Раді Вас бачити!

ФІБІ

Я лежала вдома, у своєму ліжку, зловісно посміхалася й від задоволення легенько дряпала постіль. Ні, з розумом у мене все добре та й сексуальні бажання тут ні до чого. Просто я не знала: як іще висловити своє німе піднесення від того, що сталося сьогодні ввечері.

Скільки днів і ночей я марила, як одного разу побачу Його! Шукала безперервно й настирливо, серед щоденних думок та молилася аби хоч колись Господь допоміг мені здибати те лайно. Звабила чоловіка, котрий навчив мене непогано стріляти й битися. Анвар гарний боєць і чудовий коханець. Та коли Даніель знайомив нас у парку розваг, я геть не сподівалася на близькі стосунки з ним.

От що ти верзеш? Не сподівалася вона! А навіщо тоді причепилася й мучиш? Він же кохає, мов блаженний і весь час стверджує, що готовий заради своєї жінки на смерть. Ніколи не каже, але страшенно боїться, що одного разу я не прийду... Взагалі наш інтим нагадує фабулу на тему красуня і чудовисько. Та саме завдяки алжирцю я тепер вільно почуваюся посеред темних вулиць і можу дати собі раду будь-де. А сьогоднішня нагорода вистраждана й заслужена.

Жодних сумнівів - саме його я бачила на сходах у напівтемному холі власного дому. І та вреднюча жінка-психолог мала рацію на сто процентів. Як тільки я вгледіла потвору, відразу прийшло прозріння. Наче вчора було! Кілька років мами немає на світі, а він гуляє собі серед бандитських кварталів та ще й демонструє незнайомкам свої мушкетерські здібності. Як же дико я ненавиджу його! І як неймовірно хочу довести до стану аби молив про смерть!

Для зустрічі з виродком я готувала багато сюжетів. Але мамин вбивця виявився доволі привабливим. Статний синьоокий качок, під два метри. Уявляю, який він у ліжку... То чому ж ти сьогодні відразу не перевірила, коли запрошував?

Е, ні! Поспішати я ні за що не буду. Події розгортатимуться поступово й спочатку я зроблю так, щоб він ходив за мною, наче вірний пес за господинею. Анвар добре навчив мене зводити з розуму цих потвор, що вважають себе вищими істотами. Та навіть не здогадуються, що скрізь і завжди ними керує жінка! То й нехай продовжують дурити себе. Так навіть зручніше.

Пройшов тиждень. Я спеціально тягнула інтригу та не йшла на бульвар Барбес. Але я знала, що Він мене не забув і чекає. Бачила це в очах кривавого ірода!

Якось купила паранджу, а тепер дістала й почала перед дзеркалом ходити в ній. За цим заняттям мене застукав опікун, мсьє Шантоні.

– Лізо, що це таке? Викинь, бо відвезу до лікаря на обстеження! – злякано промовив він.

– Не переймайтеся, дядечку Робер! Я жартую. Мені сумно й зайнятися нічим, – заспокоїла я доброго чоловіка, а він тяжко зітхнув та додав:

– Ну, звісно. У кого хочеш дах поїде, якщо сидіти без діла в чотирьох стінах. Лізок, помчали зі мною до контори, я покажу тобі проєкт нового відділення коледжу. Або сходи з кимось на концерт чи в театр? Ціла ж купа осінніх прем’єр у місті!

– Дякую за турботу, мсьє! Є в мене одна невідкладна справа. Обіцяю, що вдома не сидітиму та повернуся пізно, – відрізала я опікуну, але спочатку завітала до Анварових овець.

Старша з них померла. А до молодшої приводили баранця й він наробив їй маленьких пухнастих дітей. Тепер у сараї старого воїна жило ціле кудлате сімейство. Я вже так звикла до них, що давно не крутила носом через природний аромат добрих тварин. Ми гралися серед сіна, наче істоти одного виду. І ягнятка допомагали мені зняти стрес від муки й гніву, що не можу миттєво виконати місію помсти.

Слава Богу, що Анвара вдень тут не буває. Бо коли він бачить мене, очі алжирця спалахують хтивим вогнем і він, забуваючи про все на світі, тягнеться лише за одним. Звідки у цього діда стільки жаги до сексу? Невже й справді всі чоловіки Сходу такі запальні? Та й мені інколи приємно розслабитися з ним.

