Раді Вас бачити!

ЕМІЛЬ

Більше не витримую. Хай буде, що буде! Якщо відмовить – я не ображусь. Але дуже хочу, щоб цієї спекотної ночі ми були разом. Виходить, бік у тебе вже не болить? Але ж Вона зцілила. Хочу, щоб зцілювала до кінця днів... Я її Кохаю! Яке блаженне почуття! Нічого не треба доводити та шукати. Просто існуєш всередині нього, а воно тебе обпалює й живить...

Біля дверей кидаю погляд у дзеркало, щоб оцінити свій вигляд. І що я там не бачив – бовдур бовдуром? Та все-таки докладно причісую «їжачок» волосся й розгладжую зморшки на сорочці. Трішки зачепив поріз, але болю не відчув. Виходить кохані руки дійсно роблять дива!

Підіймаюся до неї на поверх. Ого! А чого це в мене руки так тремтять? Я ж професіонал і зі мною подібного не буває. Та в справжніх почуттях я цілковитий профан. Не пам’ятаю, коли востаннє був по вуха закоханий у красиву дівчину? Ні, та зрадлива не рахується. Вона була швидкоплинна й чужа. А ця – прекрасна й неповторна...

Постукав – тиша. Може вже заснула? Але в це я ні за що не повірю! Ліза відчуває мене на відстані й не спить. Скоріше думає про те, що сьогодні між нами сталося. Знову обережно стукаю, але вона не відповідає. Добре, не буду набридати. Принаймні я спробував.

Проте тупо йти до ліжка не зміг. Спустився на ресепшн і запитав у чергової адміністраторки:

– Найщиріше перепрошую! Підкажіть, будь ласка, Ліза Хейсбі виходила з номера? Може пішла поплавати?

Обличчя тайки розпливається робочою посмішкою й вона автоматично кидає погляд на блок з ключами. Звісно працівниця готелю не повинна безпідставно давати інформацію про пожильців, але в цьому випадку суворих правил вона не порушує й відповідає:

– Гостя з 811-го з’їхала півтори години тому. Всі ключі від номера на місці.

– Що? Як з’їхала? – поводжуся мов дикун, котрий не чув про пристойну поведінку в цивілізованому суспільстві та майже кидаюся до стійки з ключами. А дівчина, що вже багато разів бачила цей вираз на фейсах кинутих мужиків, спокійно додає:

– Мадмуазель залишила для Вас послання. Ось візьміть.

Тепер я з подивом дивлюся то на адміністраторку, то на конверт без підпису й починаю згадувати про розум:

– Звідки Ви знаєте: що саме мені?

Розкосі очі портьє стають ще вужчими. Вона продовжує хитро посміхатися й каже:

– Фейсконтроль і необхідність запам’ятовувати присутніх гостей – найголовніші вимоги нашої роботи. А ще забути такого видного пана доволі важко. Тому тримайте, це точно Вам.

– Дякую! – киваю я листоноші та вже й не пригадую: коли читав паперові листи. Але наразі мимоволі починаю пестити конверта так, наче на ньому залишився її магічний слід і йду на вулицю. Не хочу повертатися до номера знову один. Я сподівався, що піду від Неї найщасливішим на землі. Але Ліза вирішила кинути мене на самоті зі своїми дурними мріями.

Йду в бік води та сідаю за той столик, де ми були разом. Тут я обіймав її, бо вона плакала. Красуня навіть плаче по особливому. Її слізки більше схожі на сумну пісню, але вони такі зрозумілі й дорогі... Господи! Та що це зі мною? Залишилося тільки почати декламувати вірші. Розкрий уже й дізнайся: чому вона тебе не хоче?

