Раді Вас бачити!

ДОНЬКА АДВОКАТА

Мсьє Робер Шантоні вийшов з директорського кабінету й попрямував на вихід з будівлі коледжу. В коридорі його наздогнала секретарка та взяла якийсь підпис. Сідаючи до авто, він зателефонував своєму вірному другові Бернару де Фонте.

– На бульвар Сен-Жермен, будь ласка, – кивнув адвокат водію таксі. Він їхав до улюбленого ресторанчика, де за столиком його вже чекав комісар. Друзі замовили млинці з курячим м’ясом і апельсиновий лікер та почали свою неквапливу нараду.

– Що так і сказала: нескоро ти мене почуєш? – обережно нарізає маленькими шматочками ароматні млинці де Фонте.

– Слово в слово, Бернаре. Наче я їй взагалі чужий. Дівчинка виросла прекрасна, з материною зовнішністю й характером. Але ж закохалася в нелюда і він їй втлумачує щось своє. Ох, друже, як же мені Каміли не вистачає! Вона з малою добре справлялася, – тяжко зітхає літній чоловік та попиває з келиха лікер.

– Міг би й не казати. Вочевидь без коханої жінки ти он як зачах. Просто шкода дивитися. Та ще й Ліза своїми пригодами додає сивини. З однієї дурні вибереться, так до іншої потрапляє, – щиро обурюється ситуацією, що склалася комісар Фонте.

– А головне, що той покидьок її на гроші розводить! Сама вона б не додумалася коледж продавати. Всю справу матінки загубити хоче, заради вбивці-альфонса. Спочатку ненавиділа, а тепер звісно об’їздив її, то дитина вже й не пам’ятає хто її без матері залишив... – геть розчулився та ледве не плакав поруч з другом мсьє Шантоні.

– Перепрошую звичайно, а хіба не я тебе тисячу разів просив привести до ладу сімейні справи? Якби Ліза знала, що вона твоя рідна донька, хіба поводилася б так жорстоко й зухвало? – додає суму своєму товаришеві співрозмовник.

– Легко тобі казати, Фонте. А мені й пригадати важко: скільки разів я Камілі пропозицію робив, особливо коли Ліза народилася. Та вона весь час натякала, що ми з нею нерівня. Бачите, спадкоємиці королівської династії, чорт зна в якому коліні, не підходив у чоловіки скромний випускник Сорбонни. Ось і виросло дитя офіційно без батька... Те, що я завжди був поруч ніяк не додало родині добра, – допив свій лікер Шантоні й замовив арманьяк.

– Ну, добре. Все це байки про минуле, а наразі треба Лізу повертати. Вона казала щось про їх плани? Куди поїдуть? – гнув свою робочу лінію комісар Фонте.

– Так! Просила перекинути кошти на її рахунок у Монако. Але я відмовив і тоді вона миттю вчепилася в продаж альма-матер. Виходить, що коханці прямують саме туди. Якось вона прохопилася, що зустрічалася з ним на відпочинку. Начеб-то зловмисник щиро розкаявся і, скоріше за все, саме тоді вони й злигалися. Залишається радіти, що взагалі не вбив. Що з душогуба взяти? – геть розхвилювався Шантоні.

Ось так пліткували про нас з Емілем у затишному ресторанчику на паризькому бульварі старі діди, а ми тим часом втікали якомога далі від жахливого покидька й справжньої біди.

Наразі я відпочивала на штурманському сидінні, а мій чарівний водій зрідка поглядав на мене й танув від якихось своїх мрій. Орендоване авто впевнено домчало нас опівдні до рідного Емілю міста.

Зібраний професіонал, що вміє безслідно зникати, вже поговорив зі знайомим майстром і замовив нам документи для термінового виїзду за межі Франції. Еміль постійно щасливо посміхався та я відчувала, що його душа геть не на місці. Зрозуміло, що самотнім він був недоторканною примарою; а тепер вразливий, як будь-який закоханий чоловік.

Ми зняли номер у невеличкому готелі, за готівку, й привітна дівчина записала перші ліпші імена. Вона точно сприйняла нас за коханців, що втекли від власних родин на вихідні.

