Раді Вас бачити!

ЗУСТРІЧ

Ліза дійсно відпочивала під своїм справжнім ім’ям на території готелю «Меридіан» і ні від кого не ховалася. Просто я її тут не шукав, але місце знаю добре. Це чудові приватні пляжі, з малесенькою відбірною галькою. Панорамні вікна в номерах, смачна кухня та екзотичні куточки для душевного відпочинку. Саме сюди запхав свою підопічну підлікувати нерви дбайливий адвокат Робер Шантоні.

А я, після важкого дайвінгу, невідкладно бажав зустрітися з дівчиною, щоб розібратися не лише в ситуації, а й у власних почуттях. Чомусь здогадуюся про посмішки? А от мені геть не смішно! Здоровий дядько, тридцяти трьох років, що час від часу відбирає у людей життя – взяв і закохався у доньку жертви...

Та дозволю собі невеличке пояснення: ніякі вони не люди. Ті, котрих я вбиваю – справжні тварюки. Вони ведуть злочинне існування й навіть не задумуються, що цинізмом і жадібністю калічать своїх близьких. Можливо й не всі. Ось наприклад цей суперзлодій, що напередодні потрапив до моїх рук під водою. Навіщо він крав якісь таємниці? Я взагалі не впевнений, що ту річ треба було повертати власникам. Може воно заразне або вибухонебезпечне? Та я поки живий і маю побачити ЇЇ. Дівчинку, що пережила трагедію через свою гидку матір та через мене.

Ось вона – чарівна красуня. Стрункою ходою Ліза йде до води, у відвертому купальнику, тримаючи на плечі складену футболку. Її горда хода й досі нагадує мені кляту Камілу, та я проганяю недобрі думки й просто перетинаю їй дорогу...

– Привіт, Фібі! Яка приємна зустріч, – ласкаво посміхаюся їй, а Ліза сіпається від мене, як від справжнього привида й голосно кричить. Крім того, вона інстинктивно б’є мене обома руками в живіт та спричиняє сильний біль в районі порізу. Звісно я на це заслуговую!

Людей на пляжі ще небагато, але привертати увагу до нашого спілкування мені не хотілося. Та цього разу я не посмів залізти до неї в номер. Адже така зневага була б повторенням того випадку, коли я вже забирався в її дім, щоб вбити матір. Та що це зі мною? Чому я не пригадую, дивлячись на Неї, щось хороше?

– Геть від мене! – голосить Ліз, а потім бачить кров на моїй сорочці й запитує схвильовано: – Ти поранений?

– Все в порядку. Дрібниці. Прошу тебе, не кричи. Я прийшов за допомогою. Будь ласка, допоможи мені розібратися у собі, бо я сам не зможу, – схиляюся ближче до її неймовірних очей та відчуваю, що з кожною хвилиною все більше закохуюся в це диво.

– Чого ти від мене хочеш? Ти вбив мою маму. А тепер тобі потрібна моя допомога? З того часу як ти це зробив я сама на межі всього живого. І навколо мене гинуть хороші люди. Тому просто йди та шукай відповідей без мене, – чую я слова геть іншої, дорослої особистості.

– Прости... – абсолютно свідомо опускаюся я перед нею на коліна й мені байдуже наразі, що подумають перехожі відпочивальники. Я стою отак перед нею й відчуваю, що мені легше. Навіть від того, що я перепросив всередині розправилося щось зібгане в камінь.

Дивно та Ліза більше не відштовхує мене. З моїм зростом, навіть на колінах, я майже торкаюся головою її плечей, але вона не відходить. Я підіймаю очі нагору й бачу, як потоки гірких сліз стікають по її рум’яних щічках. Та вона не витирає їх. Просто дивиться на мене з неймовірним осудом і болем. Ні, не з ненавистю, а саме так, як я кажу. Від мого змученого погляду вона заплющує мокрі очі й шепоче:

– Не хочу бачити... Ти ж наче ходячий біль. Згинь, будь ласка, поки я ще стояти можу.

– Я піду, але ти не падай. Ходімо, я проведу тебе в тінь. Ми поговоримо і я зникну, обіцяю тобі. Ти не повіриш, але й таким як я буває боляче. Особливо, коли бачимо муки невинних людей. Можна я встану? – тихо прошу її.

– Та роби що хочеш, – вдягає вона свою довгу футболку і ховає від мене фантастичне тіло. Але наразі мені не до інтимних сцен. Я дійсно хочу повідати їй про своє розкаяння, якщо воно хоч трішки допоможе порозумінню між нами.

