні, сиділи в ресторанчику на бульварі Сен-Жермен пройшло з десяток днів. Тоді адвокат вперше так відверто шкодував про своє неправильно прожите життя. А ще дуже переймався зникненням з Версальського балу рідної доньки, яка вважала його лише опікуном. Так повеліла мати дівчинки – коханка адвоката.

Наступної доби, після викрадення, Ліза зателефонувала й вимагала перекинути їй грошей до Монако. Ось тоді Шантоні й попрохав допомоги у комісара. Адже дитина вже й так наробила дурниць. То вона вивчала бойові мистецтва, щоб поквитатися з вбивцею матері. Потім завела роман зі старшим на тридцять років відставним легіонером. А довершила свої «подвиги» тим, що закохалася у вбивцю рідної неньки та втекла з ним кудись!

Через подібні балачки у двох сивих чоловіків просто серце кров’ю обливалося. Треба було негайно рятувати блудливу вівцю. Адже Ліза мала проблеми зі здоров'ям, про що стверджували невтішні діагнози. Спочатку шок та травма голови в ніч загибелі матері. А потім через того старого ловеласа, що прикрив її в нетрях від вірної смерті, вона якийсь час була геть не при собі.

І хоч де Фонте вже давно не служив, але його зв’язкам міг позаздрити будь-який зірковий оперативник. Тому він зробив офіційний запит на загальнодержавний розшук Лізи, але новин якийсь час не було. Донька старого товариша немов у воду канула. І ось вона знайшлась... Чи краще сказати: прийшла інформація про те, що її більше немає серед живих.

Дівчина не дожила й до двадцяти років! Як розповісти про таке батькові? Бідолашний Шантоні спочатку поховав кохану жінку та сподівався, що правоохоронна система ось-ось поверне йому дитину й він розповість, що Ліза не сирота, бо він її батько. А тепер виходить, що її можна лише відспівати? Адже тіло дівчини поглинула темна вода Атлантики.

Зі звіту виходило, що в Монако її не було. Парочка помандрувала геть в іншому напрямку, вздовж берегів Середземного моря, до Гібралтару. Причому не на круїзному лайнері, а на рибальському судні «Safinat alsayid aleazim» (Корабель великого майстра). Його капітан: Хасан Уза-Тарік намагався підзаробити й узяв туристів на борт. Куди прямував і від чого тікав Лізин коханець – важко сказати. Та хіба мало у серійного вбивці для цього причин? Тільки невже йому мало було повій на світі? Навіщо він мале дівча погубив? Де Фонте відсунув порожню склянку й тихо плакав...

– Що ти вирішив, Бернаді? – вийшла на терасу дружина комісара й навіть не намагалася його втішати. Вони так довго були разом, що дама вміла відчувати всі його струни душі. Тому просто винесла чоловікові кави.

– Я не знаю, Анет. Мабуть, вперше в житті не знаю, що йому сказати. Ми з ним стільки всього пережили, а тепер мені невтямки, як таку вість принести? Спочатку Камілу у нього рука вбивці відібрала, а тепер і дочку! Я не знаю... – прикрив долонями старече обличчя комісар Фонте.

– А знаєш, поїхали до маєтку разом. От просто зателефонуй і вперед. Не можна Робера залишати на самоті. Він же всіх втратив, ще заподіє щось собі. Але сказати повинні саме ми. Бо не пройде й доби як усі газети Парижа рознесуть цю страшну новину, в найгидкіших барвах. Знущатися з горя вони вміють добре! Я зараз зберуся, а ти кави попий аби збадьоритися, – буркотіла мадам де Фонте та мирно поглядала на геть п’яного чоловіка.

Скоро до воріт під’їхало таксі й шанована пара попрямувала до маєтку Хейсбі. Адвокат Шантоні тихо сидів в кабінеті своєї коханої (тепер мертвої) Каміли дуже сумний. Ніяких дзвінків чи новин про Лізу не надходило і вже майже два тижні в будівлі стояла мертва тиша. Та він до неї звик. Отак сидів вечорами, повернувшись з коледжу й пригадував щасливі роки, коли тут дзвенів сміх його чарівних жінок.

Він проклинав себе за те, що примусив Лізу поїхати на бал до Версалю. Вона ж навіть не хотіла, а він наполіг. Дівчинка там просто всіх красою скорила! Старий генерал мало не вмер від щастя, коли танцював з дитиною. Власне, вона дуже схожа на Камілу. Ті самі яскраві очі, струнка й горда фігура, личко божества, а ще манери справжньої мадмуазелі...

І навіщо проти ночі приперлися де Фонте? Та ще обоє? Зараз Анет знову почне читати мораль про родинні цінності й про те, що вже нічого не змінити. Наче він сам про це не здогадується. Жінки! Завжди клюють по живому.

Добре, треба зустріти. Адвокат підвівся на неслухняні ноги й відчинив друзям. Ті намагалися бути спокійними, але за їх виглядом Шантоні зрозумів, що приїхали вони з поганими новинами. Очі комісара червоні й від нього пахне спиртним, а його дружина зиркає на всі боки, ніби шукає когось.

– Ласкаво прошу, проходьте, – пробубнів Шантоні та запросив друзів на дивани у вітальні. Потім, щоб не тягнути самі знаєте за що, заговорив: – Я так розумію, що ви мені про Лізу вісточку принесли. І куди ж вона потрапила цього разу? Я готовий вилітати.

Парочка де Фонте наморщила брови й Анет ткнула чоловіка під бік:

– Давай, ти ж у цьому майстер. Бернаре, не мовчи...

– Що? Що з нею трапилося, кажіть! – підвівся на ноги Шантоні й почув від товариша:

– Сядь, Робере, прошу тебе. Ось візьми й сам подивись. Я не можу про це говорити. Анет, принеси води!

І старий та змучений чеканням адвокат взяв до рук поліційний протокол і копію зізнання капітана алжирського судна, що стало останнім прихистком для його доньки...

Там чорним по білому писалося, що дванадцятого листопада цього року в районі протоки Гібралтар, під час семибального шторму, з судна алжирського рибальського флоту зникла пара туристів. Капітан, на їх прохання взяв мандрівників, що прямували до берегів Марокко. Він надав їм каюту й навіть не уявляв: навіщо серед ночі дівчина вийшла на мокру палубу? А коли її змило черговою хвилею, парубок шубовснув слідом у воду, щоб врятувати. Але ж негода була сувора й моряки намагалися шукати увімкненими прожекторами. Та стрибати за борт ніхто не наважився й туристи загинули. Пошукову операцію не проводили через те, що шторм вирував іще кілька днів. Та й взагалі намагатися шукати загиблих, серед глибокої води, де водяться акули – не було жодного сенсу...

Анет стояла поруч з адвокатом і тримала в руках склянку води. Та здається Шантоні її не бачив. Він просто дивився кудись крізь простір і сам видавався неживим. Нічого не казав, не плакав, просто випустив з рук той нищівний папір та майже не дихав.

Далі комісар з дружиною не змогли дивитися на біль товариша й викликали карету швидкої. Тепер з маєтку до лікарні повезли останнього з пожильців і будинок геть спорожнів. Не таким хотів бачити його колись випускник Сорбонни, що прибув на запрошення прекрасної молодої дами аби стати її особистим адвокатом.

Лізу Хейсбі «поховали» поруч з матір’ю, в родинному склепі. Звісно її труна була порожньою, а однолітки все несли й несли гори квітів та ніяк не могли збагнути, що синьоокої веселої бешкетниці більше немає серед них.