Раді Вас бачити!

Глава 26. Повернення з минулого

— За мною?..

Марія повторила ці слова майже пошепки. Вона дивилася на чоловіка перед собою і не могла повірити, що це відбувається насправді.

Її батько.

Живий.

Після двадцяти трьох років мовчання він стояв перед нею у старому підвалі, де пахло вологою землею, воском і холодним камінням.

Владислав зробив крок до доньки.

— Маріє…

Вона відступила.

Не тому, що боялася.

Тому, що не знала, як поводитися з людиною, яку все життя оплакувала.

— Не підходь.

Владислав зупинився.

Його обличчя болісно змінилося.

— Я розумію.

— Ти розумієш? — Марія ледве стримувала сльози. — Ти навіть не уявляєш, скільки разів я запитувала маму, чому ти нас залишив. Скільки разів чекала, що ти повернешся.

— Я хотів.

— Тоді чому не повернувся?

Владислав опустив голову.

— Бо не міг.

— Чому?

— Тому що за мною стежили.

Марія витерла сльози.

— Хто?

Владислав подивився на Софію.

— Той самий чоловік, який переслідує вас зараз.

Софія підійшла ближче.

— Ти знав, що ми живі?

— Так.

— І мовчав?

— Я не мав вибору.

— Завжди є вибір.

Владислав гірко усміхнувся.

— Ти так само говорила двадцять три роки тому.

Софія завмерла.

У її очах з'явилися сльози.

— А ти все ще пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю все.

---

Андрій стояв поруч із Марією.

Він не втручався.

Це була їхня сімейна історія.

Але коли Владислав знову подивився на Марію, Андрій помітив страх у його очах.

Не страх за себе.

За доньку.

— Ви сказали, що він прийде за Марією, — промовив Андрій.

Владислав кивнув.

— Так.

— Чому?

— Бо вона носить медальйон.

Марія торкнулася золотої прикраси.

— Але чому він йому потрібен?

Владислав підійшов до стіни.

— Тому що це не просто медальйон.

Він натиснув на маленький герб.

Відкрилася прихована кришечка.

Усередині лежав крихітний аркуш.

Марія здивовано подивилася на батька.

— Що це?

— Ключ.

— До чого?

Владислав відповів не одразу.

— До правди.

Андрій нахилився до аркуша.

На ньому були написані координати та кілька цифр.

— Що вони означають?

— Місце.

— Яке?

— Старий львівський архів.

Софія насупилася.

— Там зберігали документи нашого товариства.

— Саме так.

Марія подивилася на батька.

— Якого товариства?

Владислав тяжко зітхнув.

— Нас було троє.

— Ти, мій батько і Жевуський?

— Так.

— Що ви робили?

Владислав довго мовчав.

— Ми намагалися захистити людей, яких переслідували за їхнє походження.

Марія здивувалася.

— Ви займалися благодійністю?

— Спочатку.

— А потім?

— Потім ми дізналися, що серед впливових людей Львова існувала таємна змова.

Андрій напружився.

— Яка змова?

— Вони використовували владу, гроші й зв'язки, щоб прибирати тих, хто заважав їм.

Марія відчула холод.

— Владислав загинув через це?

— Саме так.

— Але ти сказав, що він живий.

— Я говорю про іншу людину з нашого товариства.

Владислав подивився на Софію.

— Того чоловіка, який першим зрозумів, що серед нас є зрадник.

Софія прошепотіла:

— Микола…

Владислав кивнув.

— Його вбили за два дні до того, як усе почалося.

Марія відчула, як Андрій узяв її за руку.

— А потім убили мене, — продовжив Владислав, — принаймні всі мали так думати.

— Ти інсценував власну смерть?

— Так.

— І мама знала?

— Знала тільки те, що я живий.

Марія заплющила очі.

Тепер багато речей ставали зрозумілими.

Її дитинство.

Мамина мовчанка.

Старі листи.

Смерть, яка виявилася брехнею.

— Чому ти не забрав нас із собою?

Владислав подивився на неї.

— Бо вони погрожували тобою.

— Мені було тоді зовсім мало.

— Саме тому я й боявся.

Його голос зламався.

— Я бачив, як вони стежили за твоєю матір'ю. Я бачив людей біля нашого будинку. Я знав, що одного необережного слова буде достатньо.

Марія заплакала.

— Я так тебе ненавиділа.

— Знаю.

— А тепер не знаю, що відчувати.

Владислав зробив крок до неї.

Цього разу вона не відступила.

Він обережно обійняв доньку.

Марія завмерла.

А потім притиснулася до нього.

— Тату…

Це слово прозвучало так тихо, що Владислав заплакав.

— Доню.

Він тримав її, ніби боявся, що вона зникне.

— Пробач мені.

