Раді Вас бачити!

Ліра не пам'ятала жодної ночі, коли б вона спала спокійно.

Іноді їй здавалося, що сни були її справжнім життям, а дні — лише короткими перервами між ними. Вона давно перестала розповідати людям про те, що бачить. Спочатку їй не вірили. Потім почали боятися. А згодом просто уникали її.

Вона жила на околиці Глітерборна в невеликому будинку, що дістався їй від бабусі. Тут завжди було тихо. На підвіконнях росли сухі трави, на полицях стояли старі книги, а біля каміна лежав потертий вовняний плед, який ще пам'ятав дитинство Ліри.

Вона любила цей дім. Тут темрява не здавалася такою страшною.

Але останніми днями навіть він перестав бути прихистком.

Минулої ночі Ліра знову бачила сон.

Вона стояла серед величезного кам'яного мосту, який губився у густому тумані. Навколо не було жодної живої душі. Лише холодний вітер і нескінченна тиша.

Попереду з'явився чоловік.

Його обличчя було приховане каптуром, але вона одразу впізнала його.

Каель.

Він стояв нерухомо й дивився кудись за її спину.

— Не обертайся, — сказав він.

Його голос лунав зовсім поруч.

Ліра відчула, як по шкірі пробіг холод.

— Чому?

Каель мовчав.

Вона зробила ще один крок.

— Що там?

Він лише тихо відповів:

— Якщо побачиш... прокинешся надто пізно.

Саме тоді Ліра почула шепіт.

Тихий.

Майже лагідний.

Він кликав її по імені.

— Ліро...

Вона заплющила очі.

Не слухай.

Так її вчила бабуся.

«У снах завжди знайдеться той, хто захоче, щоб ти озирнулася.»

Та цього разу шепіт був іншим.

Він звучав так, ніби належав комусь дуже близькому.

— Доню...

Ліра завмерла.

Це був голос матері.

Матері, яка померла багато років тому.

У грудях щось боляче стиснулося.

Вона знала, що це пастка.

Знала.

Але серце не слухає розум.

Повільно...

Дуже повільно...

Вона почала повертати голову.

І в ту ж мить Каель різко схопив її за руку.

— Не дивись!

Його голос прозвучав так голосно, що весь сон розсипався на тисячі темних уламків.

Ліра різко сіла на ліжку.

Серце шалено калатало.

У кімнаті було тихо.

За вікном ішов дощ.

Вона торкнулася свого зап'ястка.

На ньому залишився легкий червоний слід.

Ніби хтось справді щойно міцно тримав її за руку.

Ліра повільно перевела погляд на дзеркало.

І завмерла.

У дзеркалі вона була не сама.

Позаду неї на мить стояла темна постать.

Варто було кліпнути — і вона зникла.

— Це був лише сон... — прошепотіла Ліра, хоча сама вже не вірила власним словам.

Вона відчувала: межа між снами та реальністю починає зникати.

І це лякало її більше, ніж будь-яке чудовисько.

Ліра ще кілька хвилин сиділа нерухомо, притискаючи ковдру до себе. За вікном тихо стукав дощ, а старий годинник на полиці рівномірно відлічував секунди. Здавалося, ніби нічого не сталося. Ніби страшний сон уже розвіявся разом із темрявою.

Але вона знала себе надто добре.

Її сни ніколи не були просто снами.

Ще в дитинстві бабуся казала:

— Не бійся того, що бачиш уві сні. Бійся того, що починаєш бачити після пробудження.

Тоді Ліра не розуміла цих слів. Вона сміялася, просила розповісти ще одну казку, а бабуся лише сумно усміхалася й гладила її по волоссю.

Тепер вона згадувала це майже щодня.

Ліра підвелася з ліжка, накинула теплий вовняний светр і підійшла до вікна. Над Глітерборном висів густий туман, який огортав дахи будинків і вузькі вулиці. Ліхтарі світили так тьмяно, ніби їхнє світло теж боялося виходити назовні.

Вона приклала долоню до холодного скла.

— Що зі мною відбувається?.. — тихо запитала вона сама себе.

Відповіді не було.

Лише дощ повільно сповзав по склу тонкими срібними смугами.

Її погляд зупинився на маленькому дерев'яному столі, де лежав старий записник. Обкладинка вже давно вицвіла, а сторінки пожовтіли від часу. Ліра відкрила його майже навмання.

