Раді Вас бачити!

ПОДОРОЖ

Сьогодні у нас з Емілем дуже відповідальний і складний день. Він жартома сповістив, що «повідривав усі хвости» й ми впевнено можемо вирушати до нових земель. Ні-ні! Звісно він нікого не вбивав, просто зібрав усі необхідні речі та остаточно домовився про від'їзд.

Авто мій воїн змінив на більш сучасне й швидке так, щоб від Ліона до Марселя ми домчали години за три. А далі... Я завжди любила подорожі, але не в один кінець. Це сумно й навіть страшно! Та зворотного шляху немає. Навіть такий мужній чоловік, як Еміль Савар, не зможе перемогти армію злочинців Лароша, разом з французькою поліцією, котру підрядив Фонте.

Вибралися раненько. Навіть сонце ще спало, коли ми попрощалися з прихистком кохання ніжною близькістю й почали втілювати план розставання з рідною Францією. По-жіночому треба було б поплакати в дорогу та коли я дивлюся в Його очі, мені байдуже до цілого світу. Скаже стрибнути з Ейфелевої вежі чи покласти голову під гільйотинний ніж, для Нього я виконаю. І це не фанатизм. У даної поведінки є інше визначення – довіра коханій людині.

Чи МИ щасливі? О, так! Але зараз в наших очах, навіть не обізнаний з ситуацією, міг би помітити невимовний сум. Адже Еміль знову тікає сам від себе та від тварюк, котрі не дозволяють йому стати праведником. А я – прямую за тим, кого подарувала мені доля.

Так, вона була жорстокою й підкинула Кохання дивним чином, відібравши при цьому матір. Та з долею важко сперечатися й ми скорилися їй. А тепер намагаємося вижити, щоб відкрити чисту сторінку й почати все майже з нуля. Залишимо лише щиру відданість одне одному, бо це головне.

Наша подорож протікала на диво легко. Тільки час від часу, поглядаючи на краєвиди за вікном, ми тяжко зітхали й пропускали чи обганяли інші авто на швидкісній трасі. Завжди готовий до несподіванок Еміль вбрався в легкий дорожній костюм та накинув зверху сорочку, щоб приховати кобуру. Але впродовж усього шляху нас ніхто не чіпав.

Та за декілька кілометрів від Марселя, на величезній швидкості, нас наздогнав пікап зі зміцненим металевим бампером й різко стукнув в задню частину авто. Ясно, що ми були пристебнуті та все одно за інерцією обох сильно сіпнуло вперед. Еміль миттю натиснув на педаль газу. Але наші переслідувачі не відстали та вже готувалися повторити свій попередній крок.

Я бачила як загорілися гнівом очі мого воїна й він настирливо обмірковував свої подальші дії. Щодуху промчав вперед і знайшов серед мандрівників невеличку діру, а потім скомандував мені:

– Тримайся, маленька! Голівку зафіксуй. Зараз буде «бум».

Далі різко пригальмував і сам вдарив те авто так, що воно втратило рівну траєкторію й пікап понесло вбік. Ми якраз проїжджали невеличкий місток. Ніякої водної артерії там звісно не спостерігалося, але десь внизу дзюрчав потічок і висота була дай Боже. Ось Еміль знову різко гальмує, робить стрімкий рух кермом та вдруге б'є автонападників. Тоді машина тих нахаб геть втрачає керування й летить вниз, збивши незначну огорожу місточка.

Наче нічого й не сталося, мій каскадер лагідно поглядає й навіть посміхається.

– Ну ось, красунечко, хоча б якась пригода. Бо я вже знудився чекати. Дивуюся: чому Ларош не спорядив за нами цілу колону дурнів? Та я жартую, крихітко! Не переймайся, все добре, – спокійно перевіряє він поглядом, що робиться позаду. Але охочих позмагатися з Саваром у вправності їзди поки більше немає.

– Прошу тебе, Емілю, не клич біду! Я хочу якнайшвидше потрапити на борт того судна. Скажи, ми справді попливемо до Марокко? І що тоді? – ще тяжче зітхаю й горнуся до його плеча. А мій фантастичний чоловік лише схиляє голову й пестить щокою мою маківку. Загадково посміхається й мовчить. Раніше я нічогісінько не зрозуміла з короткого опису, котрим мимохідь він схарактеризував нашу подорож. Але якщо найрідніший на землі вважає зробити саме так - значить воно і є правильне.

