Раді Вас бачити!

ЛІЗА

Перед очима знову висока порожня стеля. Стіни інколи рухаються, разом з людьми. Тільки голосів я не чую. Ніяких взагалі. З тієї миті, як Він востаннє сказав: «Кохаю. Живи...» я більше нічого не відчуваю.

Та навряд чи я виконаю наказ Анвара. Навіщо мені таке життя, де душа спочатку помирає разом з дорогими людьми, а потім намагається відновитися? Я шукаю нові сили жити далі, але найкраще знову гине і я також помираю...

Довкола бігають якісь невиразні істоти. Я не розпізнаю облич. Мене кудись везли, переносили, щось кололи. Та байдуже. Якби ж скоріше смеркло все назавжди! А ще я шкодую, що Анвар не навчив мене жодної молитви. Нашої чи їхньої, хоча б якоїсь. Він казав, що від спілкування з Богом стає легше. А потім відкрив для мене світ, де цінують звичайні прості речі, саме вони найдорожчі у житті. Тільки я не слухалася й не кохала. Вважала, що світ крутиться навколо мене. А Він весь час повторював, що заради мене готовий померти... І помер!

Він закрив мене собою і вбив тих безмозких виродків, що вилізли з темряви. А чого я ходила туди? Цього не пам’ятаю. Може випадково завезло таксі? Район мені незнайомий і чужий. Що ми зі вчителем взагалі там робили? Навіщо я запитую? Мені ж ніхто не відповість. Всі ті примари зайняті чимось своїм. А я тут сама-самісінька.

Раніше була з Ним. А тепер лише бачу: як гаснуть його чарівні очі, а ще я вся в крові. Тримаю Його тіло на колінах, а він тихенько хрипить і захлинається кров’ю. Далі взагалі нічого...

– Навіщо Ви її закріпили? – стирає хустинкою сльози опікун та сумно зітхає, дивлячись на мене крізь скляну стіну.

– Даруйте, мсьє Шантоні, але це для блага пацієнтки. По-перше, мадмуазель втратила координацію рухів. Можливо то наслідки попередньої травми. А ще після обстеження ми зрозуміли, що вона майже нічого не бачить. Це друга проблема і вона також пов’язана з роботою мозку. Ми під’єднали необхідну апарату й усі функції організму працюють нормально. Дискомфорту вона ніде не відчуває. Якщо Ви про це. Повинен зазначити, що такі часті фізичні й моральні травми дуже небезпечні для молодого організму. Дякую, що привезли попередній епікриз. Я ще уважно почитаю, але лікувати треба тепер те, що вже маємо... – шанобливо роз'яснює опікуну провідний спеціаліст кризового центру, куди мене привезли.

– Господи! Врятуй і збережи її. Така гарна була дитина, розумна й чарівна! А потім родину ніби прокляли. Спочатку матері не стало й вона занедужала. А тепер оцей страшний випадок. Я досі не втямлю: навіщо вона подалася до того жахливого кварталу? У Лізи ніколи в житті не було там знайомих... Добре, піду собі! Коли що - телефонуйте мені негайно, – киває професору мсьє Шантоні й прямує з відділення на свіже повітря.

– Алло! Так, Фонте, шукав. Дякую, що відгукнувся. Мені дуже потрібна твоя мудра голова, бо сам я нічогісінько не розберу. Не тобі казати, що мої справи більше про податки та накопичення, а ти - суперзірка дедукції, на всі часи. Добре, приїзди. Чекатиму з нетерпінням.

А це вже дядечко Робер спілкувався з колишнім комісаром поліції. Вони давні друзі. І хоч той на пенсії та його гострий розум не старішає й кажуть, що він може розкрутити будь-яку справу. А ще мсьє де Фонте має незліченні зв’язки, як серед кримінального світу, так і в правоохоронній системі.

Саме тому мій опікун і покликав його. Для початку він хотів дізнатися, що то за невідомий, котрого від мене не могли відірвати двоє міцних санітарів? І хоч я була мокра від Його крові та все одно не випускала мертвого тіла Анвара зі своїх рук, аж доки мені не вкололи ліки. Тільки тоді різні служби почали виконувати необхідні в такій ситуації процедури.

Скоро два мудрих старці накопали, що я не ходила ні до яких подруг чи на фітнес, а вже кілька місяців зустрічалась з самотнім відставним легіонером, якого звали Анвар Мазіб. Та й Даніель відверто зізнався, що познайомив нас у парку розваг навесні.

Тільки тепер бідолашний мсьє Шантоні почав складати до купи пазли всього, що відбувалося. Всі оті дурниці зі східним одягом та вигадані ночівлі у подруг не викликали у нього жодної підозри. Адвокат щиро любив мене й жалів, а тому довіряв та думав, що я ще маленька. А я завжди викладала події так відверто, що освічений інтелігентний чоловік і подумати не міг про подвійне життя сирітки.

Далі вилізло наше з Анваром інтимне листування. У моєму телефоні були такі рядки, про які одногрупник Вінсент і не здогадувався. Адже мій гарячий східний коханець цитував не лише Коран, а й Шекспіра з Байроном та додавав від себе таких гострих ноток, що не усвідомити наш бурхливий зв’язок було нереально.

Багато чого адвокат з комісаром поки взагалі не доганяти: для кого я все це готувала? Де той нещасний, котрого я ненавиділа настільки, що створила цілий паралельний світ? Підпорядкувала собі тямущого охоронця, який виконував забаганки та супроводжував у злочинні квартали?

Чи випадково бульвар Барбес став для наших походеньок з тілоохоронцем фатальним? І що мене пов’язувало з місцем збройного нападу? Та у вбитих тепер не спитаєш, а я лежала прикована до лікарняного приладдя й знову нагадувала безмозкий шматок м’ясо. А ще робочих камер у тих місцях катма. В кримінальних районах ліхтарі частіше розбиті, ніж сяють. Де вже шукати відеозаписи!

Звідки ж сивочолим шпигунам знаття, що я й сама не здогадувалась, як Анвар поїхав тоді за мною? Ні, не через ревнощі! Думаю, після нашої божевільної ночі напередодні, Він просто не міг ризикувати. Адже всім своїм єством прикипів до розбещеного дівчиська й кохав, як нікого у житті. Тому свідомо боявся та оберігав. Ніби відчував: ще трохи і я вляпаюся в якесь нещастя.

Не знаю, було то вперше чи може й раніше він перебував десь поруч та бачив мої зустрічі з невідомим громилом у кафе на бульварі? Мені нічого не говорив. Але цього разу дійсно врятував, тільки востаннє. Залишається загадкою й те, чому до нестями щасливий чоловік весь час торочив про смерть? Так, наче прогнозував свій неминучий кінець...

Через кілька днів до моєї палати хтось надіслав величезний букет квітів. Я погано бачу все, що мене оточує. Плутаю речі та людей. Вони розпливаються, як у воді, хоч аромати я відчуваю добре. Так от, коли принесли букет, я почала плакати. Їх пахощі нагадували мені день, коли вперше у житті я кохалася з чоловіком у духмяному сіні. Не знаю, де там була схожість з квітами та накривало мене до істерики. Лікарі зрозуміли й квіти прибрати. Але сльози залишили мені.