Кожен сон вона записувала сюди ще з дванадцяти років.

На одній зі сторінок було написано:

"Не всі сни показують майбутнє. Деякі шукають того, хто їх побачить."

Вона насупилася.

Цих слів вона не пам'ятала.

Почерк був її.

Але вона не могла пригадати, коли написала цей запис.

Ліра перегорнула ще кілька сторінок.

Між ними лежала висушена біла квітка.

Вона усміхнулася.

Її поклала бабуся.

«Білий едельвейс, — казала вона. — Поки він зберігається поруч, сни не заберуть тебе повністю.»

Ліра обережно торкнулася пелюсток.

Квітка почала ледь помітно світитися.

Спочатку вона подумала, що це відблиск свічки.

Але світло ставало яскравішим.

Воно зібралося в одну тонку нитку, яка повільно потягнулася до дверей будинку.

Ліра затамувала подих.

— Невже...

Вона знала цей знак.

Таке траплялося лише тоді, коли сон хотів привести її до когось.

Або...

Коли хтось уже шукав її.

Ліра накинула плащ, сховала записник до сумки й востаннє озирнулася на свій тихий дім.

Усередині було тепло.

Затишно.

Безпечно.

Але серце підказувало, що залишатися тут більше не можна.

Вона тихо зачинила двері й зробила перший крок у нічний Глітерборн.

Попереду на неї чекала зустріч, яка змінить не лише її життя, а й долю всього міста.

Нічне повітря було холодним, але не різким. Воно огортало Глітерборн легкою вологою, ніби місто хтось накрив важкою сірою ковдрою. Ліра повільно йшла вузькою вуличкою, міцно тримаючи в руці старий записник. Світна нитка, що народилася з білої квітки, не зникла. Вона тягнулася вперед, ледве помітно мерехтячи, ніби показувала дорогу лише їй.

Ліра не поспішала.

У дитинстві бабуся навчила її простого правила: якщо сон веде тебе кудись, не потрібно бігти. Сни не люблять поспіху. Вони відкривають правду тільки тим, хто вміє чекати.

Вона усміхнулася, згадуючи бабусю.

— Ти завжди казала дивні речі, — тихо промовила Ліра. — А потім виявлялося, що вони правдиві...

Вулиця була майже порожньою. Лише старий чоловік зачиняв дерев'яні віконниці своєї крамниці. Побачивши Ліру, він на мить завмер.

— Дівчино! — покликав він.

Ліра зупинилася.

— Так?

— Не ходи сьогодні сама.

Вона підійшла ближче.

— Чому?

Чоловік нервово озирнувся, ніби боявся, що їх підслухають.

— Я прожив у цьому місті сімдесят років. І знаю одну річ.

— Яку?

— Коли навіть птахи мовчать уночі... значить, темрява вже поруч.

Ліра підняла голову.

І тільки тепер зрозуміла.

Було надто тихо.

Не співали нічні птахи.

Не гавкали собаки.

Не було чути навіть котів, які зазвичай нишпорили провулками.

Лише дощ.

І власне дихання.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Старий кивнув і швидко зачинив двері.

За кілька кварталів від неї Каель вийшов із бібліотеки. Стародавня книга лежала загорнута в темну тканину під його плащем. Він не любив носити із собою речі, про які нічого не знав. Але залишити її там теж не міг.

Він ішов мовчки.

Ліра крокувала поруч.

Минуло вже кілька хвилин, але вони майже не говорили.

Першою тишу порушила вона.

— Ти завжди такий мовчазний?

Каель ледь усміхнувся.

— Не завжди.

— А коли ні?

— Коли мені є що сказати.

Ліра тихенько засміялася.

— Це була ввічлива відповідь чи груба?

— Сам ще не вирішив.

Вона похитала головою.

— Тепер розумію, чому в моїх снах ти майже не розмовляв.

Каель зупинився.

— Ти справді бачила мене?

— Так.

— Скільки разів?

Ліра замислилася.

— Не знаю... Може, двадцять. А може, більше.

— І що я робив?

— Постійно кудись ішов.

— Це не дуже допомагає.

— Інколи мовчав.

Каель фиркнув.

— Це вже більше схоже на мене.

Ліра знову усміхнулася.

Її здивувало, що мисливець, який здавався таким суворим, усе ж умів жартувати.

Хоч і дуже стримано.

Вони рушили далі.

Дощ майже припинився.

Попереду здіймалася головна вежа Глітерборна.