Ми сідаємо під екзотичним зонтом і офіціант приносить нам два холодних соки. Я поглинаю бідолаху поглядом, повним спокути й розумію, що скучив за кожним її подихом. А Ліза притримується за лоба долонькою й, заплющивши очі, ковтає прохолодний напій.

– Що ти від мене хотів почути? Що пробачила тобі маму? НІ! Тоді навіщо приперся? Дядечко Робер мені все розповів. Я знаю, що мама займалася дечим недобрим. Але хто дозволив тобі засуджувати людей на смерть? Ти що Бог чи кат?

– Я - друге. І якщо вже тобі розповіли про... Значить ти знаєш, чим я заробляю на хліб. Тільки я ніколи не зазіхаю на життя невинних. Ось на, подивись. Я приніс тобі деякі факти з життя тих, кого знищив. Серед них немає звичайних людей, одні потвори. Прошу тебе, наберися сміливості й дивись.

Я знімаю пароль з телефона і кладу перед нею на стіл. Ліза гортає пальчиком сторінки й гарненьке личко стає все похмурішим. А коли закриває останню сторінку, підсовує до мене гаджет і каже:

– Тобто ти підготував для мене сесію-звіт про знищення негідників. А де ті, хто постраждав невинно?

– Ти. І можливо ті, хто любив ось цих. Та свідків моїх слів немає. Хіба що Бог, звісно якщо він бачить нас недосконалих. Але я прийшов сказати, як щиро шкодую про те, що зробив з твоїм життям. І як відокремити хороше від поганого я не знаю, – промовляю й відчуваю, що знову стає легше на душі.

Ліза підіймає на мене свій проникливий погляд і примружує очі:

– А знаєш, я така сама як ти. Через мене загинув дуже хороший чоловік. Він казав, що грішний, але я вважаю, що він посланець Божий. Сам помер, а мене захистив... Такої доброї душі я більше ніде не зустрічала. Навіть мама... Вона була сувора та робила свої справи. А Він...

Згадавши про Анвара, Ліза починає знову захлинатися риданнями й здригається так, що я просто не можу сидіти осторонь. Я пересідаю на її широке крісло і тоді вперше у житті пригортаю до себе. Яке блаженне відчуття! Наче все, чого мені не вистачало в одну мить наповнило душу й схоже на магічні ліки.

Та й вона більше не відштовхує мене. Як маленька пташка ховається на моїх грудях і продовжує ридати. Ніби з неї виходить той біль, що накопичився ще з ночі, коли я залишив її без матері. Бармен якийсь час стурбовано поглядає в наш бік та я киваю мовчазне вибачення й підказку, що з нами все в порядку. Тоді він продовжує старанне протирання келихів за стійкою.

А я обережно тримаю її в обіймах і одночасно відчуваю пекучу муку й неймовірну насолоду. Наші взаємні страждання проникають наскрізь та змішуються до купи лікувальним бальзамом. Як таке пояснити? Вбивця гидкої жінки тримає у своїх руках її знедолену доньку й намагається зцілити обох відразу?

– Лізо, не плач. Ну хочеш, я тобі поклянуся, що буду працювати на будівництві або ходитиму десь морями? Бо я не знаю, як іще спокутувати вину. Йти в монахи я не готовий та й не можу спотворювати своєю присутністю світ божих людей, – говорю абсолютно щиро, а вона раптом посміхається.

– Хотіла б я побачити тебе в рясі, – відхиляється від мене й сумно додає: – Треба вбрання поміняти, бо внизу кров, а тут я все своїми сльозами заляпала.

Я чую ці геть невеселі спостереження, а всередині наче розтікається мед.

– Слушна думка. Тоді я піду, а ти поплавай. Бо я ж тобі навіть це зробити завадив.

– Розхотілося. Мені теж треба в номер, щоб привести себе до ладу. Бо наразі складається враження, наче ти мене бив, – повертається Ліза до свого нормального стану.

– О, ні. Такого я ніколи зробити не зможу. Дякую, що вислухала й допомогла мені зняти з серця страшний тягар, навіть якщо й не простила. Знаєш, коли ці оченята плачуть - погано, але коли посміхаються - навіть сонце яскравіше горить, – це вже з мене полізло щось непередбачуване, а Ліза уважним поглядом завмерла в моїх очах та підсумувала по-своєму:

– Чула, що про таких кажуть: битий небитого везе. Якось так.