Дивлюся на листок і милуюся рівненькими рядками. У неї ще й почерк чарівний:

«Привіт! Я знаю, що ти прийдеш сьогодні до мене. Тому їду. Емілю, ми взаємно хворі, а ліків не існує. Просто треба розійтись. Цей абсурд необхідно припинити. Я вже потрапила з Анваром до пастки оманливих мрій. І що з цього вийшло? Не треба аж так банально коригувати те, що ти накоїв. Ти геть непоганий у душі. А ще розумієш відповідальність за свої вчинки. Тому беру приклад з тебе і намагаюся відповідати за свої. Так, я хотіла тебе причарувати, помучити і вбити... Тільки не розрахувала своїх сил. Все! На цьому крапка. Буду вдячна, якщо зрозумів! Проклята Ліза Хейсбі»

... Я вбиваю людей. Різними способами й доволі успішно. Та ніколи не відчував у собі такий тягар, як зараз. Тільки поруч з Нею в мені з’явилося дивовижне сяйво. І раптом світ знову став прагматично простим: барви чорні й білі. Нічого більше. Лише пустка всередині душогуба та перспектива руйнації людських життів.

Як же так я втягнувся у цей диявольський вир? Хіба не міг десь по-справжньому здохнути в пустелі? Або повернутися калікою та пристати на хазяйство до якоїсь щиросердної фермерки? Ні, мені закортіло вершити долі людей! Ось і довершився. Вперше у житті покохав прекрасну квітку, а вона виявилася розумнішою за мене й сама поставила всі точки над «і». А ще я почуваюся зараз набагато гірше, ніж у ті хвилини, коли здавлюю чиєсь горло або виймаю з тіла закривавлений ніж...

Боже-милосердний! Підкажи: куди мені прямувати далі? Я не хочу більше кривавих грошей. Взагалі без Неї нічого не хочу. Я ж бачив, що ті очі прагнули сяяти в мені. Але вона вирішила піти. Маленька синьоока бандитка, хоч і безвинно та все-таки знищила свого ката, навзаєм за її спотворений світ.

Перше, що спало на думку – це кинутися до води та плисти доки в очах не смеркне. А потім згадав, як вона чаклувала над моїм пораненням і не зміг скривдити старань своєї мрії. Обережно поклав листок до конверта й пішов спати.

Тільки ясно, що не спав. Зібрав свої нечисельні пожитки, сховав листа Лізи до кейсу (у кишеню з липучкою, щоб не пом’явся). Досить того, що моє життя схоже на зморщену ганчірку. То нехай навіть її відмова зберігається у пристойному вигляді. А рано-вранці вирішив прямувати до Парижа. Там я все-таки буду ближче до Неї.

На квартирі все залишалося без змін. Невидимі волокна, що приклеїв на дверях та вікнах порвалися від моєї руки. Тобто до мене ніхто не заходив. Це не параноя, а звичайна пересторога спеціаліста. Заліз до вентиляції, дістав з пакета телефон і відкрив... Господи, скільки на сьогодні кандидатів померти! Просто неймовірно. Інформацію не видаляв, а закрив. Клієнти ж не відчепляться. Треба відмовити якось вірогідно.

Після душу оцінив роботу мого янгола. Тут вдома я можу дозволити собі допомогу одного надійного лікаря. Той коновал зшиває до купи ще й не таких. І знову серце стислося, як у панянки на виданні. Ранка майже затягнулася та здавалося посміхається мені. Які ж у Неї легенькі руки! Хіба що всі мої клітини підкоряються Їй і тому я однозначно здоровий та готовий до змін у житті.

На всякий випадок промив перекисом та заліпив бік і сів відписувати замовникам. Щось страшне робиться з людьми! Кілька днів мене не було в місті, а тут утворилася ціла черга з майбутніх мертвяків...

Мої відмовки були стандартно прості: їду на відпочинок, що означало: проколовся й переховуюсь. Підхопив грип, тобто поранений. Або просто: маю незакінчену роботу і т.д. Здається всіх задовольнив. Піду внизу поїм.

Правда тут, на Фобур, немає таких смаколиків як на бульварі Барбес. Там на м’ясі працював справжній майстер, а це так – зграйка кашоварів. Тільки подали їжу, знову пригадав, як Вона сидить навпроти й заграє тим своїм небесним поглядом. Так, моя маленька розбійнице, «катувати» свого кривдника у тебе дуже талановито виходить. І я геть не знаю, що з цим робить?