Саме та, на якій Каель бачив темну постать.

Ліра раптом зупинилася.

Її усмішка зникла.

— Що таке? — одразу запитав Каель.

Вона дивилася кудись угору.

Очі стали порожніми.

Наче вона перестала бачити реальний світ.

— Ліро?

Вона не відповіла.

Її пальці затремтіли.

Дихання стало повільним.

— Ліро!

Каель обережно торкнувся її плеча.

Дівчина різко здригнулася, ніби прокинулася.

Вона важко вдихнула повітря.

— Я... знову бачила.

— Що?

Кілька секунд вона не могла вимовити жодного слова.

Потім ледь чутно прошепотіла:

— Це не сон...

— Про що ти?

Вона підняла на нього очі.

У них був страх.

Справжній.

— Хтось дивився на нас із вершини вежі.

Каель повільно озирнувся.

Вежа була порожньою.

Та всередині він відчув те саме, що й кілька годин тому.

Неприємне відчуття чужого погляду.

Ніби вони більше не були мисливцями.

Відтепер мисливцем став хтось інший.

Каель ще кілька секунд дивився на вершину вежі. Вітер гойдав старі прапори, а густий туман повільно обгортав кам'яні стіни. Там уже нікого не було. Принаймні так здавалося.

Він перевів погляд на Ліру.

Її обличчя було блідим, а руки все ще ледь помітно тремтіли.

— Ти часто так завмираєш? — тихо запитав він.

Ліра сумно всміхнулася.

— Лише тоді, коли сон вирішує знайти мене сам.

— І ти ніколи не можеш його зупинити?

Вона похитала головою.

— Ні. Я можу лише заплющити очі й чекати, поки він закінчиться.

Каель задумливо кивнув.

— Це важко.

— Уже звикла.

На кілька секунд між ними запанувала тиша. Лише тихий шум дощу наповнював вузьку вулицю.

Раптом Каель ніби щось пригадав.

Його погляд став серйозним.

— Нам треба йти.

— Куди?

— До хлопчика.

— Еріка?

— Так.

Ліра здивовано подивилася на нього.

— Навіщо?

Каель поправив плащ і рушив уперед.

— Його не можна залишати самого.

— Але ж Вартові забрали його до храму.

— Забрали. Та вони не знають того, що знаю я.

Ліра швидко наздогнала його.

— Поясни.

Каель довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Люди, які повертаються після зустрічі з тінями... дуже рідко залишаються такими самими.

Ліра відчула, як по спині пробіг холод.

— Думаєш, йому загрожує небезпека?

— Думаю, небезпека загрожує не тільки йому.

Вона мовчки йшла поруч.

Через деякий час тихо запитала:

— Ти вже бачив таке раніше?

Каель не одразу відповів.

— Один раз.

— І що сталося?

Він важко зітхнув.

— Ми запізнилися.

Ліра більше нічого не питала.

Вона зрозуміла, що ці спогади були для нього занадто болючими.

Вони вийшли на ширшу вулицю, де ще горіло кілька ліхтарів. Дощ майже припинився. Біля дверей своїх будинків стояли люди, тихо перемовляючись між собою.

Коли Каель проходив повз, усі замовкали.

Хтось схиляв голову на знак поваги.

Хтось дивився зі страхом.

Маленька дівчинка міцніше стиснула руку матері й тихо прошепотіла:

— Мамо... це той мисливець?

Жінка лише кивнула.

Каель удав, що не почув.

Ліра уважно спостерігала за цим.

— Вони тебе знають.

— На жаль.

— Вони тобі довіряють.

Він сумно посміхнувся.

— Ні.

— Чому так кажеш?

Каель на мить зупинився.

— Вони довіряють тому, що я приходжу після біди. Але ніхто не хоче бачити мисливця біля свого дому.

Ліра нічого не відповіла.

Вона зрозуміла, що його робота — не лише боротися з тінями.

Вона зрозуміла, що його робота — не лише боротися з тінями.

Вона ще й постійно нагадувала людям про страх, від якого вони не могли втекти.

Попереду вже було видно високі сходи храму.

Каель тихо промовив:

— Ходімо. Треба передати Еріка людям, які зможуть про нього подбати, і переконатися, що він у безпеці.

Він ще не знав, що саме цієї ночі доля хлопчика стане першим ключем до таємниці, яка багато років була прихована в самому серці Глітерборна.