Спочатку:
На сторінку книги
Кілька секунд ніхто не рухався. Слова Ліри повисли в повітрі, наче попередження, якого ніхто не хотів чути. Вона стояла біля входу до стародавніх сходів, міцно притискаючи руку до грудей. Видіння завжди приходили несподівано, але цього разу воно залишило після себе дивне відчуття. Це був не просто уривок майбутнього. Це було застереження. Вона не бачила, хто саме стояв у темряві, але була впевнена: ця зустріч змінить усе.
Арден уважно подивився на доньку... ні, майже на доньку, як він уже починав сприймати Ліру. За останні дні вона стала для нього не просто супутницею Каеля. У її хоробрості він бачив ту саму рішучість, яка колись жила в найкращих воїнах Ордену Світла. Незважаючи на страх, вона завжди йшла вперед. Саме такі люди найчастіше ставали справжніми героями — не тому, що не боялися, а тому, що не дозволяли страху керувати собою.
— Якщо тобі було видіння, — тихо сказав Арден, — ми повинні бути готовими до всього.
Каель мовчки кивнув. Він більше не сумнівався у дарі Ліри. Кожне її бачення вже не раз рятувало їм життя. Він відчував, як у грудях наростає напруження, але тепер поруч із ним був батько. Усвідомлення того, що вони знову разом, давало сили навіть у найтемніші миті.
Вони почали повільно спускатися сходами. Кам'яні східці були стерті часом, а на стінах тягнулися вигадливі візерунки зі зірок, півмісяців і невідомих символів. Здавалося, їх вирізьбили майстри, яких давно вже немає серед живих. Повітря ставало дедалі холоднішим. Кожен крок луною розносився підземеллям, ніби сама гора запам'ятовувала їхню присутність.
Чим нижче вони спускалися, тим сильніше світилися руни на стінах. Спочатку вони були ледве помітними, але поступово набували м'якого золотого сяйва. Воно не засліплювало, а освітлювало шлях, ніби стародавня магія впізнала тих, хто прийшов із Ключем Хранителів.
Попереду відкрилася величезна кругла зала. Її стеля губилася в темряві, а посередині височів кам'яний постамент. Над ним, не торкаючись землі, повільно обертався великий прозорий кристал. Усередині нього мерехтіло світло, схоже на маленьке зоряне небо.
Ліра затамувала подих.
Вона ще ніколи не бачила такої краси.
Кристал був живим. Він ніби дихав, випромінюючи спокій і тепло, яких так давно бракувало цьому світові.
Та раптом важкий звук порушив тишу.
Глухий.
Повільний.
Наче величезний камінь зрушив із місця.
Каель миттєво вихопив меч.
Арден став поруч із сином.
Ліра зробила кілька кроків назад.
Із темряви повільно вийшла висока постать.
На ній були сріблясті обладунки, потемнілі від часу. На плечах звисав довгий плащ, а в руках вона тримала спис із білим кристалом на вістрі. Обличчя приховував закритий шолом, але крізь його прорізи світилися м'які золоті очі.
Незнайомець мовчки зупинився біля постаменту.
Він не поспішав нападати.
Не піднімав зброї.
Лише уважно дивився на прибульців.
Арден повільно опустив меч.
Його голос був майже пошепки.
— Перший Хранитель...
Легенди не збрехали.
Хранитель зробив один крок уперед.
Від його кроку здригнулася підлога.
Потім ще один.
Зупинившись за кілька метрів від мандрівників, він повільно схилив голову, ніби вітав тих, хто зміг пройти весь шлях.
Та наступної миті золоте світло в його очах почало згасати.
Його обладунки вкрилися тонкими чорними тріщинами.
Із них повільно почала просочуватися знайома темрява.
Арден зблід.
— Запізнилися...
Темрява вже дісталася й до нього.
Перший Хранитель ще боровся.
Але Король Тіней уже простягнув до нього свої невидимі руки.
