Раді Вас бачити!

ЛІЗА

Раптово прокидаюся й шукаю та не знаходжу під подушкою улюбленої іграшки – телефона. Де він? Точно, забула біля джакузі! Сьогодні між лекцій побилася з Жюстін. Ця тварюка стверджувала, що Вінсент кохає лише її!

Цілий день під формою намагалася сховати припухлості, а вдома відразу полізла до маминої ванни. Кажуть, що гідромасаж допомагає зняти синці. Там і залишила частину себе – мій новітній гаджет. І хоч на годиннику пів на першу, я повинна зайти на свою сторінку в мережі. Вінсент вночі пише мені такі сексуальні непристойності...

Але в холі я відчула рух та підсвідомо завмерла. Це був справжній жах! Згори, по сходах, обережно крався страшний незнайомець. Кремезний, сірий, в чорних латексних рукавицях. Я сховалася за дверима й розуміла, що кричати марно. Нехай краще йде. Якщо й поцупив щось з маминих прикрас у спальні, дешевше обійдеться купити нові. У нього ж явно є зброя, а я ще поживу аби Вінсент був тільки мій!

У мене добра фотографічна пам’ять і впізнати цього, як спитають поліціянти, буде пара дрібниць. Дурисвіт пішов грабувати добрих людей, навіть не прикривши обличчя. Напевне з новачків! От скільки разів наш адвокат, мсьє Шантоні, прохав маму облаштувати в будинку систему відеоспостереження. А вона сміється й жартує, що пильне око камер спотворить її таємничий світ. Та наразі вони були б доречні.

Я відчуваю тремтіння у всьому тілі. Чекаю у сховку. Хто їх знає, можливо він не один? Тільки всюди мертвецька нічна тиша. Що я тут забула? А! Треба забрати телефон нагорі. Я йду спираючись на стіну, бо ноги дрижать, мов після забігу. Перед дверима ванної кімнати зупиняюся та ввічливо стукаю. Знаю, що вона перед сном любить трішки випити улюбленого червоного й інколи задовольняє себе у воді... Але на стукіт мама не реагує. Може заснула? Тоді точно треба розбудити, бо це небезпечно.

Рішуче заходжу й бачу жахіття, яке залишиться в голові, серці й кожній клітинці моєї свідомості до моменту, поки я не зроблю те ж саме з Ним... Адже моя єдина рідна душа наразі плаває у кривавій рідині й бульбашки продовжують змішувати той кошмар.

А вона лежить, неприродно опустивши голову вниз і більше ніколи гордо не скине її на публіці. Не засміється своїм запальним сміхом і не скаже мені: «Ліз, моє дурне дівчисько, навіщо ти малюєшся? Ти ж найчарівніша на землі!»

Далі я даремно намагаюся її трясти, щоб оживити й тому вже вся мокра та червона, а вона не хоче дихати й сміятися... Просто мовчить! Від шоку мене теліпає сильніше. Тут здається страшенно холодно і я зціплюю зуби та намагаюся квилити мов тварина, бо кричати не сила...

Та вихід є! Шукаю: чим укоротити віку й собі, тільки раптом чую: «Не треба! Живи, щоб мститися...» Дійсно, цей внутрішній голос правий! Я знову втрачаю здоровий глузд і починаю битися в нападі істерики. А потім ковзаю на слизькій підлозі й падаю без свідомості.

Приходжу до тями на вулиці. Ще ніч. Я лежу на ношах, вкрита ковдрою, а навколо сліпуче миготіння ліхтарів спецтехніки й купа людей у формі. Лікарі у своїй, поліціянти у своїй. Всі стурбовано бігають по нашому двору, а я нічого не розумію... Голова збоку дуже болить. І здається вона забинтована. Я що десь впала чи то наслідки вчорашньої бійки з подругою по коледжу, за хлопця?

Раптом бачу, як з нашого дому медики виносять щось повністю вкрите плівкою. Не розумію, мама когось вбила? Ні, вона буває ексцентричною, але ж не настільки. Оце мені горе! Та мсьє Шантоні великий маг серед юристів. Він зробить так, що маму не посадять.

А в голові відбувається щось дивне... Світ гойдається та здається несправжнім... Де моя мама? Бачу червону воду і якийсь змазаний силует незнайомця на сходах... Намагаюся встати, але чую рішучий наказ:

– Мадмуазель, будь ласка, лежіть! Вам наразі не можна різко рухатися.

Чому хтось диктує мені у власному дворі? Я хапаюся за боки ношів та продовжую сповзати. Тоді людина у медичній одежі силоміць вкладає мене назад і пристібає ременями, наче ляльку.

– Що Ви робите? Відпустіть! Мені терміново треба до мами, – сіпаюсь я й відчуваю новий сильний біль в голові, а тіла зовсім не чую. Далі мені щось колють і знову сутінки...

...Тепер світло дуже яскраве. Навколо все якесь біле й порожнє. Господи, це ж я в лікарні! Пам’ятаю, як вночі мене забирали сюди.

– Вітаю, мадмуазель Еліз! Ні-ні. Тільки ні в якому разі не робіть зайвих рухів, – дбайливо каже невідомий чоловік, можливо лікар.

– Чому? Де я? Покличте мою маму! – питаю й вимагаю все відразу, а дядько починає уважно вивчати моє обличчя, наче на ньому щось написано.

– Ви нічого не пам’ятаєте, так? – далі крутить якимись дурними скельцями та сідає біля ліжка на стілець. – Лізо, Ви впали й отримали серйозну травму голови. Тому пам’ять вибірково відсутня. Звісно все відновиться, але поступово...

– Де моя мама? Що сталося? – здається я кричу та голос кволий, наче чужий.

– Зараз мадмуазель Хлоя під’єднає Вам крапельницю. Прошу Вас, заспокойтеся й поспіть. Трохи пізніше ми поговоримо, – рішуче встає лікар, а дівчина підсовує до мене штангу з ємностями рідини та віртуозно розтинає голкою мою вену.

Не знаю: скільки я тут і навіщо? В мені вже наробили достобіса дірок і все страшенно болить, а сказати щось путнє ніхто не хоче. Медики пересуваються туди-сюди, мов роботи й виконують свою роботу. Я вдячна їм за турботу, але навіщо воно мені? Достатньо було б відлежатися вдома кілька днів. Там мама зробить мені улюблений омлет, обійме й весело розсміється. І миттю все погане забудеться.

– Скільки я тут? Коли Ви мене відпустите? – вкотре чіпляюсь я до лікаря, а він стурбовано поглядає на мене та намагається посміхнутися:

– П’ять днів. Лізо, Ви у нас всього лишень п’ять днів. Так швидко Ваша травма не лікується. А головне: треба потроху відновлювати пам’ять. Скоро до Вас прийде психолог, щоб зрозуміти наскільки все серйозно. Поспішати не будемо. Обіцяєте мені, мадмуазель?

– Та я б з радістю пообіцяла, але коли Ви дозволите мені побачитися з мамою? – товчу йому одне й те ж, а він тяжко зітхає та говорить повну дурню:

– Ось цього робити не треба. Вам ще довго жити на землі, дівчинко. Даруйте! У мене обхід...

Що він верзе? До чого тут моє життя на землі? Чому вони всі такі утаємничені? Мовчки поглядають на мене очима повними жалю, наче я заразна чимось невиліковним. А я лише впала трохи й стукнулась головою. Та мама, після останньої підтяжки стверджує, що наша медицина на висоті. Ось і мені б тільки добратися до рідненької!