Раді Вас бачити!

АНВАР

Він посадив мене до старенького корвета й ми поїхали в передмістя, що на іншому кінці Парижа. На околиці невеличкого поселення стояв скромний будинок.

– Ви тут один живете? – миттю полізла я до особистого.

– Звичайно один. Кому я потрібен? Та й немає в мене в цій країні жодної рідні. В Алжирі є брати й тітка. Але саме Франція витягнула мене з лап вірної смерті. Тут гарно зашили й допомогли знову стати на ноги. Так і живу серед спогадів вночі та дитячого сміху вдень, – сумно й досить неочікувано зізнався він.

– Я буду вашим другом, якщо захочете, – впевнено бовкнула я й розуміла, що у нас обох є спільна самотність та відсутність поруч рідних людей.

– Дякую, дитино! Тільки з мене поганий друг. Я старий і нудний, а ще каліка. Проходь, будь ласка, сюди, – відімкнув він міцні дерев’яні двері й запросив піти сходами вниз.

Тепер я опинилася у справжньому військовому тирі. Чи краще сказати на стрільбищі. Все як у кіно: паперові цілі розвішані вдалині на різній відстані. Солом’яні тюки, доріжка для бігу, а ще тренажер для м’язів і боксерська груша...

– Нічого собі! Як у Вас тут все серйозно. Виходить я не помилилася? Ви дійсно готуєте людей для якихось місій? – знову попхалася я туди, куди мене не запрошували.

– Та яких там місій? Старі каліки інколи розважаються аби відчути, що ще живі. Скажи, а ти не голодна? У мене є овече молоко, воно смачне й поживне. Мабуть, такого й не куштувала ніколи? А дають їх дві мої кудлаті красуні, – лагідно посміхнувся чоловік.

– Дякую, ні. Може пізніше подивлюся на овечок. А тепер, будь ласка, хоча б дайте потримати справжню зброю, – щиро заглядала я в його очі та відчувала дивний потяг до геть незнайомої людини. Він вабив мене своєю силою й загадковістю. Може тому, що я ніколи не знала батька, а може тому, що він вміє вбивати людей?

Анвар пішов у куток, відкотив у бік стос соломи та витягнув з кишені зв’язку ключів. Взяв найдовший і відчинив важкі залізні дверцята сховку. Якусь мить подумав та, прикривши сейф, приніс мені невеличкий дамський пістолет...

– Перепрошую, мсьє Анвар, але такого я не хочу! Мені треба щось потужне й міцне. Щоб відразу вбивало! – негативно закивала я своєю дурною головою, а він тихо посміхнувся й відповів:

– Гранатометів мені сьогодні не завозили.

Я зрозуміла, що стара контузія від падіння в ванній, ще й досі заважає мені бути адекватною та знизала плечима:

– Даруйте! Я знаю, що виглядаю дурепою, але зрозумійте мене...

– Якби не розумів, тебе б тут не було. Але й ти зрозумій, що не можна починати з танка. Спочатку взагалі я хочу побачити на твоєму тілі хоч якість м’язи. Зброя не терпить слабких рук чи ніг. Отож, наступного разу прихопи з собою одяг дівчаток для фітнесу й почнемо зі звичайних спортивних вправ. А поки на, потримай оце.

– Він заряджений? – з острахом подивилась я на темну сталь.

– Жартуєш? Звичайно, ні! Хочу побачити твоє перше враження. Це буде відраза чи магнетизм, – сканував він моє обличчя своїми неймовірно проникливими очима та вже точно знав, що мороки з такою «ученицею» буде сила-силенна.

Тоді я вперше в житті взяла до рук вбивчий інструмент й від задоволення мало не захлинулась.

– Ого, важкенький! Але він мені подобається, – проковтнула я повітря й спробувала різко повернутися в бік цілей. Добре, що розумний чоловік дав мені незаряджену зброю, бо той пірует міг перетворитися на останній у моєму житті.

Від хвилювання й дурощів я втратила рівновагу та збиралася впасти, але дбайливі й міцні руки вчителя вдало підхопили мене. Ой, як соромно! Наче дитині, з котрої впали штанці... Моє обличчя спалахнуло вогнем, але крім ганьби я відчула в його обіймах щось дивне. Схоже на те, що під час поцілунків з Вінсентом.

– Тепер бачиш, про що я кажу, – відпустив мене він та забрав з рук зброю.

