Спочатку:
На сторінку книги
Вони залишили місце, де Кам'яний Вартовий виконав своє останнє призначення, ще до заходу сонця. Ліс залишався таким самим густим, але тепер у ньому щось змінилося. Ніби самі дерева перестали ставитися до мандрівників із недовірою. Вітер став м'якшим, між гілками знову лунав спів птахів, а вузька стежка, яка ще кілька годин тому губилася серед заростей, тепер ніби сама вела їх уперед. Ліра кілька разів озиралася назад. На місці, де стояв Кам'яний Вартовий, уже не було нічого, окрім великої купи старого каміння. Здавалося, що історія, свідками якої вони щойно стали, розчинилася разом із часом.
Каель ішов мовчки, стискаючи руків'я меча. Його погляд постійно ковзав між деревами. Він не міг позбутися відчуття, що за ними хтось спостерігає. Це було не схоже на звичайний страх. Скоріше на інстинкт мисливця, який не раз рятував йому життя. За останні дні він навчився довіряти таким відчуттям більше, ніж власним очам.
— Мені не подобається ця тиша, — тихо сказав він.
Арден кивнув.
— Вона занадто спокійна.
Ліра уважно подивилася на них.
— Думаєте, за нами йдуть?
Арден не відповів одразу.
Він підняв голову й довго вдивлявся в темні крони дерев.
— Думаю, вони вже давно поруч. Просто чекають слушної миті.
Після цих слів ніхто більше не заговорив.
Навіть вовченя, яке зазвичай весело бігало попереду, тепер трималося зовсім близько до Ліри. Воно тихо принюхувалося до повітря й раз по раз насторожено зупинялося, ніби чуло те, чого люди ще не могли почути.
Дорога почала підніматися вгору. Земля під ногами ставала кам'янистою, дерева поступово рідшали, а попереду між гілками почали вимальовуватися високі сріблясті скелі. Повітря стало прохолоднішим. Здавалося, кожен вдих наповнював легені крижаною свіжістю.
Коли вони піднялися на вершину пагорба, усі мимоволі зупинилися.
Перед ними відкрився краєвид, від якого перехоплювало подих.
Далеко внизу лежала величезна долина. Посеред неї здіймалися руїни стародавнього міста. Напівзруйновані башти торкалися хмар, широкі кам'яні вулиці губилися серед густої трави, а колись величні будинки були вкриті плющем і мохом. Усе це виглядало так, ніби саме місто давно заснуло й терпляче чекало тих, хто колись повернеться.
Ліра ледве чутно прошепотіла:
— Неймовірно...
Арден довго мовчав.
У його очах промайнув смуток.
— Колись це було найкрасивіше місто всього королівства. Тут жили Хранителі Печаток. Тут навчалися маги, воїни й цілителі. Люди приїжджали сюди з найвіддаленіших земель, щоб здобути знання. А потім прийшла темрява...
Його голос стих.
Каель уважно дивився на руїни.
— І більше ніхто сюди не повернувся?
— Майже ніхто.
Вони почали спускатися вузькою дорогою до міста. Чим ближче вони підходили, тим більше помічали сліди минулого. Уздовж дороги стояли статуї воїнів зі зламаними мечами. На кам'яних арках ще можна було розгледіти різьблені зорі та сонячні символи. Попри роки запустіння, це місце не здавалося мертвим. Воно просто мовчало.
На центральній площі їх зустріла величезна брама.
Вона була втричі вищою за будь-які міські ворота, які Каель бачив раніше. Її створили з білого каменю, що майже не постраждав від часу. Посередині виднівся круглий отвір.
Арден повільно дістав Ключ Хранителів.
Його руки трохи тремтіли.
— Якщо легенди правдиві...
Він обережно вставив кришталевий ключ у заглиблення.
На кілька секунд нічого не сталося.
Потім камінь здригнувся.
По всій брамі пробігли золоті лінії. Стародавні руни одна за одною почали світитися. Земля затремтіла, а важкі ворота повільно рушили з місця. Скрегіт старого каменю луною прокотився всією долиною.
За брамою відкрилися довгі сходи, що спускалися глибоко під землю.
Звідти віяло холодом.
І ще чимось.
Давньою силою, яка спала багато століть.
Каель міцніше стиснув меч.
— Ми майже дісталися.
Арден похитав головою.
— Ні.
Він уважно дивився в темряву.
— Ми лише підійшли до початку.
Ліра зробила крок до сходів, але раптом завмерла.
Її серце різко стиснулося.
Перед очима на мить промайнуло нове видіння.
Вона побачила ці самі сходи.
Побачила Каеля.
Побачила Ардена.
Побачила себе.
А потім...
Кров.
Дуже багато крові.
І людину, яка стояла серед темряви з обличчям, прихованим чорною маскою.
У руках незнайомець тримав меч, лезо якого було повністю поглинуте тінню.
Ліра різко розплющила очі.
Її руки затремтіли.
— Що сталося? — стривожено запитав Каель.
Вона не одразу знайшла слова.
— Нас... уже чекають.
Тиша стала важкою.
Навіть вітер перестав ворушити суху траву.
Попереду були лише темрява, стародавні сходи та невідомість.
І кожен із них відчув, що після цієї брами їхні життя вже ніколи не будуть такими, як раніше.
