Спочатку:
На сторінку книги
Кілька хвилин у печері панувала тиша. Ніхто не наважувався заговорити першим. Ліра сиділа біля кам'яної стіни, намагаючись відновити сили після використання своєї магії. Каель мовчки дивився на чоловіка, якого все життя вважав загиблим. Здавалося, між ними залишилися сотні слів, але жодне не хотіло вимовлятися вголос.
Нарешті батько Каеля повільно підвівся. Він більше не хитався, але втома читалася в кожному його русі. Він провів рукою по чорній мітці на грудях і сумно усміхнувся.
— Настав час сказати правду.
Каель зробив крок ближче.
— Я готовий слухати.
Чоловік уважно подивився на нього.
— Спочатку ти маєш знати моє ім'я не як батька... а як воїна.
Він зробив коротку паузу.
— Мене звати Арден.
Каель завмер.
За всі роки він жодного разу не замислювався, що майже не пам'ятає навіть імені свого батька. Для нього він завжди був просто татом. І тепер це ім'я прозвучало так незвично, ніби належало герою старої легенди.
Арден повільно підійшов до синього вогню, що горів у центрі печери. Його полум'я тихо відбивалося в очах чоловіка.
— Двадцять років тому я був одним із мисливців Ордену Світла. Ми шукали Короля Тіней, бо вірили, що зможемо покласти край його владі. Нас було дванадцятеро. Ми були молодими, сильними й занадто самовпевненими.
Він гірко всміхнувся.
— Ми думали, що темрява боїться мечів.
Арден опустив голову.
— Насправді вона чекала, поки ми самі прийдемо до неї.
У печері стало тихо.
Навіть вовченя перестало рухатися, ніби теж слухало розповідь.
— Ми знайшли його глибоко під землею. Там, де світло ніколи не народжується. Я досі пам'ятаю той день. Повітря було холодним. Не через зиму. Через страх. Ми ще не бачили ворога, але вже відчували його присутність. Один за одним мої товариші почали втрачати розум. Хтось чув голоси. Хтось бачив своїх рідних. Хтось просто кинув зброю і пішов у темряву.
Арден заплющив очі.
— З дванадцяти нас залишилося лише троє.
Каель мовчав.
Він ніколи не чув цієї історії.
— Коли ми зустріли Короля Тіней, я зрозумів одну річ. Його найбільша сила — не магія. Він знаходить найболючіші спогади людини й перетворює їх на зброю.
Ліра опустила очі.
Вона згадала голос своєї матері у Темному Штормі.
Тепер усе ставало зрозумілим.
Арден перевів погляд на неї.
— Саме тому ти не повинна сумніватися в собі. Якщо він відчує страх, то використає його проти тебе.
Ліра лише кивнула.
Вона добре розуміла, про що говорить Арден.
Каель мовчки дивився на батька.
Потім тихо запитав:
— Чому ти залишився живим?
Арден важко зітхнув.
— Бо я зробив вибір.
Він повільно розстебнув комір сорочки.
Чорна мітка все ще тьмяно пульсувала.
— Я дозволив темряві оселитися в мені. Інакше вона вирвалася б назовні та знищила Глітерборн. Я став її в'язницею.
Каель довго мовчав.
Потім тихо сказав:
— Ти пожертвував собою...
Арден похитав головою.
— Ні.
Він сумно усміхнувся.
— Я просто зробив те, що мав зробити батько.
Каель відчув, як у горлі став клубок.
Стільки років він носив у серці образу.
А тепер ця образа повільно танула.
Він підійшов до Ардена.
Не сказав жодного слова.
Лише міцно обійняв його.
Арден на мить завмер.
Наче не вірив, що це відбувається.
Потім обережно обійняв сина у відповідь.
— Пробач...
Прошепотів він.
— За всі роки.
Каель заплющив очі.
— Головне... що ти зараз поруч.
Ліра тихо відвернулася.
На її обличчі з'явилася тепла усмішка.
Вона розуміла, що ця зустріч не поверне втраченого часу.
Але вона подарувала їм шанс почати все заново.
Саме в цю мить синє полум'я в центрі печери раптом стало яскравішим.
На кам'яній підлозі почали проступати стародавні руни.
Вони складалися в карту.
Арден різко змінився в обличчі.
— Ні...
Каель подивився на нього.
— Що сталося?
Арден повільно провів рукою над рунами.
— Це шлях...
— Куди?
Арден підняв погляд.
Його голос став тихим.
— До другої Печатки.
І якщо карта прокинулася саме зараз...
Значить, Король Тіней уже теж вирушив туди.
