Раді Вас бачити!

ЛІЗА

Кажуть, що розсудливості набираєшся з досвідом, а досвід приходить після зроблених помилок. Своїх помилок я не рахувала та їх точно було багато. Спочатку дитячі й незначні, а потім все жахливіші й невиправні. Наприклад, бажання особисто знищити вбивцю матері. А далі зваблення нещасного самотнього воїна і як наслідок - його моторошна смерть, що назавжди затаврувала моє сумління.

Інколи я запитую себе: Лізо, а воно в тебе є взагалі? Сумління нормальної людини, що живе за простими законами буття. Ні, мені завжди треба вилізти вище за всіх, бо я така ж гарна та яскрава як була, відома на весь Париж своїм ексцентризмом, моя мама...

І в опікунах у мене відомий французький адвокат, що професійно виправдовує законність будь-яких дій підопічної, наче я дійсно несповна розуму. Ну, як же? Нещасна сирітка, котрій нікуди голівку схилити заслуговує на щире милосердя!

Ось я й наробила дурниць та почала думати лише тоді, коли вперше по-справжньому закохалася в Його яскравий орлиний погляд. А потім знову вщент розбила всі добрі наміри. Вдавала, що найрозумніша й написала Йому кілька слів, махнула хвостом та зникла у спадковому маєтку. І тепер сиджу сама-самісінька та геть не розумію: навіщо животію на землі?

– Кицю, де ти? – чую лагідний голос мсьє Шантоні й тяжко зітхаю:

– Тут я, дядечку. Де мені ще бути?

Мій опікун дуже щасливий, що я вже декілька днів як повернулася з Монако та ще не утнула нічого дикого. З часів опіки наді мною він суттєво постарів. Та не зважаючи на роки, виконує не лише обов’язок, а й з усього серця бажає допомогти мені пристойно жити без матері.

– Дивися, що я тобі приніс! – подає мені Шантоні два глянцевих запрошення на якийсь бал чи інше збіговисько паризьких негідників та нероб. Саме так я називаю вершки нашого суспільства, адже на них працює купа людей, а ці зайняті лише розвагами або думками, як насолити конкуренту?

– Навіщо це мені? Мсьє Робер, Ви від мене здихатися хочете? То так і скажіть. Тільки якщо там не буде принців, я піти й не подумаю, – намагаюся сумно пожартувати, а він сприймає мої слова буквально та з надією в голосі промовляє:

– Чому ж? Буде там принц і не один. Чув, що на вечірку запрошені два брати близнюки, спадкоємці трону з Саудівської Аравії.

Від цих невинних слів мене наче струмом ударило і я скрикнула:

– О, Господи! Дядечку, пощадіть.

– Ну, прости мені дурню старому! Лізонько, скільки вже можна сумувати через той нещасний випадок? Забудь і живи собі далі, – спокійно радить мені опікун. А я знову бачу в себе на колінах море крові й те, як Анвар задихається від куль, що призначалися мені.

Злісно кидаю кольорові листівки на стіл і зникаю у своїй спальні, щоб поплакати. А бідолашний опікун тільки б’є себе долонями по стегнах та жалібно зітхає через те, що його турбота знову виявилася невдалою.

Як поплакала – стало легше. Думаю, а може й справді вилізти з власної тюрми, щоб побачити інші обличчя? Хоча кожної ночі я зустрічаю уві сні зачаровані очі Еміля. Теж мені знайшов ким зачаруватись! Я кістлява страшна потвора, з підпухлими від нескінченних сліз очима та чоловічими м’язами на кінцівках.

Хоча якраз вони залишилися в пам’ять про наші з Анваром тренування... О, Господи! Я маю на увазі фізичні навантаження на тренажерах, у підвалі. Невже? А як же жадібні й нескінченні вправи з ним у ліжку?

Тепер мене осяяла думка: може краще піти не на бал, а в монастир? Бо після спогадів про моїх чоловіків вже ніяка клініка не допоможе. Один з них мертвий, а інший має професію сіяти смерть. Оце мені поталанило з оточенням!

Добре, зроблю те, що просить дядечко Робер. Нехай і він відірветься трохи від нашої нудьги. У нього серед публічних осіб стільки знайомих, а бідолашний заплутався між коледжем та банком або зі мною вечорами сидить. Я й сама давненько не була у Версальському парку. А там зелень і фонтани. Вирішено, сходжу таки!

Проїхалася бутіками та знайшла собі вечірній прикид. Ні, там не обов’язкові пишні середньовічні шати. Просто начеплю скромну сіру сукню-максі й кілька прикрас. Закручу волосся у високу зачіску та й піду під ручку з мсьє де Шантоні показати, що я ще жива.

Ось настав вказаний у запрошенні вечір і наш водій ввічливо запхав обох, накрохмалених до хрусту суб’єктів, на заднє сидіння лімузина й попрямував у бік Версальських садів.

Я дійсно давно не бачила цього строкатого натовпу, серед якого з’явилася купа нових облич. Раніше мама вигулювала мене, наче безмозку болонку хоча б раз на рік, щоб продемонструвати красуню-донечку. А тепер вже я сама приперлася покивати головою туди-сюди, щоб засвідчити присутність у бізнесовому світі. І дядько Робер сяє поруч, мов наречений. Фрак і метелик йому дійсно личать, але ж навіщо вихвалятися невідомо чим?

– Лізо, дитинко! Познайомся, будь ласка, це генерал Луїс Пере. Він каже, що давно мріяв потанцювати з тобою вальс під музику великого Штрауса, – чіпляється до мене опікун і я мовчки подаю руку тому немічному залицяльнику.

– О, так! Мадмуазель Еліз мене не пам'ятає. А я бачив Вас ще в бальній сукні з пухнастими локонами, коли Ви бували тут з матінкою... Земля їй пухом! – говорить дід у парадній формі вищого складу французькою армії, тільки мені воно як серпом.

Після нудного таночка старий вояка, захекався й кудись зник, а дядько Робер взявся знайомити мене з іншими діловими людьми, котрих я не знала. Та коли до зали зайшли два струнких миловидних чоловіки, з чорнявими борідками, в накидках східних вельмож, я миттю кинулася до дівочої кімнати.

Ні, вони не звернули на мене уваги й на знайомство не зазіхали. І на вулицях Парижа людей, схожих на них, завжди багато. Та чомусь, глянувши на цих, я з новим болем згадала Анвара. До речі, жодного разу я не бачила його в національному вбранні. Бідолашний Мазіб віддавав перевагу скромному сіренькому одягу, але туга накотила неймовірна. Я тихенько всілася в туалетній кімнаті за столиком і ридала під красивим букетом.

А коли вже зібралася витерти сльози та хотіла встати, відчула позаду себе живу істоту. Без жодного звуку хтось миттю наклав мені на обличчя тканину, з ароматом незнайомої гидоти й іншою рукою міцно вчепився в моє плече. Після цього білий світ для мене перестав існувати...