Спочатку:
На сторінку книги
Ранок настав непомітно. Густий туман ліг на Глітерборн, ніби місто намагалося сховатися від світу. Сонце десь існувало, але його світло не могло пробитися крізь важкі хмари. Повітря було холодним, а волога осідала на камені, дахах і плащах перехожих. Місто прокидалося повільно, проте цього ранку ніхто не усміхався. Люди говорили пошепки, озиралися через плече, зачиняли двері швидше, ніж зазвичай. Страх уже не був чуткою. Він став частиною їхнього життя.
Каель стояв на міській брамі, дивлячись на дорогу, що губилася серед темного лісу. Він добре знав цю стежку. Колись нею ходили торговці, мандрівники й мисливці. Сьогодні вона була майже порожньою. Природа ніби сама попереджала кожного, хто наважиться зробити хоча б крок уперед. Дерева стояли неприродно нерухомо, а вітер, який завжди гуляв між їхніми кронами, цього разу мовчав.
За його спиною тихо пролунали кроки.
— Ти зовсім не спав? — запитала Ліра.
Каель навіть не обернувся.
— Не зміг.
Ліра стала поруч і теж подивилася на темний обрій.
— Я теж.
Декілька хвилин вони просто мовчали. Іноді мовчання говорило більше, ніж будь-які слова.
— Боїшся? — несподівано запитав Каель.
Ліра чесно кивнула.
— Дуже.
Він усміхнувся куточком губ.
— Добре.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Добре?
— Людина, яка нічого не боїться, перестає помічати небезпеку. А це найкоротший шлях до загибелі.
Ліра тихо видихнула.
— А ти?
Він довго мовчав.
— Я боюся іншого.
— Чого саме?
Його погляд став важким.
— Що одного дня не встигну врятувати когось... як колись.
Ліра не ставила зайвих запитань.
Вона бачила біль у його очах.
Біль, який не зникає з часом.
Лише навчається ховатися.
Вони залишили Глітерборн, коли міський годинник пробив сьому ранку.
За їхніми спинами повільно зачинилися величезні ворота.
Глухий звук луною прокотився долиною.
Ніхто з них не озирнувся.
Попереду лежав ліс.
Його називали Попелястим.
Колись тут співали птахи, текли прозорі струмки, а дерева були настільки високими, що їхні верхівки губилися серед хмар. Але після Великої Ночі все змінилося.
Листя стало майже чорним.
Стовбури вкрилися дивними сріблястими тріщинами.
Навіть повітря мало присмак попелу.
Ліра мимоволі обійняла себе руками.
— Тут... холодніше.
— Це не холод, — тихо відповів Каель. — Це магія.
Вона підняла на нього очі.
— Темна?
— Так.
— Її можна відчути?
— Якщо довго залишатися тут... починаєш чути голоси.
Ліра завмерла.
— Голоси?
Каель кивнув.
— Вони не справжні. Вони знають твої страхи, твої спогади, твої втрати. Вони говоритимуть саме те, що ти найбільше хочеш почути.
Вона мовчки слухала.
— І що тоді?
— Ніколи не відповідай.
Вони йшли ще майже годину.
Ліс ставав дедалі густішим.
Сонячне світло зовсім зникло.
Лише вузька стежка залишалася єдиним орієнтиром.
Раптом Ліра почула знайомий голос.
— Ліро...
Вона різко зупинилася.
Каель теж завмер.
— Що таке?
— Ти... чув?
— Що саме?
Вона озирнулася.
Між деревами нікого не було.
Та голос прозвучав знову.
Тепліший.
Ближчий.
— Доню...
У Ліри перехопило подих.
— Це... мама...
Вона зробила крок убік.
Каель миттєво схопив її за зап'ясток.
— Ні.
— Але...
— Це не вона.
— Я чую її!
У голосі Ліри з'явилися сльози.
— Вона кличе мене...
Каель міцніше стиснув її руку.
— Подивися на мене.
Ліра насилу перевела погляд.
— Це ліс, — твердо сказав він. — Він читає твоє серце. Він знає, кого ти втратила.
— А якщо це справді вона?..
Каель повільно похитав головою.
Його голос став тихішим.
— Якби моя сім'я покликала мене зараз... я теж хотів би повірити.
Ліра завмерла.
— Твоя... сім'я?
Він мовчав кілька секунд.
— Їх більше немає.
Вітер нарешті поворухнув верхівки дерев.
Каель дивився кудись удалину.