Я хотіла погуляти красивим історичним містом та Еміль виявився не дуже гостинним і заборонив. Дурний жарт, правда? Просто він ще не оклигав від попередньої битви за моє життя та пішов щось діставати. А я сиділа й затамувавши бажання уявляла те, про що вже всі відкрито пліткували. Тільки насправді воно ще не сталося між нами.

Він з’явився з величезним букетом білих троянд в одній руці й гарним мускатом в іншій. Таким Його я взагалі ще не бачила. Завжди впевнений у собі Еміль Савар наразі поводився, наче хлопчисько, що втік з дому без дозволу. Його неймовірні очі сяють у мені спекотним вогнем.

– Привіт, маленька красуне! Я ніколи не питав про твої улюблені квіти. Але ці схожі на квітучий ранок і на Тебе. Не проганяй мене більше. Можна я зостанусь? – тихо просить Він.

А я стою, милуючись Ним і відчуваю, що кожна мить не схожа на попередню. Вперше у житті я бажаю бути квіткою, ранком, чим завгодно, тільки б Він був зі мною. Не знаю: де в ньому береться та надприродна магія, щоб так зачаровувати? Я розгублено посміхаюся й простягаю руки до квітів та кажу:

– Вони прекрасні й дуже ніжно пахнуть. Можна. Я так довго чекала Тебе...

Далі вдихаю божественний аромат троянд і ми разом обережно кладемо їх на столик. Він дуже близько, але ми ще вагаємось довіритися долі, котра вела НАС таким складним шляхом.

– А я Тебе. Шукав і мріяв, що колись доживу до цієї миті. Відчув відразу, але Ти опиралася, хоч і наповнювала собою кожен мій день. Та я чекав, коли дозволиш бути поруч, – він тримає мене за руки й навіть не обіймає.

– Емілю, я Кохаю Тебе! Такого я нікому не казала, а тепер мені хочеться літати, бо Ти в мене Є... – першою зізнаюся Йому та мені так гарно, наче якийсь невидимий потік блаженства переливається між нами і я вже не намагаюся зрозуміти, що воно таке, просто тану.

– Господи! Ти сказала це. Лізо, якби ж ти знала, як шалено і ніжно я Кохаю Тебе! – в його казкових очах стоять сльози.

– Тоді розкажи. Я хочу знати, – тягнуся до Його губ і нагадую минулу ніч. – Ти просив поцілунок...

Лише тепер, з мого дозволу, Він торкається до спраглих губ давно жаданої жінки, але не поводиться, наче звір. Скоріше це ніжність першого вранішнього променя, бентежливий дотик роси, лагідний подих теплого вітру. Ніколи в житті я не відчувала в собі такої оксамитової втіхи та це неймовірно! Його сильні руки турботливі й обережні, ніби шовкові хвилі. Нащо ж я так довго відмовлялася від цього вознесіння?

Тепер МИ забуваємо, що навколо існує світ і продовжуємо танок двох краплинок земного життя, що стала однією і буде такою до останнього нашого подиху. Ось тепер я розумію, чому з першого дотику відчувала Його особливість. Тому що Він і є особливий. Той єдиний, якого можна не дочекатись, але якщо вже прийшов – то залишиться найріднішим навіки-віків...

... Еміль тримає мою долоню у своїй могутній руці, пестить губами, уважно роздивляється й говорить:

– Яка у тебе чітка лінія янгола-охоронця.

– Де? Я не знаюся на хіромантії, – блаженно муркочу, а Він випромінює щастя й пояснює:

– Ось, упродовж всього життя. Може це я?

– Так, мій янголе. Ти – моє життя, безмежне Кохання і єдина пристрасть.

Я ще не вірю сама собі. Лежу в обіймах Коханого чоловіка й розмірковую: яка в нього тендітна душа! Після всього, що я про нього знаю й бачила? Але ж Еміль воїн добра і вміє захищати свої почуття та звільняє простір від нелюдів і виродків.

Він і мене переробив. Я народилася жорстокою й дурною. І перший чоловік поглиблював мою жорстокість або давав наснагу поганяти галопом ненаситної лошиці. Та зараз мене оповило яскраве тихе світло... Якби я вміла, то співала б поруч з Ним. Більше нічого не потрібно.