Якось ми робили це прямо в тирі. Уявляєте, серед білого дня, де за картонною стійкою купа людей намагається влучити в кольорові мішені, наш очманілий дует захлинався азартом розпусти. Тоді Анвар затискав мого рота долонею й кожної миті боявся, що я заволаю від втіхи на весь парк. Це було феєрично!

Ось пригадала й зараз хочу повторити щось подібне. Частенько аналізую: це в мене від травми голови чи просто грають мамині гени? Та яка різниця? Наразі я зовсім поруч з підкоренням геть іншої істоти чоловічої статі. Але поспіх тут зайвий. Я повинна зіграти настільки досконало й вірогідно, щоб до фіналу дійти на своїх умовах. Лише тоді вважатиму життя не марним.

Все, не можу більше чекати! Кинула бавитися з вівцями та замовила таксі до мусульманського кварталу. Добре, що від мене тваринками тхне. Сценарій я затвердила наступний: дівчина-сирітка, що живе у передмісті з опікуном (колишнім легіонером), любить доглядати за вівцями та тренується з названим батьком, мріючи охороняти заможних клієнтів.

А що? Як на мене, доволі правдива історія. Юна й здорова баба, без роду-племені та освіти, намагається вижити й заробити не на панелі. Це йому точно сподобається. Власне бугай у мене вже й так на гачку, треба лише трішки дотиснути...

Вечоріло. За вікном кафе починалося дефіле людей зі зброєю. Та сутичок ще не видко і мій об’єкт десь затримується. Я замовила собі таке, чого ненавиджу їсти: тістечко з купою вершків. Ці кондитерські винаходи тхнуть гірше за овець. Але ж я «дівчинка з передмістя»?

Хоча насправді – Анвар молодець! Сказав і зробив. Він навчив мене цінувати здорову їжу: зелень, свіже молоко та багато клітковини. Навіть в цьому алжирець не схибив. Зі мною важко та він впертий і виконав усе, що пообіцяв. Навіть більше.

А ось повзе той, на кого я чекаю! Він прямує до кафе напхати м’ясом свої нутрощі. Я швиденько поколупала гидоту на блюдці та взялася писати повідомлення на старенькій мобілці, що знайшла в Анвара у столі.

– Вітаю войовничу амазонку, серед наших нетрів! – чую його привітний низький голос. Таку характеристику я могла б дати тому, хто не вбивав мою матір. Але я розгублено підіймаю голову та дурнувато посміхаюся:

– О, привіт! Я й не помітила тебе. Переписуюся з подругою, що хворіє...

– Можна? – ввічливо киває він на стілець за столиком навпроти мене та пропускає попередні слова, як непотріб.

– Будь ласка. Хоча сьогодні мене не треба захищати, – знизую плечима й відкладаю телефон убік, але залишаю на видноті.

– Дякую. Мені, як завжди, – каже він офіціанту і не може відірвати задоволеного погляду від моїх очей та відразу переходить до суті: – Що ти тут робиш, красуне? Знову прийшла потренуватися на місцевих незграбах?

– Ні. Я вже склала іспит та поки ніхто не взяв на роботу. Ну, а сидіти біля телика – ноги затекли. Ось я й сподівалася знову розважитися тут, у рукопашному бою з якимось телепнем, – відверто розповідаю я про своє «тяжке» життя й бачу, що він вірить мені.

– А цей телепень тобі підійде? Можемо поєднати приємне з корисним. Та спочатку давай хоч познайомимося. Тебе як звати, синьоока бестіє? – грається він іскрами своїх загарбницьких очей.

– Фібі. А тебе? – чарівно посміюся й стріляю бісиками в ті збуджені очі.

– Дуже приємно! Я Еміль. Це добре, що ти знову сюди завітала. Я згадував тебе, а ще мені нікуди подіти сьогоднішній вечір. Та здається тепер нам сумно не буде... – багатозначно посміхається вбивця й відверто натякає на не платонічне продовження знайомства. А для мене головне, що наживку він проковтнув по самі вуха.