Раді Вас бачити!

ПРОТИСТОЯННЯ

Він сидить дуже близько за столом та з підлітковим апетитом вминає свій кривавий біфштекс. Загадково поглядає на мене з-під лоба й навіть не здогадується, що мисливець тепер я, а він – ціль.

Та я звабливо складаю вуста трубочкою й попиваю каву. Знаю, що мої пухкі губи часто захоплюють ось таких завойовників, з орлиним поглядом.

Аж раптом страшенно гамірно дзвенить моя мобілка, залишена на столі. Звісно на її екрані не видно: хто телефонує. Я хапаю раритет до рук, вимикаю гучність і ангельським голосом промовляю:

– Перепрошую, батько хвилюється навіть знаючи, що я можу дати собі раду. Але ж на те він і опікун...

– Будь ласка, відповідай. Не соромся, – ввічливо киває мені Еміль.

– Я на хвилинку. Смачного! – зриваюся на ноги та вже на вулиці коротко відгукуюся в трубку:

– Так!

– ...Ти з ким? Навіщо здався мій старий телефон? Що ти Його все-таки знайшла? Негайно приїзди до мене, нам треба серйозно поговорити. Не лізь сама, чуєш ягнятко! – молить мене й одночасно наказує чоловік, що пройшов кілометри пекла, а тепер поводиться так, ніби його рідна дитина загубилася десь уночі.

– Звісно чую. Анваре, не кричи! У мене все під контролем. Він геть не такий страшний, як мені здавалося раніше. До тебе я заїду й поверну телефон, не переймайся про це, – цинічно жартую та акцентую увагу геть не на головному.

– І навіщо я тільки погодився на цю небезпечну аферу? Повівся на дитячий відчай, а тепер проклинаю себе. Ти ж некерована у власному гніві. Прошу: дай я сам зроблю! – пропускає він моє нахабство та продовжує дивні стинання. Але мені треба повертатися до кафе. Я не можу надовго залишати без уваги свою мішень і просто кажу йому:

– Анваре, ти стомлений. Відпочинь. Попий молока й заспокойся. Я дуже тебе люблю і скоро буду.

Наразі чую в слухавці якийсь шелест. Сподіваюся старий воїн не втратив свідомість від моїх слів. Він завжди чекає на них, але кажу я таке не часто. А ще я ніколи не говорила Йому «кохаю». Грішити обманом перед людиною, що готова для мене на все й безоглядно кохає, занадто навіть для мене! Я розумію його почуття й поважаю, але на цьому все.

– Заспокоїла тата? – допиває каву Еміль і не витримує: – Фібі, звідки я тебе знаю? Ніколи не скаржився на пам’ять, а тут наче туман в голові.

От тварюка! Він же мене ніколи не бачив. Але звісно на маму я схожа, мов дві краплі води. Так каже дядечко Робер. Певно що обличчям, а ще бурхливою вдачею та навіть гордою ходою. Ось що інколи роблять гени з життям людей. Безумовно схожістю з мамою я пишаюсь, але наразі це може зіграти не на мою користь. Тому збуджено відповідаю:

– Горе мені! Ну, ніяк не забудуть люди про ту рекламу. Подекуди, щоб смачно поїсти зробиш і не таке. Минулого року я пішла на кастинг реклами морозива й перемогла. Інша раділа б та мені ця марна «слава» лише заважає. Отак зустрінеш гарного хлопця, а він тобі каже, що вже десь бачив. І тоді почуваєшся не знахідкою, а використаним матеріалом...

– Точно! – б’є себе по лобі Еміль. – Дякую, що нагадала. Не вмію залишати хоч щось без уваги. Але підозрюю, що побачивши тебе, організатори кастингу миттю припинили непотрібне заняття. Ти схожа на квітучий ранок, а ще завдяки оцим губенятам впевнений, що те морозиво купували мов навіжені. Ну, що пішли прогуляємося?

Я бачу як він завівся. Від абсолютно випадкової теми цього «грифа» просто понесло. І чому я весь час порівнюю його з орлом? Може через ніс, що схожий на дзьоба? Або через той фатальний погляд. Тільки ж орел - істота поважна. А це - дикий звір, що вміє лише вбивати.

