Спочатку:
На сторінку книги
Вони не стали гаяти часу.
Щойно останній із Вартових промовив слова про Темний Шторм, Каель коротко кивнув Лірі, і вони швидким кроком залишили міст. За їхніми спинами чорні вершники мовчки розвернули коней і так само несподівано зникли в густому тумані, ніби їх ніколи тут і не було. Ліра ще раз озирнулася. Їй хотілося поставити безліч запитань, але відповідей вона все одно не отримала б. Попереду чекала дорога, а позаду залишалися лише загадки.
Стежка петляла між високими скелями. Каміння було вологим після нічного туману, тому доводилося уважно дивитися під ноги. Над головою небо стрімко темнішало. Чорні хмари збиралися в один величезний вир, а всередині них час від часу спалахували фіолетові блискавки. Це видовище лякало більше, ніж будь-яка битва. У ньому було щось неприродне, ніби сама ніч ожила й повільно накривала світ.
— Нам потрібно знайти укриття, — сказав Каель, не сповільнюючи кроку.
— Це справді настільки небезпечно?
Він кивнув.
— Колись один старий мисливець розповідав мені про Темний Шторм. Тоді я думав, що це казка для новачків. Але сьогодні... я вже ні в чому не впевнений.
— Що він робить?
Каель мовчав кілька секунд.
— Кажуть, після нього люди зникають. Хтось безслідно. А хтось... повертається зовсім іншою людиною.
Ліра більше нічого не запитувала.
Вона відчула, як холодний вітер став сильнішим.
Раптом зовсім поруч почулося тихе скавчання.
Ліра різко зупинилася.
— Ти чув?
Каель теж насторожився.
Звук долинув із-за великого валуна. Вони обережно підійшли ближче. Там, притиснувшись до каменя, сидів маленький вовченя. Його сіра шерсть була брудною, а одна лапа була поранена. Побачивши людей, звір спробував загарчати, але замість цього лише тихо заскавчав.
— Бідолаха... — прошепотіла Ліра й присіла навпочіпки.
— Не підходь надто близько, — попередив Каель. — Дикі звірі від страху можуть напасти.
Та вовченя не нападало. Воно лише дивилося на Ліру великими жовтими очима. У них не було злості — лише страх і виснаження.
Ліра повільно простягнула руку.
— Не бійся... Ми тебе не образимо.
Вовченя трохи відсахнулося, але не втекло.
Каель уважно спостерігав.
— Ти завжди так довіряєш незнайомим?
— Не всім.
— А йому?
Ліра ледь усміхнулася.
— Він теж наляканий.
Каель нічого не відповів. Він зняв із пояса невелику флягу з водою й мовчки простягнув її Лірі.
— Ось.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Думав, скажеш залишити його.
— Хотів.
Він усміхнувся куточком губ.
— Але знаю, що ти все одно мене не послухаєш.
Ліра тихо засміялася.
Вона обережно промила рану вовченяті, а потім відірвала смужку тканини від краю свого плаща й перев'язала лапу. Маленький звір спочатку здригався від кожного дотику, але поступово заспокоївся. Коли вона закінчила, він обережно лизнув її руку.
— Здається, тепер у нас є новий друг, — сказав Каель.
— Сподіваюся.
Та саме в цю мить вовченя різко підняло голову. Його вуха насторожилися, а шерсть стала дибки. Воно тихо загарчало й подивилося кудись угору.
Каель миттєво зрозумів, що це означає.
Він повільно обернувся.
Чорна хмара вже була зовсім близько.
Вона не пливла небом.
Вона котилася просто землею, поглинаючи дерева, каміння й усе, до чого торкалася. Усередині вирували блискавки, а крізь гуркіт грому ледь чутно долинали десятки людських голосів. Вони кликали когось на ім'я, сміялися, плакали, благали про допомогу.
Ліра відчула, як серце стислося.
Серед тих голосів вона почула один, який впізнала одразу.
— Ліро...
Це був голос її матері.
Вона завмерла.
На мить їй захотілося зробити лише один крок назустріч темряві.
Але раптом чиясь тепла рука міцно стиснула її долоню.
Каель.
Він навіть не дивився на неї.
Його погляд був прикутий до шторму.
— Не слухай.
Його голос був спокійним.
Твердим.
— Це не вона.
Ліра заплющила очі.
По щоці скотилася сльоза.
— Я знаю...
Вона зробила глибокий вдих і ще сильніше стиснула його руку.
— Ходімо.
Каель кивнув.
Вони побігли вперед, а маленьке вовченя кинулося за ними. Позаду ревів Темний Шторм, поступово наздоганяючи їх. Попереду, серед скель, виднівся темний отвір печери — їхній єдиний шанс урятуватися.
І ніхто з них ще не знав, що саме в цій печері на них чекала відповідь на запитання, яке Каель носив у серці багато років: що насправді сталося з його батьком?
