Раді Вас бачити!

ЛІЗА

Вже три роки, як мама на небесах. Я давно знаю про це. Адвокат родини, мсьє Робер Шантоні, дуже добра людина. Тепер він мій наставник і опікун. Це по закону, а по життю закинув тоді свою прибуткову практику й став мені, наче рідний. За це я дуже вдячна йому.

Наш коледж назвали маминим іменем і я отримала його диплом. Але хіба це може замінити мені її яскраву посмішку, шалені жарти й ту божевільну жіночу пристрасть до всього на світі? Мсьє Робер каже, що з кожним днем я стаю на неї все більше схожа. Така ж безкомпромісна й цілеспрямована, хоч через ці вроджені якості йому важко зі мною. Та стриманий і мудрий чоловік терпить мої вибрики й сумно кличе «сиротиночкою».

Мою биту голову в клініці вилікували. І пам’ять повернулася та на жаль не вся. Я часто бачу уві сні, як мама плаває в червоній жижі, що булькає й тоді пронизливо кричу та просинаюся... А вбивцю пригадати ну ніяк не можу!!! Він залишається в моїй голові сірим привидом і жоден психолог та комп’ютерні програми поки не допомогли просунутися в персоналізації тварини, котра відібрала мою найдорожчу.

Одна медикиня заспокоїла! Сказала, що людський мозок спеціально блокує найстрашніше та важке. І цього ніякими гіпнозами не подолати. Прозріння прийде, коли я перестану боятися чи просто побачу його на вулиці.

Та я не збираюсь сподіватися на випадок і тому знайшла собі вчителя. Ні, не танців чи флористики. Ще в коледжі настирливо шукала: хто може навчити мене стріляти й битися. Спочатку натякала про допомогу Вінсенту, але той кінь думав лише про секс і віддав перевагу Жюстін. А скромний і непомітний Даніель, що завжди кохав мене, взяв і повів до тиру в міському парку. Ми добре повеселились, а потім він познайомив мене з господарем розважального закладу.

Чоловіка звуть Анвар. Здається він з Алжиру і його гострий погляд та мужній стан видають неабиякі військові здібності. Власник тиру злегка припадає на ліву ногу й має на щоці непривабливий шрам. Та мені ж за нього заміж не виходити!

Ми посиділи в кафе й Даніель розповів Анвару про моє бажання навчитися стріляти зі справжньої зброї. На це чоловік лише безтурботно розсміявся. Він сказав, що коли я буду так само влучати в ціль з бойового пістолета, як сьогодні з іграшкової зброї, то навчити мене можна років через сто. Та я не образилась і запитала: скільки навчався він?

– Мадмуазель, а Ви прониклива! Чому вирішили, що я взагалі вмію щось, окрім дарувати дітям м’які іграшки? – підступно примружив свій погляд він. Від тих пронизливих очей у мене всередині щось торкнуло й притихло...

– Тому, що Ви точно були військовим. Це видно за кілометр. Мама навчила мене спостережливості. І хоч я не влучила сьогодні в жодну ціль, поставлю всі кишенькові гроші на те, що Ви служили у війську, – загорілись азартом мої очі.

– А давайте! – відповів на мій виклик чоловік й простягнув через стіл свою міцну долоню.

Я вихопила з жилетки кілька купюр, та він миттю забрав руку й похитав головою:

– Я ж пожартував, мадмуазель! Так, я був військовим. Ми з покійним батьком Даніеля разом служили в легіоні. А тепер я лише наглядач за тиром у парку розваг. І все, – сумно розвів руками він, але я не збиралася відступати.

– Даніелю, хоч ти допоможи! Мсьє Анвар відверто не хоче тренувати мене. А я платитиму чесні гроші. Скільки скажете, вони в мене є. Тільки дайте мені надію, що колись я віддячу тварині, котра забрала в мене маму, – просила обох зі сльозами на очах та відповів мені Даніель:

– Лізо, ти так дограєшся до виклику в поліційне відділення. Хто говорить про подібне на вулиці? А до тиру тобі ходити не заборонено. Нехай мсьє навчить тебе влучати в зірочки й зайців. Про інше мова не йде. Правда, дядьку Анваре?

Тепер я допетрала, що ці двоє добрі друзі, не дивлячись на різний вік. Вони тихі й непримітні, але думають однаково. Я перевела погляд на колишнього воїна й зрозуміла, що знайшла, кого шукала. Наразі його спотворене обличчя вже не було лихе. Воно випромінювало доброзичливість і він сказав наступне:

– Я ніколи не відмовляю дітям розважатися у своєму тирі. Звісно приходьте коли завгодно, мадмуазель.

– Дякую Вам, мсьє! Не переймайтеся через вік. Мені вже є вісімнадцять. Це до банку я беру опікуна. Та насправді геть доросла! – гордо задрала я голову.

Мабуть, мої щирі зізнання прозвучали смішно тому, що обидва співрозмовники виховано опустили очі та змовчали. Скоро ми з Даніелем пішли.

Я ледве дочекалася наступного дня й примчала до міського парку вже без одногрупника. Сьогодні в тирі було весело. Купа малечі з батьками намагалася виграти здоровенного жовтого ведмедя, з сердечком на грудях. Але пухнастий звір вперто не бажав покидати насиджену полицю.

Анвар мовчки спостерігав за тією баталією, та коли я з’явилася в полі зору знову оповив мене гострим магічним поглядом. Чоловік оцінив зграю діточок і помітив одного нещасного на візочку. Його батько точно не вмів влучно стріляти й тоді господар розваг взяв до рук іграшкову зброю та однією рукою, навіть не прицілюючись вибив усе, що рухалось. У відповідь панель заграла яскравими барвами, а мій знайомий взяв ведмедя й простягнув татові нещасної дитини:

– Тримайте для хлопчика. Думаю, він заслужив цей приз. Заходьте до мене ще!

– Дякую, мсьє! Але ж ми його не виграли... – знітився родич дитини-інваліда.

– Іншим разом повезе більше! Даруйте, любі діти, та на сьогодні тир зачиняється. Мені треба повернути звірят на місце. Приходьте завтра, я всіх чекатиму! – щиро посміхнувся відставний легіонер і весела купа людей розбіглася.

– Ви дуже добра людина, мсьє! – зробила я очевидний висновок. – А ще я просто вражена Вашою майстерністю. Прошу Вас: навчіть мене хоча б кільком способам стрільби. Тоді до смерті молитиму за Вас Бога.

– Це будуть марні старання, мадмуазель! Бог мене до себе не прийме, – тяжко зітхнув майстерний стрілець. – Та не зашкодить навчити Вас трохи власному захисту. Поїхали до мене на ранчо, там для цього все є. Я давно вже збирався тут прибратися. Чомусь, як глянув на ту приречену дитину, мене понесло.

Він зачинив віконця тиру й опустив навіс.

– Ось я й кажу, що Ви чуйний і сміливий! Я обов’язково допоможу Вам порозставляти іграшки. Тільки будьте моїм учителем. Що завгодно зроблю, але я повинна вміти стріляти! – відчайдушно вчепилась я в його руку та відчувала, що ця мужня людина не підведе.