Раді Вас бачити!

Розділ 30. Доказ, який не можна знищити

— Заходимо всередину! — тихо, але твердо сказав Владислав.

Андрій не став сперечатися.

Він узяв Марію за руку й повів її до будинку. Владислав зайшов останнім і швидко зачинив двері.

Старий чоловік замкнув їх на засув.

— Не хвилюйтеся, — прошепотів він. — Він не увійде сюди.

— Хто це? — запитала Марія.

Чоловік подивився на неї.

— Один із тих, хто досі боїться правди.

— Ви знаєте його?

— Знаю.

Владислав підійшов ближче.

— Тоді назвіть його.

Старий чоловік похитав головою.

— Не тут.

— Чому?

— Тому що стіни цього будинку мають вуха.

Марія здивовано озирнулася.

Будинок був старим. На стінах висіли пожовклі картини, меблі вкривалися пилом, а на полиці стояли десятки книг.

Але в усьому цьому було щось дивне.

Наче господар будинку навмисно зберігав тут минуле.

— Як вас звати? — запитала Марія.

— Густав.

Владислав уважно подивився на нього.

— Густав Штайнер?

Старий чоловік кивнув.

— Твій батько знав мене.

Марія зробила крок уперед.

— Ви знали мого батька?

— Я був його другом.

— Тоді скажіть мені правду.

Густав опустив очі.

— Яку саме?

— Чому він залишив тут доказ?

На обличчі старого чоловіка з'явився сум.

— Бо знав, що одного дня ти приїдеш сюди.

Марія відчула, як стислося серце.

— Він знав, що я шукатиму правду?

— Твій батько був упевнений, що ти це зробиш.

Густав підійшов до старого піаніно.

Провів пальцями по його кришці.

— Він часто сидів тут.

— Мій батько?

— Так.

— І що він тут ховав?

Густав не відповів.

Замість цього відкрив кришку піаніно.

Під клавішами була маленька металева пластинка.

Він натиснув на неї.

Пролунав тихий клац.

Частина підлоги біля стіни відсунулася.

Марія затамувала подих.

Андрій подивився на Владислава.

— Схоже, ми знайшли те, заради чого приїхали.

Густав запалив свічку.

— Спускайтеся.

Під будинком знаходилася невелика кам'яна кімната.

На стінах стояли полиці з коробками та старими паперами.

Посередині був дерев'яний стіл.

На ньому лежала одна-єдина скринька.

Марія підійшла до неї.

На кришці було вигравіювано:

«Марії. Коли вона буде готова дізнатися правду».

Її пальці затремтіли.

— Це для мене.

Владислав поклав руку їй на плече.

— Так.

Марія дістала ключ Станіслава.

Вставила його в замок.

Клац.

Скринька відкрилася.

Всередині лежали листи, кілька фотографій і невеликий чорний блокнот.

Андрій узяв одну фотографію.

На ній були четверо молодих чоловіків.

Владислав.

Олександр.

Станіслав.

І Леонард фон Краус.

На звороті фотографії був напис:

«Ми поклялися захистити рукопис. Але один із нас вирішив використати його для влади».

Марія повільно перевернула наступну фотографію.

Її очі розширилися.

— Андрію…

Він підійшов.

На фото був Леонард.

Але поруч із ним стояв чоловік, якого Марія знала.

Вона зблідла.

— Ні…

Андрій уважно подивився на знімок.

— Ти його знаєш?

— Так.

— Хто це?

Марія не могла одразу відповісти.

Владислав вихопив фотографію.

І застиг.

— Цього не може бути.

— Тату?

Владислав підняв на неї очі.

— Я думав, він помер.

Густав підійшов ближче.

— Ніхто не знав, що він вижив.

Марія відчула, як холод пробіг по її руках.

— Хто він?

Владислав прошепотів:

— Оскар фон Райн.

— Хто?

— Людина, яку ми вважали четвертим учасником.

Андрій нахилився до фотографії.

— Але тут він молодий.

— Фотографія зроблена двадцять три роки тому, — сказав Владислав.

Марія дивилася на обличчя Оскара.

Воно здавалося їй знайомим.

Не просто знайомим.

Вона десь його бачила.

— Тату…

— Що?

— Я знаю цього чоловіка.

Владислав зблід.