— Я ще не знаю, чи можу.

— Я чекатиму.

Марія заплющила очі.

— Але я хочу спробувати.

Владислав поцілував її у волосся.

---

Андрій відійшов убік.

Софія дивилася на них крізь сльози.

— Він повернувся, — сказала вона.

— Так.

— Я стільки років мріяла про цей момент.

— А тепер?

Софія сумно усміхнулася.

— Тепер розумію, що минуле ніколи не повертається таким, яким ми його пам'ятаємо.

Андрій подивився на Марію.

— Головне, що вона отримала шанс дізнатися правду.

— Ти любиш її?

Андрій навіть не здивувався запитанню.

— Більше за власне життя.

Софія усміхнулася.

— Тоді бережи її.

— Буду.

---

Владислав підійшов до них.

— Нам треба йти.

— Куди? — запитала Марія.

— До архіву.

— Зараз?

— Так.

Андрій насупився.

— Це небезпечно.

— Саме тому ми маємо вирушити негайно.

Марія подивилася на нього.

— Ти зі мною?

Андрій взяв її руку.

— Куди завгодно.

Владислав спостерігав за ними.

У його очах з'явилася легка усмішка.

— Твоя мати розповідала мені про тебе.

Марія здивувалася.

— Що саме?

— Що ти вперта.

— Це точно.

— І що ти ніколи не здаєшся.

— А це від кого?

Владислав усміхнувся.

— Від мене.

Вони піднялися нагору.

Нічний Львів зустрів їх холодним вітром.

Владислав озирнувся.

— Ми повинні розділитися.

— Ні, — одразу заперечив Андрій.

— Якщо за нами стежать, це дасть їм менше шансів знайти всіх одразу.

— Я не залишу Марію.

Владислав уважно подивився на нього.

— Я й не просив.

Марія взяла батька за руку.

— Ми всі підемо разом.

— Добре.

Вони рушили вулицею.

Та ніхто не помітив чоловіка, який стояв на протилежному боці дороги.

Він спостерігав за ними з-під широкого капелюха.

На його руці блиснув чорний перстень.

---

Через двадцять хвилин вони підійшли до старої будівлі архіву.

Владислав зупинився.

— Тут.

Андрій подивився на темні вікна.

— Будівля закрита.

— Для інших.

Владислав дістав старий ключ.

Замок клацнув.

Двері відчинилися.

Усередині панувала тиша.

Пахло старим папером і деревом.

Марія йшла поруч з Андрієм.

Їхні руки були переплетені.

— Ти справді не боїшся? — запитала вона.

— Боюся.

— Чого?

Він подивився на неї.

— Що після всього цього ти зрозумієш, що твоє життя зі мною надто небезпечне.

Марія зупинилася.

— Андрію.

— Що?

— Я вже зробила свій вибір.

— Який?

Вона взяла його обличчя в долоні.

— Ти.

Він усміхнувся.

— Тоді я теж зробив свій.

— Який?

— Ти.

Вони поцілувалися.

Цього разу довше.

Ніжно.

Так, ніби навколо не існувало ні таємниць, ні небезпеки.

Коли вони відсторонилися, Марія прошепотіла:

— Я хочу, щоб після всього цього ми одружилися.

Андрій завмер.

— Ти серйозно?

Вона усміхнулася.

— А ти?

Він узяв її руку й поцілував.

— Я чекав, коли ти це скажеш.

Марія засміялася.

— Тоді все вирішено.

— Все?

— Все.

Але раптом Владислав голосно сказав:

— Знайшов!

Вони повернулися.

Владислав стояв біля старої шафи з документами.

У руках він тримав пожовклу папку.

— Тут є імена.

Марія підійшла ближче.

— Чиє?

Владислав відкрив папку.

На першій сторінці було написано:

«Члени товариства. 1898 рік».

Нижче стояли три прізвища.

Владислав Левицький.

Станіслав Жевуський.

Олександр Орловський.

Марія подивилася на Андрія.

— Орловський…

Андрій зблід.

— Мій батько?

Владислав повільно кивнув.

— Так.

— Але він був лікарем.

— І саме тому його ніхто не підозрював.

Андрій узяв документ.

— Що він зробив?

Владислав не відповів.

Марія подивилася на нього.

— Тату?

Владислав важко видихнув.

— Він був не просто членом товариства.

— А ким?

Владислав підняв очі.

— Саме він знав ім'я зрадника.

У цей момент двері архіву повільно зачинилися.

Хтось залишився з ними всередині.

А з темряви пролунало:

— Нарешті ми зустрілися, Андрію Орловський.

Андрій різко обернувся.

Марія міцніше стиснула його руку.

І тоді з тіні вийшов чоловік із чорним перснем.

— Тепер, — сказав він, — настав час розповісти вам усю правду.