Раді Вас бачити!

Кілька хвилин ніхто не рухався.

Ліра стояла, спершись рукою на холодну колону. Після спалаху магії її тіло було важким, ніби вона кілька днів не знала сну. Кожен вдих давався непросто, але всередині поступово поверталося відчуття спокою. Вона заплющила очі й прислухалася до тиші.

Тиша була іншою.

Живою.

Вона ніби дихала разом із руїнами.

Каель мовчки спостерігав за нею. Він хотів щось сказати, але не знаходив потрібних слів. Усе, що сталося кілька хвилин тому, не вкладалося в його уявлення про світ. Ліра не просто володіла магією. Темна істота назвала її спадкоємицею.

Спадкоємицею кого?

І чому це слово прозвучало так, наче від нього залежить доля цілого світу?

— Як ти? — нарешті тихо запитав він.

Ліра відкрила очі.

— Уже краще.

— Голова паморочиться?

— Трохи.

— Якщо стане гірше, скажеш мені.

Вона ледь усміхнулася.

— Це наказ мисливця?

Каель також усміхнувся.

— Ні.

Він зробив коротку паузу.

— Це прохання друга.

Ліра здивовано подивилася на нього.

За всі дні їхньої подорожі вона вперше почула від нього настільки теплі слова.

— Друга? — тихо перепитала вона.

— Якщо ти не проти.

На її втомленому обличчі з'явилася щира усмішка.

— Не проти.

На якусь мить руїни перестали здаватися такими похмурими.

Глухий гуркіт повернув їх до реальності.

Кам'яні двері під фонтаном повільно відчинилися остаточно.

З темного проходу повіяв холод.

Такий сильний, що полум'я смолоскипа в руках Каеля здригнулося.

Він підійшов ближче.

Усередину вели широкі сходи.

Старі.

Стерті часом.

На їхніх краях були висічені дивні символи.

Ліра нахилилася, щоб краще їх роздивитися.

— Я вже бачила ці знаки.

— Де?

— У своїх снах.

Каель уважно подивився на неї.

— Ти впевнена?

— Так.

Вона провела пальцями по одному із символів.

На мить камінь спалахнув срібним світлом.

Потім усе згасло.

— Схоже... двері чекали саме на тебе, — тихо сказав Каель.

Ліра не відповіла.

Їй стало неспокійно.

Наче хтось невидимий уважно стежив за кожним її рухом.

Вони почали спускатися.

Повітря ставало дедалі холоднішим.

Сходи здавалися нескінченними.

Їхні кроки луною відбивалися від кам'яних стін.

Минуло кілька хвилин.

А потім перед ними відкрилася величезна підземна зала.

Ліра мимоволі затримала подих.

Стеля губилася в темряві.

Високі колони підтримували склепіння, а вздовж стін стояли кам'яні статуї воїнів із мечами, схиленими донизу. На їхніх обличчях застигли суворість і сум, ніби вони досі охороняли це місце.

У центрі зали височів круглий кам'яний постамент.

На ньому лежала велика книга в металевій оправі.

Її обкладинка була вкрита шаром пилу, але посередині яскраво сяяв срібний символ.

Такий самий, як на долоні Ліри.

— Це не може бути випадковістю... — прошепотіла вона.

Каель мовчки оглянув залу.

— Будь обережна.

Він не довіряв дивним знахідкам.

Особливо в місцях, де століттями панувала темрява.

Ліра повільно підійшла до постаменту.

Її серце билося дедалі швидше.

Вона простягнула руку.

— Ліро... — тихо попередив Каель.

Але дівчина вже торкнулася книги.

У ту ж мить підземелля здригнулося.

По стінах пробігли срібні вогні.

Статуї воїнів ніби ожили.

Їхні очі засвітилися м'яким золотавим світлом.

Книга повільно розгорнулася сама.

Сторінки перегорталися одна за одною, ніби їх гортала невидима рука.

Раптом усе завмерло.

На відкритій сторінці почали з'являтися слова.

Не написані чорнилом.

Вони народжувалися зі світла.

Ліра тихо прочитала:

— «Коли мисливець із синім полум'ям і дівчина, що бачить сни, зустрінуться, давня печать ослабне. Лише разом вони зможуть або врятувати світ... або відкрити шлях Королю Тіней».

У залі стало тихо.

Каель повільно перевів погляд на Ліру.

Вона дивилася на книгу, не вірячи власним очам.

І вперше вони обоє зрозуміли, що більше не є випадковими мандрівниками.

Відтепер вони стали частиною пророцтва, написаного задовго до їхнього народження.