– Так, вибачте мені! Дякую, що притримали. Обіцяю надалі бути розважливою й слухняною, мсьє Анвар, – майже прошепотіла я у відповідь, але незрозуміла прихильність до нього не полишала мене.

Зате мій вчитель був немов сталевий. Він спокійно відніс зброю на місце. Все зачинив і повернувся з благородною посмішкою на спотвореному обличчі:

– Що ж, пішли я познайомлю тебе з Майрою й Сарою.

– А може не треба, щоб мене тут у Вас бачили? – геть заплуталися мої скуйовджені думки.

– Так вони нікому не скажуть. Мої красуні дуже потайні. Хоча вміють ввічливо вітатися. Ходімо, тобі сподобається! – ще повеселішав він.

Ми вийшли надвір і попрямували до невеликого сарайчика. Тут відчувався неприємний запах якихось тварин. Тепер я згадала про його овець і вже побачила серед чистенького сіна двох розкішних пухких кіз. Схожих я бачила в нашому Венсенському зоопарку. Тільки ті були дещо засмучені й брудні. А ці такі біляві й спокійні. Вони відірвали мордочки від їжі й закивали хвостиками. Та, що більша уважно подивилася на господаря й привіталася своїм протяжним: «М-м-м-е-е!!!» За нею подала голос інша.

– Привіт, мої милі! – заглянув Анвар до корита з їжею й підсипав їм з пакета комбікормів. – Ви ж мої ненажерки! А я до вас чарівну дівчинку привів. Бачу, зацікавилися гостею?

Зараз його голос був геть іншим. Але я вже чула сьогодні такий. Тоді, коли Анвар дарував бідолашній дитині ведмедя. Дивлячись на цього грізного та знедоленого воїна, я усвідомлювала наскільки йому самотньо. А ще за зовнішньою бронею спокою він тамував у собі порівну ніжність та неймовірний біль... Саме це я зрозуміла наразі поруч з ним.

– Що, аромат не подобається? – навіть зі спини все бачив Анвар. – Та це не найгірше у тій роботі, яку ти хочеш. Буває страшенний холод або спека, чи купа мурашок у траві. А ти лежиш і нічогісінько не помічаєш. Тобі потрібен лише Він, той на кого чекаєш. Годинами чи навіть кілька діб. А замість їжі - крапля води, щоб не палитись походеньками до кущів. Та що це я тобі страшилки розповідаю? Ходімо, пухнасті вже зрозуміли, що ти своя людина...

– А Ви подібне переживали, так? – нахабно розкручувала я на зізнання колишнього снайпера. Але ж не я тягнула його за язик, сам почав сповідатись.

– Хм! Я багато чого пережив та маю купу гріхів. А з тебе ми зробимо захисницю власного розуму й тіла. Цього буде достатньо для дівчинки, що живе серед прекрасних мрій про майбутнє. Думаю, в тебе вже є залицяльник, чи як ви там кажете - бойфренд?

– Ні, немає. Я його кинула, бо він був зарозумілим нарцисом, що любить лише себе, – відзвітувала я Анвару про розставання з Вінсентом. А сама подумала: «Навіщо йому таке?» Взагалі подібною інформацією цікавляться тоді, коли хочуть дізнатись: чи вільне серце дівчини? Господи, яка ж я все-таки дурепа! Де я, а де він?

– Ясно. Ну, нічого. У такої вродливої наречених буде ще як гороху в повному відрі. Даруй за дивне порівняння. Та що з селюка візьмеш? – посміхнувся він спотвореною щокою, але серед цієї зеленої тиші здавався загадковим і чарівним.

Мій вчитель не пожартував про молоко овець і налив мені в домі повну склянку. Я спробувала на смак, але навіть його аромат лякав мене. Та Анвар поблажливо сказав:

– Ось бачиш і молоко моїх господинь тобі не подобається. А, між іншим, для витривалості воїна воно незамінне та поживніше ніж коров’яче в кілька разів. Хоча звісно тобі подобається пійло з супермаркету. А там від справжнього молока лише назва та кілька рекламних рядків. У мене й на городі овочі чистенькі ростуть. Скуштуєш якось. Не впевнений, що з тебе вийде супербойовик, але до здорової їжі спробую привчити.

На слові «супербойовик» Анвар весело розсміявся. А я страшенно бажала стати ним! Чому він такий відважний і бувалий та геть не розуміє, що мені конче потрібні знання й навички аби звести зі світу вбивцю моєї мами? Простіше за все когось найняти, але я хочу бачити як він конає саме від моєї руки! Ось тільки як мені його згадати?