Спочатку:
На сторінку книги
Дорога до Земель Зірок виявилася довшою, ніж здавалося на карті. Уже другий день вони йшли крізь густий прадавній ліс, де дерева здіймалися так високо, що їхні крони майже повністю закривали небо. Сонячне світло ледве пробивалося крізь товсті гілки, залишаючи на землі лише вузькі смуги тьмяного сяйва. Повітря пахло сирим мохом, хвоєю та старою деревиною. Іноді здавалося, що сам ліс уважно спостерігає за кожним їхнім кроком, прислухається до кожного слова й зберігає всі таємниці, які колись були довірені його тиші.
Каель ішов попереду, уважно вдивляючись у стежку. За останні дні він став ще мовчазнішим. Він не боявся дороги чи ворогів, але думки про батька не давали йому спокою. Багато років він ненавидів людину, яка, як йому здавалося, покинула сім'ю. Тепер правда виявилася зовсім іншою. Ця правда не стирала болю, але змінювала його. Образа поволі поступалася місцем розумінню.
Арден ішов трохи позаду. Чорна мітка на його грудях майже не турбувала його після того, що зробила Ліра, але він знав, що це лише тимчасове полегшення. Усередині нього темрява все ще жила. Вона мовчала, чекала й набиралася сил. Він добре відчував її присутність і найбільше боявся не власної смерті, а того дня, коли перестане контролювати самого себе.
Ліра помічала погляд Ардена щоразу, коли він дивився на Каеля. У тих очах було стільки невимовленого жалю, що серце мимоволі стискалося. Вона розуміла: іноді навіть ціле життя замало, щоб надолужити втрачений час.
Поруч із нею бігло вовченя. Його лапа майже загоїлася, а рухи стали впевненими. Час від часу воно весело забігало вперед, принюхувалося до кущів, а потім поверталося назад, ніби перевіряло, чи всі ще поруч.
Несподівано Каель зупинився.
— Дивно...
Ліра підійшла ближче.
— Що сталося?
Він показав на землю.
— Подивіться.
На м'якому ґрунті виднілися величезні сліди. Вони були значно більшими за людські й залишилися зовсім недавно.
Арден присів навколішки, уважно оглянув відбитки й провів пальцями по вологій землі.
— Це не звір.
— Тоді хто?
Арден повільно підвівся.
— Кам'яні Вартові...
Ліра здивовано насупилася.
— Я думала, це лише легенда.
Арден ледь усміхнувся.
— Ми вже не раз переконувалися, що легенди говорять більше правди, ніж здається.
Вони рушили далі ще обережніше.
Навколо стало неприродно тихо. Не співали птахи. Не шелестіло листя. Навіть вітер ніби перестав дихати.
Каель відчув знайоме напруження.
— Мені це не подобається.
— І мені, — тихо відповіла Ліра.
Раптом вовченя голосно загарчало.
Воно стало перед Лірою, притиснуло вуха й дивилося кудись углиб лісу.
За кілька секунд земля ледь помітно здригнулася.
Потім ще раз.
І ще.
Ніби хтось дуже важкий повільно наближався до них.
Із-за старих дерев почала виринати велетенська постать, складена з каменю. На її тілі проростав мох, а між тріщинами світилися тонкі золоті лінії. Очі Вартового відкрилися повільно, ніби після століть сну.
Він зробив крок.
Потім другий.
Зупинився за кілька метрів від мандрівників і мовчки подивився на них.
Каель уже тримав руку на руків'ї меча.
Арден обережно поклав долоню йому на плече.
— Не поспішай.
— Він може напасти.
— А може й ні.
Кам'яний Вартовий не рухався.
Він уважно дивився на Ліру.
Дівчина зробила глибокий вдих.
— Знову я?
Арден кивнув.
— Схоже, він когось упізнав.
Ліра несміливо ступила вперед.
Серце калатало так сильно, що вона чула його у власних вухах.
Вартовий повільно простягнув величезну кам'яну долоню.
На мить здалося, що зараз вона розчавить усе навколо.
Та сталося інше.
Щойно Ліра торкнулася холодного каменю, золоті лінії на тілі велетня спалахнули яскравим світлом.
Ліс ожив.
Дерева тихо зашуміли.
Птахи знову заспівали.
А в повітрі з'явилися сотні маленьких золотих іскор.
Кам'яний Вартовий повільно опустився на одне коліно.
Наче вітав ту, на яку чекав багато століть.
У його грудях відчинилася прихована кам'яна ніша.
Усередині лежав стародавній кришталевий ключ.
Арден затамував подих.
— Невже...
Він не вірив власним очам.
— Це Ключ Хранителів.
Каель подивився на батька.
— Для чого він?
Арден обережно взяв ключ до рук.
— Без нього ніхто не зможе відкрити шлях до Другої Печатки.
У цю ж мить Кам'яний Вартовий повільно підняв голову.
Його золоті очі згасли.
Велетень почав повільно розсипатися на каміння, ніби виконав своє останнє призначення.
Ліра мовчки дивилася на це.
Їй стало сумно.
— Він чекав нас... так довго.
Арден тихо відповів:
— І дочекався.
Та ніхто з них не помітив, як далеко між деревами спалахнули дві холодні чорні зіниці.
Хтось уже знав, що Ключ Хранителів знайдено.
І тепер полювання починалося по-справжньому.