А десь у темряві підземелля повільно розплющилися чиїсь очі. Вони стежили за кожним їхнім рухом і терпляче чекали слушної миті, щоб вийти зі своєї багатовікової темниці.

Ліра не могла відірвати погляду від сторінок. Світло, що виходило з книги, було м'яким, теплим, але водночас сповненим неймовірної сили. Здавалося, воно проникало не лише в очі, а й у саму душу.

Каель повільно підійшов ближче.

— Що ще там написано?

Ліра ковзнула поглядом нижче. Рядки виникали просто в неї на очах.

— «Той, хто нестиме світло, буде випробуваний темрявою. Той, хто нестиме меч, буде випробуваний власним серцем...»

Вона замовкла.

— Читай далі, — тихо сказав Каель.

— «І лише тоді, коли вони навчаться довіряти одне одному більше, ніж самим собі, Печатка Світла залишиться непорушною».

Каель задумався.

— Довіряти...

Він гірко посміхнувся.

— З цим у мене завжди були проблеми.

Ліра підняла на нього очі.

— Але ж ти довірив мені своє життя під час битви.

Він на мить замовк.

— Напевно... так.

На обличчі Ліри з'явилася тепла усмішка.

— Значить, початок уже є.

Каель відповів легкою усмішкою, але його погляд залишався настороженим. Досвід навчив його: у стародавніх підземеллях найнебезпечніше починається після того, як здається, ніби все закінчилося.

Раптом світло книги почало згасати.

Повітря стало холоднішим.

Полум'я смолоскипа різко затремтіло.

— Відчула? — тихо запитав Каель.

Ліра повільно кивнула.

— Так...

І саме тоді залу наповнив глухий звук.

Наче хтось ударив величезним молотом по каменю.

Один раз.

Потім ще.

І ще.

Від цього гуркоту здригнулися стіни.

Зі стелі посипався дрібний пил.

Каель миттєво вихопив меч.

Синє полум'я освітили темний простір.

— Хто тут?!

Його голос луною прокотився підземеллям.

Відповіді не було.

Лише тиша.

Аж раптом одна зі статуй повільно повернула голову.

Камінь затріщав.

Потім друга.

Третя.

За кілька секунд усі кам'яні воїни одночасно підняли свої мечі.

Ліра відступила на крок.

— Вони... ожили...

— Назад! — голосно наказав Каель.

Перший кам'яний охоронець зробив важкий крок уперед.

Його меч із гуркотом опустився на кам'яну підлогу, залишивши глибоку тріщину.

Другий воїн рушив слідом.

Потім третій.

Їх було більше десятка.

І кожен із них був майже вдвічі вищий за людину.

— Вони не схожі на тіней, — прошепотіла Ліра.

— Ні, — відповів Каель, не зводячи очей із ворогів. — Це древні охоронці. Вони не служать темряві. Вони перевіряють тих, хто прийшов сюди.

— І як пройти це випробування?

Каель міцніше стиснув руків'я меча.

— Зараз дізнаємося.

Перший кам'яний велетень із громовим ревом кинувся вперед.

Каель не став чекати, поки кам'яний воїн наблизиться. Він рішуче кинувся вперед, і синє полум'я на його мечі яскраво освітило підземелля. Удар був сильним і точним, але клинок лише висік іскри з кам'яного обладунку. Велетень похитнувся, однак не впав. Він знову підняв важкий меч і різко опустив його вниз. Каель встиг відскочити вбік, і зброя з гуркотом врізалася в підлогу, залишивши глибоку тріщину. Від удару затремтіли стіни, а зі стелі посипалися дрібні уламки каменю.

Ліра швидко озирнулася. Інші кам'яні охоронці вже сходили зі своїх постаментів. Їхні кроки були повільними, але важкими. Кожен крок луною розносився по всьому підземеллю. Вона зрозуміла, що якщо вони оточать їх, шансів вибратися майже не залишиться. Серце калатало все швидше, але вона намагалася не піддаватися паніці. Вона згадала слова бабусі: «Страх затуманює розум. А розум — це найсильніша зброя».

Каель стримував одного велетня, але до нього вже наближався другий. Він швидко відступив, змушуючи обох воїнів заважати один одному. Кам'яні мечі зіткнулися між собою, і від удару в повітря полетіли уламки. Це дало Каелю кілька секунд перепочинку. Він подивився на Ліру й голосно сказав:

— Не бий їх бездумно! Має бути інший спосіб!

Ліра кивнула. Її погляд упав на книгу, яка все ще лежала відкритою на постаменті. Вона світилася слабше, ніж раніше, але не згасла. Дівчина підбігла ближче й уважно придивилася до сторінок. Унизу вона помітила ще один рядок, який щойно з'явився.