— Саме тому я знаю, наскільки небезпечні такі голоси.
Ліра більше не зробила жодного кроку вбік.
Вона лише тихо витерла сльози.
— Дякую...
Каель нічого не відповів.
Він просто відпустив її руку.
І вони знову рушили вперед.
Попереду, серед густого туману, почали вимальовуватися руїни стародавньої кам'яної брами.
Саме там, за словами бібліотекаря, починалася територія, куди століттями не наважувався ступити жоден мисливець.
І саме там на них уже хтось чекав.
Каель першим ступив до стародавньої брами.
Кам'яні колони, що колись здіймалися високо в небо, тепер були вкриті тріщинами й густим чорним мохом. Деякі символи на них майже стерлися, але час не зміг приховати їхньої сили. Від цих руїн віяло давньою магією — настільки старою, що вона здавалася частиною самої землі.
Ліра підійшла ближче й провела пальцями по холодному каменю.
— Цим руїнам... сотні років?
— Більше, — відповів Каель. — Їх збудували ще до появи Глітерборна.
— Хто?
Він похитав головою.
— Ніхто вже не знає.
На мить усе навколо завмерло.
Не було чути ні вітру, ні шелесту листя.
Лише власне дихання.
І тоді пролунав глухий тріск.
Десь углибині лісу.
Каель миттєво поклав руку на меч.
— Назад.
Ліра слухняно відступила на кілька кроків.
Тріск повторився.
Потім ще раз.
Із темряви між дерев повільно почали з'являтися постаті.
Спочатку одна.
Потім друга.
Третя.
Вони рухалися неприродно повільно, ніби не йшли, а ковзали землею.
На них були порвані темні плащі, а обличчя приховували глибокі каптури.
— Це люди? — пошепки запитала Ліра.
Каель уважно придивився.
— Колись були.
Перша постать підняла голову.
З-під каптура світилися блідо-сині очі.
Без зіниць.
Без життя.
Вона витягнула вперед довгу сіру руку.
І в ту ж мить усі істоти кинулися вперед.
— Ліро, лягай!
Каель вихопив меч.
Синє полум'я спалахнуло вздовж леза.
Перший удар розсік повітря.
Найближча істота розсипалася на чорний попіл.
Але решта навіть не зупинилася.
Вони оточували їх із різних боків.
Одна стрибнула просто на Ліру.
Вона інстинктивно виставила долоню.
Срібний знак спалахнув.
Навколо неї здійнялася хвиля світла.
Істоту відкинуло на кілька метрів.
Вона вдарилася об дерево й зникла, розчинившись у темному диму.
— Молодець! — крикнув Каель.
Ліра ледве втрималася на ногах.
Вона важко дихала.
— Я... не знаю, як це зробила...
— Не думай!
Ще дві істоти одночасно напали на мисливця.
Каель різко розвернувся.
Його меч рухався швидко й точно.
Один удар.
Другий.
Третій.
Синє полум'я освітлювало ліс короткими спалахами.
Попіл кружляв у повітрі, змішуючись із туманом.
Та ворогів меншало дуже повільно.
— Їх забагато! — вигукнула Ліра.
Каель відступив на крок.
Він уже відчував втому.
Саме тоді земля під ногами затремтіла.
З руїн брами вирвалося сліпуче біле світло.
Стародавні символи на камені один за одним почали світитися.
Усі темні істоти раптом завмерли.
Наче хтось наказав їм не рухатися.
За кілька секунд вони відступили.
Повільно.
Не від страху.
Наче виконували чиюсь волю.
Потім розчинилися серед дерев.
Ліс знову стих.
Каель повільно опустив меч.
Його груди важко здіймалися від утоми.
Ліра стояла поруч, намагаючись заспокоїти дихання.
— Вони... втекли? — тихо запитала вона.
Каель дивився на стародавню браму.
— Ні.
— Тоді що сталося?
Він мовчав.
Потім тихо промовив:
— Нас пропустили.
Ліра відчула, як серце завмерло.
— Тобто...
— Хтось хоче, щоб ми пішли далі.
Вона повільно підняла погляд.
За брамою, у густому тумані, виднілася вузька дорога, що вела в невідомість.
І десь далеко, майже нечутно, пролунав низький сміх.
Ні Каель, ні Ліра ще не знали, що, переступивши цю межу, вони залишили позаду не лише Глітерборн.
Вони залишили позаду світ, який знали все своє життя.