— Де?

Марія заплющила очі, намагаючись згадати.

— У Львові.

— Коли?

— Кілька місяців тому.

Андрій різко підняв голову.

— Ти впевнена?

— Так.

— Де саме?

Марія замислилася.

— Біля театру.

Владислав стиснув кулаки.

— Він стежив за тобою.

— Але чому?

— Бо знав, що ти повернешся до цієї справи.

Густав мовчки відкрив чорний блокнот.

— Тут є ще дещо.

На першій сторінці стояв почерк Олександра.

«Якщо Марія відкриє цю скриньку, значить, вони не змогли мене зупинити».

Марія почала читати.

«Донько, якщо ти читаєш це, значить, минуле знову прийшло у твоє життя. Я не хочу, щоб ти боялася. Ти маєш знати лише одне: рукопис — не найважливіша річ, яку ми захищали».

Марія перегорнула сторінку.

«Найважливішою була людина».

Вона завмерла.

— Людина?

Андрій нахилився ближче.

Наступний рядок був написаний набагато слабкіше.

«Людина, яка могла довести, хто насправді стояв за всім».

— Хто? — прошепотіла Марія.

Але відповіді не було.

Наступна сторінка була вирвана.

Марія перегорнула ще одну.

Там залишався лише один запис:

«Якщо четвертий повернеться, шукай того, хто ніколи не залишав Львів».

Владислав зблід.

— Тепер я розумію.

— Що?

— Чому вони так довго боялися цієї скриньки.

Андрій запитав:

— Хто ніколи не залишав Львів?

Владислав подивився на Марію.

— Той, кого ми всі вважали нашим союзником.

Марія відчула тривогу.

— Станіслав?

— Ні.

— Тоді хто?

Владислав не встиг відповісти.

Нагорі пролунав гучний удар.

Усі завмерли.

Потім ще один.

Хтось намагався відкрити двері будинку.

Густав загасив свічку.

— Вони знайшли нас.

Андрій став перед Марією.

— Скільки їх?

— Не знаю.

Владислав швидко забрав блокнот і фотографії.

— Є інший вихід.

— Куди?

— У сад.

Густав показав на вузький прохід.

— Через старий винний льох.

Марія схопила його за руку.

— А скринька?

— Залишаємо.

— Ні!

Вона швидко дістала лист батька.

— Ми не можемо залишити це тут.

Андрій подивився їй в очі.

— Маріє, зараз головне — врятуватися.

Вона кивнула.

Вони рушили до таємного проходу.

Але коли Марія вже ступила на першу сходинку, зверху почувся голос.

— Маріє!

Вона застигла.

Цей голос був їй знайомий.

Надто знайомий.

Владислав різко повернувся.

— Не відповідай!

Голос пролунав знову.

— Маріє, я знаю, що ти тут.

Андрій прошепотів:

— Хто це?

Марія зблідла.

— Я чула цей голос раніше.

— Де?

Вона подивилася на батька.

— У Львові.

У цей момент двері підземної кімнати почали повільно відчинятися.

У темряві з'явилася постать.

Чоловік зайшов усередину.

Світло з коридору впало на його обличчя.

Марія затамувала подих.

Перед нею стояв той самий чоловік із фотографії.

Оскар фон Райн.

Тільки тепер він був старшим.

І на його пальці блищав чорний перстень.

Він подивився на Марію.

— Нарешті ми зустрілися, донько Олександра.

Владислав став перед нею.

— Не смій до неї наближатися!

Оскар усміхнувся.

— Ти досі думаєш, що можеш її захистити?

— Поки я живий — так.

Оскар перевів погляд на Андрія.

— А ти, мабуть, той самий Орловський.

Андрій стиснув кулаки.

— Не чіпайте Марію.

— Не хвилюйся. Я не збираюся її вбивати.

Оскар зробив крок уперед.

— Мені потрібно лише те, що належить її батькові.

Марія міцніше притиснула до себе блокнот.

— Ви ніколи його не отримаєте.

Оскар усміхнувся.

— Отримаю.

Він подивився просто їй в очі.

— Бо твій батько залишив останній ключ не в скриньці.

Марія застигла.

— Де?

Оскар відповів:

— У твоєму майбутньому.

І саме в цю мить десь нагорі пролунав постріл.