Раді Вас бачити!

«Тінь Глітерборна»

Ніч у Глітерборні не була темрявою.

Вона була чимось іншим — живим, густим, майже відчутним, ніби саме повітря навчилося дихати повільніше, обережніше… і з острахом.

Місто-держава спало під небом, яке ніколи не ставало повністю світлим. Сонце тут не сходило — воно лише іноді пробувалося крізь розірвані хмари, ніби згадувало, що колись мало право світити.

Але цієї ночі навіть воно відступило.

У вузькому провулку Чорного Кварталу щось рухалося.

Не людина.

І не тінь.

Каель стояв нерухомо, тримаючи клинок так, ніби той важив менше за повітря. Його очі звикли до темряви, але не до того, що в ній ховалося останніми тижнями.

Бо тіні більше не повторювали світло.

Вони почали… обирати.

— Я тебе бачу, — тихо сказав він.

Відповіді не було.

Лише легкий рух по стіні — ніби сама цегла на мить втратила форму.

І тоді воно вийшло.

Силует, схожий на людину, але надто високий, надто “порожній” усередині. Там, де мала бути голова — лише розірвана темрява, що пульсувала, як серце.

Каель зробив крок вперед.

Його клинок спалахнув темно-синім вогнем.

— Поверни те, що взяв, — сказав він.

Сутність нахилила голову. І в цей момент провулок наповнився шепотом.

Не одним голосом.

Десятками.

Сотнями.

Наче всі, кого поглинула ніч Глітерборна, говорили одночасно — через одну горлянку темряви.

У цей самий момент за кілька кварталів від Чорного Кварталу прокинулася Ліра.

Вона сіла різко, ковтаючи повітря, ніби виринула з глибини води.

Її руки тремтіли.

Очі ще бачили сон.

Але це вже не був сон.

Це було майбутнє.

Місто падало.

І в самому центрі цього падіння стояв Каель — самотній серед живої темряви, яка нарешті навчилася дивитися у відповідь.

Ліра прошепотіла:

— Це почалося…

І в ту ж секунду вікно її кімнати тріснуло без жодного звуку.

Ніби щось із іншого боку вже знало її ім’я.