«Тінь Глітерборна»
Ніч у Глітерборні не була темрявою.
Вона була чимось іншим — живим, густим, майже відчутним, ніби саме повітря навчилося дихати повільніше, обережніше… і з острахом.
Місто-держава спало під небом, яке ніколи не ставало повністю світлим. Сонце тут не сходило — воно лише іноді пробувалося крізь розірвані хмари, ніби згадувало, що колись мало право світити.
Але цієї ночі навіть воно відступило.
У вузькому провулку Чорного Кварталу щось рухалося.
Не людина.
І не тінь.
Каель стояв нерухомо, тримаючи клинок так, ніби той важив менше за повітря. Його очі звикли до темряви, але не до того, що в ній ховалося останніми тижнями.
Бо тіні більше не повторювали світло.
Вони почали… обирати.
— Я тебе бачу, — тихо сказав він.
Відповіді не було.
Лише легкий рух по стіні — ніби сама цегла на мить втратила форму.
І тоді воно вийшло.
Силует, схожий на людину, але надто високий, надто “порожній” усередині. Там, де мала бути голова — лише розірвана темрява, що пульсувала, як серце.
Каель зробив крок вперед.
Його клинок спалахнув темно-синім вогнем.
— Поверни те, що взяв, — сказав він.
Сутність нахилила голову. І в цей момент провулок наповнився шепотом.
Не одним голосом.
Десятками.
Сотнями.
Наче всі, кого поглинула ніч Глітерборна, говорили одночасно — через одну горлянку темряви.
У цей самий момент за кілька кварталів від Чорного Кварталу прокинулася Ліра.
Вона сіла різко, ковтаючи повітря, ніби виринула з глибини води.
Її руки тремтіли.
Очі ще бачили сон.
Але це вже не був сон.
Це було майбутнє.
Місто падало.
І в самому центрі цього падіння стояв Каель — самотній серед живої темряви, яка нарешті навчилася дивитися у відповідь.
Ліра прошепотіла:
— Це почалося…
І в ту ж секунду вікно її кімнати тріснуло без жодного звуку.
Ніби щось із іншого боку вже знало її ім’я.