За власною оцінкою на сьогодні я виконала все задумане й продовження на яке він очікує, не трапиться! На мене чекає бідолашний Анвар і дядько Робер вдома хвилюється.

Що ж, грайливо встаю перед цим покидьком, випрямляю й без того стрункий стан та відверто демонструю дівочі принади. Тепер Еміль більше схожий не на орла, а на голодного тигра, що ось-ось дотягнеться до своєї дичини аби відірвати перший шмат. Та не з його щастям!

– Пішли! Пізно вже... – кліпаю від природи довгими віями й кладу гроші на стіл.

– Ні-ні! Облиш. Я вже розрахувався. Сьогодні такий чарівний вечір, що мені просто важко стримувати парубоцьку поведінку. І ще минулого разу я побачив сміливу амазонку, а тепер - чарівну красуню. Ти поєднуєш у собі геть протилежні особистості й це неймовірно надихає, – чесно стверджує він, що програму-мінімум я виконала і нам пора розбігтися. Та бачу, що мій співрозмовник навпаки вже підбирає в голові способи з камасутри.

І на вулиці сьогодні тихо. Мов спеціально ніхто не б'ється й поодинокі ліхтарі створюють атмосферу романтичної дійсності. Та ось я цілком випадково чіпляюся за якусь перешкоду під ногами й Еміль обережно та міцно хапає мене за руку.

У цей момент відбувається щось непередбачуване... Моя голова стискається невидимими лещатами, а всередині спалахує незнане дотепер полум'я. Я намагаюся контролювати себе та заливаюся істеричним сміхом. Хоч розумію, що в думках мені геть не смішно. Що це таке?

Я вже кілька місяців займаюся сексом з чоловіком, що всім єством кохає мене. Він вправний і ніжний. А ще раніше я була захоплена молодим нарцисом, привабливим і гарячим. Та все це абсолютно не те. Наразі я відчула, що до мене доторкнулася доля чи смерть... Або й те й інше. Я висмикую руку та намагаюся сказати спокійніше:

– Дякую. Ось і підтвердження, що мені пора відпочивати. І як спеціально: поруч жодного таксі!

– Навіщо воно тобі? Моя домівка з радістю прийме нас на відпочинок. І в ліжку місця для обох буде достатньо. Я не хочу знову просто так відпускати. Ти в мене поцілила... – прохопилися дивні слова та він прикусив язика й грайливо додав: – Не обіцяю бути вихованим, але щось мені підказує про необхідність ближчого знайомства. Прошу тебе, ходімо!

З його очей до моїх прямує пекельне світло й тепер мені справді стає страшно. Ні, не за життя, а за те що продовжує відбуватися всередині. Я ж пам'ятаю, що бажала підкорити Його - Собі, а не навпаки. Оце харизма! Такої потужної енергетики я не зустрічала ніколи у житті.

Тепер зрозуміло: чим він славиться серед певних кіл. Хоча про нього й не сурмлять таблоїди. Навпаки цей звір вирізняється особливою втаємниченістю і тому знайти його було нелегко. Та коли б не випадковий збіг, я й досі шукала б у своїй голові примарну тінь. Але тепер Він стоїть переді мною, наче скеля й намагається поглинути своєю магічною масою.

Я покірно опускаю очі, коли поруч з'являється нічне таксі. Тоді я підіймаюся навшпиньки, щоб дотягнутися до його щоки й обережно торкаюся губами. Від цього дотику він аж захрипів. Я на відмінно виконала й це завдання!

– До побачення, мрійнику! Вибач, не можу залишитися. Родинні справи чекають. Я знаю: де шукати тебе і ми обов'язково ще зустрінемося... – прослизаю на заднє сидіння й бачу як він тримається долонею за зваблену мною щоку. А ще в самій мені просто вирує незвіданий буревій.

Я махаю рукою на прощання й таксі мчить мене з цього проклятого місця. Зачароване воно чи що? Я ж готувалася до знищення, а тепер розтанула з невідомої причини й зібратися до купи ніяк не можу.

– Дядечку Робер, я сьогодні заночую у подруги. Не хвилюйтеся. Ми вже прямуємо до неї у таксі, – спочатку намагаюся відкараскатися від опікуна й таксист лише пирхає від сміху, а потім набираю Анвара:

– Привіт! Ти ще не спиш? Хвилин через двадцять я у тебе.