Спочатку:
На сторінку книги
Вітер різко здійнявся, закручуючи вулицею пил і дрібні краплі дощу. Люди, які ще хвилину тому в паніці тікали від тіней, повільно почали виходити зі своїх схованок. Хтось обіймав рідних, хтось дякував небесам, а хтось мовчки дивився на Каеля й Ліру, не знаючи, чи вони щойно врятували місто... чи лише відтермінували щось набагато страшніше.
Каель стояв посеред вулиці, стискаючи в долоні чорну пір'їну. Вона була легкою, майже невагомою, але від неї віяло холодом, що пронизував до кісток.
— Не торкайся її голими руками, — тихо сказала Ліра.
Він підняв на неї погляд.
— Чому?
— Не знаю... Просто відчуваю.
Каель мовчки дістав із кишені шматок темної тканини й загорнув пір'їну.
— Ти часто таке відчуваєш?
Ліра ледь усміхнулася.
— На жаль.
Вони повільно рушили вузькою вулицею. Навколо вже працювали міські Вартові, допомагаючи пораненим. Один із них підійшов до Каеля.
— Мисливцю.
— Так?
— Це були не звичайні тіні.
— Знаю.
— Ми втратили трьох людей.
Каель заплющив очі.
Кожна така новина боліла однаково.
Він ніколи не звикав до втрат.
— Передайте родинам... що місто подбає про них.
Вартовий мовчки кивнув.
Минуло близько години.
Каель і Ліра повернулися до бібліотеки.
Старий бібліотекар чекав на них біля входу.
Побачивши чорну тканину в руках Каеля, він зблід.
— Ні...
— Ви знаєте, що це?
— Покажи.
Каель обережно розгорнув тканину.
Чорна пір'їна ледь помітно мерехтіла.
Бібліотекар зробив крок назад.
— Я думав... вони давно зникли.
— Хто?
— Ворони Безодні.
Ліра здивовано насупилася.
— Це птах?
— Колись був.
Він важко сів на стілець.
— Стародавні маги використовували цих створінь як посланців. Але після Великої Ночі вони зникли разом зі своїми господарями.
Каель уважно слухав.
— Тоді звідки ця пір'їна?
— Якщо вона існує...
Старий подивився йому просто в очі.
— Значить, темні маги теж повернулися.
У бібліотеці стало тихо.
Ліра опустила погляд на свою долоню.
Срібний знак знову почав світитися.
Вона різко вдихнула.
Перед очима промайнуло видіння.
Величезна брама.
Кам'яні статуї.
Ріка чорного вогню.
І чоловік у темній короні, який сидів на троні.
Він повільно підвів голову.
Хоч між ними були сотні кілометрів, Ліра відчула, що він бачить її.
— Ти запізнилася...
Його голос пролунав у неї в голові.
Ліра скрикнула й схопилася за скроні.
— Ліро! — Каель миттєво опинився поруч.
Вона важко дихала.
— Він...
— Хто?
— Я бачила його...
— Короля?
Вона повільно кивнула.
— Він живий...
У кімнаті запанувала така тиша, що було чути потріскування свічок.
Каель мовчав.
Він завжди вважав легенди лише застереженням.
Тепер вони ставали реальністю.
Бібліотекар повільно підійшов до старої карти, що висіла на стіні.
Його палець зупинився на місці, позначеному лише одним словом:
«Забороні землі».
— Якщо відповіді ще існують, — тихо сказав він, — то тільки там.
Каель подивився на Ліру.
Вона вже трохи оговталася, але в її очах усе ще жив страх.
— Це небезпечна дорога, — сказав він.
— Знаю.
— Можеш відмовитися.
Ліра кілька секунд мовчала.
Потім усміхнулася.
— Якби я хотіла спокійного життя, то не пішла б за світлом зі свого сну.
Каель ледь помітно усміхнувся.
— Тоді вирушаємо на світанку.
За вікном над Глітерборном знову почав накрапати дощ.
А високо над містом, сховавшись серед темних хмар, пролетів величезний чорний ворон.
Він зробив коло над бібліотекою.
І зник у темряві.
