Спочатку:
На сторінку книги
Щойно вони переступили поріг печери, зовні прогримів такий сильний грім, що здригнулася сама гора. Каель швидко озирнувся й побачив, як Темний Шторм накрив вхід густою чорною завісою. Назад дороги більше не було. Принаймні поки що.
Усередині панувала темрява. Лише синє полум'я на мечі Каеля освітлювало нерівні стіни. Каміння блищало від вологи, а десь углибині рівномірно падали краплі води. Їхній звук був дивно заспокійливим після виття бурі.
Ліра важко дихала. Вона сперлася рукою об стіну, намагаючись заспокоїти серце. Маленьке вовченя тихо підійшло до неї й сіло поруч, ніби відчувало її втому. Дівчина усміхнулася і легенько погладила його по голові.
— Здається, ми встигли.
Каель не поспішав погоджуватися.
Він уважно прислухався.
— Занадто тихо.
— Це погано?
— Дуже.
Він давно навчився довіряти своїм відчуттям. Коли навколо ставало неприродно тихо, це майже завжди означало, що небезпека вже поруч.
Вони повільно рушили глибше в печеру. Коридор поступово розширювався. На стінах почали з'являтися стародавні малюнки. Вицвілі від часу, але ще добре помітні.
Ліра зупинилася.
На одному з малюнків були зображені люди, які стояли навколо великого дракона. Вони не билися. Навпаки, схоже було, що вони разом захищали якусь святиню.
— Подивись, — тихо сказала вона.
Каель підійшов ближче.
— Дракони були союзниками людей...
— Виходить, легенди знову збрехали.
Він усміхнувся.
— Чим більше ми подорожуємо, тим менше я вірю в те, що знав раніше.
Вони пішли далі.
Через кілька хвилин печера привела їх до великої круглої зали. Посередині палало дивне синє полум'я. Воно не давало диму й не обпалювало каміння навколо. Полум'я просто горіло, ніби існувало тут сотні років.
Поряд лежав старий меч.
Його лезо вкрила іржа, але руків'я було оздоблене тим самим знаком, який Каель уже бачив на фресках у підземеллі Еларіса.
Він повільно підійшов.
— Це...
Його голос затих.
Ліра мовчки дивилася на нього.
— Ти знаєш цей знак?
Каель присів біля меча.
Його пальці тремтіли.
— Так.
— Звідки?
Він довго мовчав.
— Такий самий був на мечі мого батька.
Повітря ніби стало важчим.
Ліра більше нічого не сказала.
Вона знала, що зараз Каель повернувся думками в минуле.
У той день, коли востаннє бачив свого батька.
Він пам'ятав усе до дрібниць.
Пам'ятав, як той усміхнувся, скуйовдив йому волосся й пообіцяв швидко повернутися.
«Бережи маму.»
Це були останні слова, які Каель почув.
Минуло багато років.
Але вони й досі звучали так само чітко.
— Я думав... він загинув.
Його голос був тихим.
Майже дитячим.
— Усі так думали.
Ліра поклала руку йому на плече.
— Ми ще не знаємо правди.
Каель підняв очі.
— Боюся, що саме це мене найбільше лякає.
Раптом маленьке вовченя голосно загарчало.
Воно дивилося в темний прохід за спиною Каеля.
Обоє миттєво обернулися.
Із темряви почувся повільний звук кроків.
Раз.
Другий.
Третій.
Хтось наближався.
Невідомий силует зупинився на межі світла.
Високий чоловік у старому темному плащі повільно підняв голову.
Його обличчя приховувала тінь.
Та коли синє полум'я освітили його очі...
Каель перестав дихати.
Перед ним стояла людина, яку він вважав мертвою.
— ...Тату?..
Чоловік мовчав.
Лише дивився на нього поглядом, у якому змішалися біль, провина й нескінченна втома.