«Той, хто шукає силу, програє. Той, хто шукає мудрість, знайде шлях.»

— Каелю! — вигукнула вона. — Це не битва! Це випробування!

Каель відбив ще один удар і подивився на неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Вони перевіряють нас! Їх не потрібно знищувати!

Він на мить задумався. Слова Ліри здавалися дивними, але все, що сталося після входу до підземелля, лише підтверджувало це. Якби охоронці хотіли їх убити, вони давно зробили б це. Вони нападали повільно, ніби чекали, що мандрівники зрозуміють прихований сенс.

Ліра підійшла до постаменту й обережно поклала долоню на книгу. Срібний знак на її руці знову засвітився. М'яке світло почало розливатися по сторінках, а потім перекинулося на кам'яну підлогу. Воно швидко побігло висіченими символами, вкриваючи всю залу тонкими світними лініями.

Кам'яні воїни раптом зупинилися.

Вони опустили свої мечі.

Їхні золотаві очі згасли.

Один за одним вони повернулися на свої місця, ніби нічого не сталося. Підземелля знову огорнула тиша.

Каель повільно опустив меч і глибоко зітхнув.

— Ти врятувала нас.

Ліра втомлено усміхнулася.

— Ні... Нас урятувало те, що ми не стали боротися зі всім, що зустріли на своєму шляху.

І саме в цю мить за постаментом почувся тихий звук механізму. У кам'яній стіні повільно відкрився ще один, досі прихований прохід, з якого повіяло холодним повітрям. Здавалося, підземелля визнало їх гідними рухатися далі.

Каель і Ліра кілька хвилин стояли мовчки. Здавалося, навіть саме підземелля чекало, чи наважаться вони зробити наступний крок. Попереду чорнів новий прохід, а з його глибини тягнуло холодом, який не був схожий на звичайний. Це був холод давньої магії, що сотні років не бачила людей.

— Готова? — тихо запитав Каель.

Ліра глибоко вдихнула.

— Ні... Але іншого шляху в нас уже немає.

Вони рушили вперед. Кам'яний коридор був вузьким і довгим. Уздовж стін висіли старі смолоскипи, які раптом самі почали спалахувати один за одним. Їхнє синювате полум'я освітлювало стародавні фрески. На них були зображені люди зі світлою магією, що боролися проти темних істот. Посеред однієї фрески Ліра раптом завмерла.

— Каелю... Подивись.

Він підійшов ближче.

На камені були висічені дві постаті. Один воїн тримав меч, оточений синім полум'ям. Поруч із ним стояла дівчина, долоня якої світилася срібним світлом. Вони були дуже схожі на них.

— Це... неможливо, — тихо промовив Каель.

Ліра провела пальцями по фресці.

— Нас намалювали задовго до нашого народження.

— Отже, пророцтво існувало вже тоді.

Їхню розмову перервав дивний звук. Здавалося, ніби хтось повільно провів нігтями по каменю. Він луною прокотився коридором і швидко стих.

Каель миттєво поклав руку на меч.

— Ми тут не самі.

Ліра теж це відчула. Серце знову почало битися швидше. Вона уважно вдивлялася в темряву попереду, але нічого не бачила.

Вони рушили далі ще обережніше. Коридор вивів їх до величезної круглої зали. Посеред неї стояв чорний кристал заввишки майже з людину. Усередині нього повільно кружляли темні клуби диму, ніби щось живе було ув'язнене в камені.

Ліра зробила лише один крок уперед, і кристал відгукнувся. По його поверхні пробігли тонкі тріщини, а зсередини пролунав глухий удар.

Потім ще один.

І ще.

Наче хтось із неймовірною силою намагався вибратися назовні.

— Відійди! — різко сказав Каель.

Ліра швидко відступила.

У ту ж мить по всій залі пролунали тріски. На стінах спалахнули стародавні руни, а кристал освітився моторошним чорним світлом.

З темряви почувся низький, спокійний голос:

— Ви знайшли першу печатку...

Каель міцніше стиснув меч.

— Хто ти?

У відповідь пролунав лише тихий сміх.

— Якщо хочете врятувати Глітерборн... вам доведеться знайти ще три. Але пам'ятайте: з кожною зруйнованою печаткою Король Тіней ставатиме сильнішим.

Світло кристала згасло так само раптово, як і з'явилося.

У залі знову настала тиша.

Каель і Ліра мовчки переглянулися. Вони зрозуміли, що їхня подорож лише починається. Попереду чекали нові землі, небезпечні випробування й таємниці, які могли змінити долю всього світу.