І ось ми вже серед виру портового Марселя. На жаль, наше запилене авто з пошкодженим багажником, виглядає дуже непривабливо серед чистеньких міських жбанів. Тому щоб до нас не причепився перший ліпший патрульний, Еміль передбачливо обирає непомітні вулички.

Нарешті ми дісталися причалів. Тут традиційно пахне солоною водою й мазутом, а ще контейнерами та купами сміття навкруги. Еміль припаркувався в глибині гавані й спробував відкрити кришку та її заклинило. Добре, що мій скарб такий могутній, а тому просто стукнув по вже непотрібній посудині й та доброзичливо відчинилася.

Звиклий до навантажень боєць, по-хазяйськи, розміщує все наше добро на собі, а мені подає легеньку спортивну сумку. Потім робить виклик-маяк і ми продовжуємо шлях поміж незлічених товарних контейнерів.

А ось і наше судно. Неймовірно! На флагштоці Алжирський стяг. У мене навіть ноги затремтіли. Ясно через те, що Анвар Мазіб був алжирцем. Сьогодні я весь час тяжко зітхаю, адже виходить, що назавжди прощаюся з усім минулим. З дитячим світом випещеної домашньої дівчинки. З долею розгубленої сироти. Зі спогадами про навчання та кохання відставного легіонера. Одне я знаю напевно: поруч з Емілем мені все одно куди йти. Найголовніше, що з НИМ!

Раптом до нас підходить невисокий чоловічок, безсумнівно східної національності. Він починає говорити арабською й мій коханий легко відповідає йому, а я знову нічого не розумію, лише жест, що запрошує нас до бокового трапа.

Ми підіймаємося на борт точно не туристичного лайнера й незнайомець супроводжує своїх гостей до трюму. Тут темно й не дуже прибрано та є кілька тісних кают, скоріше за все для відпочинку персоналу.

Нам відвели одну таку. Я невдоволено роздивляюся «нове житло» й підсвідомо кручу носом.

– Що не подобається аромат чи стиль? Ну так, це не Версаль. Але щоб непомітно вибратися - точно підійде. Сонечко, потерпи трішки, – заспокоює мене Еміль та розміщує наші пожитки.

Головну увагу він, як завжди, приділяє тонкощам розташування зброї. Виходить добре, що ми пливемо неофіційно й не проходили ніякого традиційного контролю. Адже з арсеналом, що він прихопив, нас відразу б загребли фліки й нікуди не випустили.

– Так, не подобається. Але я це переживу. Для мене головне: завжди бути поруч з Тобою. Все інше неважливо. Навіщо ти питаєш про те, що знаєш краще за мене? – пригортаюся я до його грудей, відчуваю ніжний аромат коханого тіла й мені вже байдуже до всього, що оточує. Достатньо просто тримати Його в обіймах.

А він притуляється вустами до моєї голови й кілька разів тихенько цілує та каже:

– Дякую, моя безстрашна малече. Все буде добре. Тримайся, адже ти вирішила бути дружиною вбивці.

– Мовчи! І взагалі я поки не давала такої серйозної згоди. Щоб бути з тобою мені не потрібен конкретний статус, я просто твоя тінь. Цього мені вистачить.

– Яка ж ти в мене неймовірна! Кохаю тебе, віддана дівчинко. Я спробую не посоромити твоєї довіри й доброти. Ось, помий тут ручки та лягай відпочити. Ми довго їхали. До речі я ніколи не питав: як ти ставишся до монотонного гойдання на хвилях? Адже це важливо, а я пропустив.

– Та не знаю. Наче нічого. Я бувала на яхті, по кілька годин. От заразом і перевіримо, – знизую плечима й виконую його накази. – А ти куди зібрався від мене?

– Піду, роздивлюся навколо. Не бійся, тут ми серед своїх і тебе ніхто не зачепить, – впевнено відповідає Еміль та зачиняє мене зовні.

Дивно, що поруч з Ним я розгубила всі навички «вбивці» й часто тремчу за наше Щастя, мов листок на холодному вітрі. Ось і тепер не знаю: це жалюгідна атмосфера мене так гнітить, чи якась внутрішня пересторога невідворотної біди?