Спочатку:
На сторінку книги
— ...Тату?..
Слово зірвалося з губ Каеля майже беззвучно.
Він сам не був певен, чи справді вимовив його, чи лише подумав.
Чоловік стояв нерухомо.
Сивини у волоссі стало більше, ніж Каель пам'ятав. На обличчі пролягли глибокі зморшки, а старий плащ був розірваний у кількох місцях. Він виглядав не як воїн, а як людина, яка дуже довго боролася... і майже забула, заради чого.
Ліра не сказала ні слова.
Вона лише перевела погляд із Каеля на незнайомця.
Їй не хотілося порушувати цю мить.
Вона розуміла: зараз між батьком і сином відбувається розмова, для якої не потрібні слова.
Каель зробив один крок.
Потім ще один.
Його серце билося так голосно, що він майже нічого не чув навколо.
У голові змішалося все.
Дитинство.
Дім.
Мамин сміх.
Дерев'яний меч, який батько зробив власноруч.
Перші тренування.
Останній день перед прощанням.
І нескінченні роки очікування.
Він стільки разів уявляв цю зустріч.
І щоразу вона була іншою.
То батько повертався додому з усмішкою.
То вони мовчки обіймалися.
То разом ішли вулицями Глітерборна.
Але реальність виявилася зовсім не такою.
Між ними стояла не відстань.
Між ними стояли роки.
— Це... справді ти? — тихо запитав Каель.
Чоловік заплющив очі.
Наче саме це запитання було для нього найважчим.
— Так...
Його голос був хрипким.
— Пробач, сину...
У Каеля перехопило подих.
Він чекав будь-яких слів.
Але не цих.
— Ми шукали тебе...
Його голос тремтів.
— Мама чекала...
Чоловік опустив голову.
Його плечі здригнулися.
— Я знаю.
— Вона до останнього вірила, що ти повернешся.
Тиша.
Довга.
Болюча.
Нарешті чоловік ледве чутно відповів:
— Я не зміг...
Каель раптом відчув, як усередині піднімається гнів.
Не той, що виникає під час бою.
Інший.
Людський.
Той, який народжується від болю.
— Не зміг?
Він гірко всміхнувся.
— Це все, що ти можеш сказати?
Його голос став голоснішим.
— Ми жили без тебе!
— Каелю...
— Я ріс без батька!
Ліра здригнулася.
Вона ще ніколи не бачила його таким.
Завжди стриманий.
Завжди спокійний.
Зараз перед нею стояв не мисливець.
Перед нею стояв хлопчик, який багато років тому втратив найдорожчу людину.
— Я кожного дня виходив до міської брами...
Каель уже не стримував емоцій.
— Кожного дня дивився на дорогу.
Думав, що сьогодні ти повернешся.
Завтра.
Наступного тижня.
Наступного року...
Його голос урвався.
— А потім... мама перестала чекати.
У печері стало зовсім тихо.
Чоловік повільно підняв голову.
В його очах блищали сльози.
— Вона...
Він боявся поставити це запитання.
— Її більше немає?
Каель мовчки кивнув.
Цього вистачило.
Чоловік важко опустився на коліна.
Наче світ навколо нього раптом зруйнувався.
Він закрив обличчя руками.
Його плечі тремтіли.
— Я запізнився...
Ліра тихо відвернулася.
Вона не хотіла бачити чужий біль.
Бо знала, як це — втрачати рідних.
Минуло кілька хвилин.
Ніхто не говорив.
Лише потріскувало синє полум'я.
Нарешті Каель зробив крок ближче.
Він уже не кричав.
Лише тихо запитав:
— Чому?
Чоловік довго мовчав.
Потім подивився синові просто в очі.
— Бо я не загинув.
Каель насупився.
— Це я вже зрозумів.
— Ні...
Батько похитав головою.
— Ти не зрозумів.
Він повільно розстебнув старий плащ.
На його грудях чорніла дивна мітка.
Вона була схожа на тріщину, всередині якої повільно рухалася темрява.
Ліра мимоволі відступила.
— Що це?..
Чоловік сумно всміхнувся.
— Моє прокляття.
Він подивився на Каеля.
— Того дня я знайшов Короля Тіней.
Я не зміг його перемогти.
Але й він не зміг убити мене.
Натомість він залишив у мені частину своєї сили.
Відтоді я живу лише для одного...
Щоб стримувати темряву всередині себе.
Якби я повернувся до Глітерборна...
Я приніс би смерть усім, кого любив.
Каель мовчав.
Усі роки образи, гніву й болю раптом зіткнулися з іншою правдою.
Страшною.
Жорстокою.
І дуже людською.
Він зрозумів, що іноді люди йдуть не тому, що перестають любити.
А тому, що люблять занадто сильно.
І саме тоді печеру сколихнув різкий гуркіт.
Чорна мітка на грудях чоловіка спалахнула.
Він різко схопився за серце.
Його обличчя спотворив біль.
— Ні...
Він важко дихав.
— Він... знайшов мене...
Темрява почала розповзатися його руками.
Каель кинувся вперед.
— Тату!
Чоловік різко відступив.
— Не підходь!
Його очі на мить стали повністю чорними.
А з глибини печери почувся знайомий холодний сміх.
Король Тіней більше не був далеко.
Він уже простягав руку до своєї наступної жертви.
