Раді Вас бачити!

Коли останні слова загадкового голосу розчинилися в тиші, Каель ще кілька секунд стояв нерухомо. Його меч, охоплений синім полум'ям, освітлював лише невелике коло навколо них. За його межами панувала суцільна темрява. Здавалося, вона стала густішою, ніж була кілька хвилин тому, ніби підземелля ожило й уважно стежило за кожним їхнім рухом.

— Ми повинні йти, — тихо сказав Каель.

Ліра кивнула, хоча відчувала дивне хвилювання. Після дотику до кристала в її голові раз у раз спалахували короткі уривки чужих спогадів: величезний палац, люди в білих плащах, чотири сяючі печатки й постать у чорній короні, обличчя якої приховував морок. Вона не могла зрозуміти, що означають ці видіння, але була впевнена — вони не випадкові.

Вони рушили далі вузьким коридором. Смолоскипи, що світили дорогою сюди, один за одним почали згасати. Незабаром єдиним джерелом світла залишилося синє полум'я на мечі Каеля. Кожен крок луною відбивався від стін, а тиша навколо ставала дедалі важчою.

Раптом Ліра зупинилася.

— Ти чув?

Каель також завмер.

Десь попереду пролунали тихі кроки.

Не один.

Багато.

Наче хтось ішов за ними, але щоразу зупинявся, коли вони прислухалися.

— Не озирайся різко, — прошепотів Каель. — Просто йди поруч зі мною.

Ліра слухняно кивнула. Вона намагалася дивитися лише вперед, але краєм ока їй здавалося, що між колонами постійно хтось рухається. Темні силуети зникали раніше, ніж вона встигала їх роздивитися.

Коридор закінчився великими кам'яними дверима. На них були вирізьблені чотири круглі символи. Один із них світився сріблом, а три інші залишалися темними.

— Це ті самі печатки, — тихо промовила Ліра.

Каель провів рукою по різьбі.

— Схоже, ми знайшли першу. Попереду ще три.

Двері повільно відчинилися, і вони опинилися на поверхні.

Перед ними простягався величезний каньйон. Гострі чорні скелі здіймалися в небо, між ними клубочився густий туман, а далеко внизу шуміла бурхлива річка. Через урвище був перекинутий старий кам'яний міст. Частина його плит давно обвалилася, але іншого шляху не існувало.

— Нам доведеться перейти, — сказав Каель.

Ліра ковтнула.

— Він виглядає так, ніби ось-ось розсиплеться.

— Тому підемо повільно.

Каель ступив на міст першим. Старі плити тихо скрипнули під його вагою, але витримали. Ліра йшла слідом, уважно дивлячись під ноги. Вітер посилювався, розгойдував їхні плащі й приносив із каньйону холодний запах сирого каменю.

Вони майже дісталися середини мосту, коли почувся різкий тріск.

Одна з плит провалилася вниз і зникла в тумані.

Ліра інстинктивно відступила назад, але її нога ковзнула по вологому каменю.

Вона втратила рівновагу.

— Каелю!

Не вагаючись ні секунди, він кинувся до неї й схопив за руку. Ліра повисла над бездонною прірвою. Унизу шуміла річка, а гострі скелі майже не проглядалися крізь туман.

— Не дивись вниз! — напружено сказав Каель, утримуючи її.

Ліра міцно стиснула його руку.

Вона бачила, як під ногами Каеля починають тріщати старі плити мосту.

— Якщо міст обвалиться... ми впадемо обоє...

— Не обвалиться, — твердо відповів він. — Я тебе не відпущу.

Зібравши всі сили, Каель підтягнув Ліру на міст. Вони обоє впали на холодне каміння, важко дихаючи.

Кілька секунд ніхто не промовив жодного слова.

Потім Ліра тихо сказала:

— Дякую...

Каель лише коротко всміхнувся.

— Наступного разу дивись не лише вперед, а й під ноги.

Ліра легенько штовхнула його плечем.

— Це був жарт?

— Можливо.

Вона засміялася.

Уперше за довгий час вони обоє відчули, що навіть серед найгустішої темряви ще залишається місце для надії.

Та цієї миті на іншому кінці мосту з густого туману вийшли троє вершників у чорних обладунках.

Їхні обличчя приховували темні шоломи, а в руках вони тримали довгі списи з чорного металу.

Найвищий із них повільно опустив забрало.

Його очі світилися темно-червоним вогнем.

— Нарешті ми вас знайшли, — холодно промовив він.

Каель повільно підвівся, дістаючи меч.

Синє полум'я знову освітило міст.

Попереду починалася нова битва.