Спочатку:
На сторінку книги
Глава 16. Таємниця старого листа
Ранок у маєтку Орловських настав неспокійно.
Марія прокинулася ще до світанку. За вікном лежав тонкий шар першого снігу, що вкрив пожовкле листя сріблястим покривалом. Осінь повільно поступалася зимі, але в душі Марії було тепло.
Вона повернула голову й побачила Андрія біля вікна.
Він стояв спиною до неї, тримаючи в руках старий лист Владислава.
— Ти не спав? — тихо запитала вона.
Андрій обернувся.
— Майже ні.
— Ти знову думав про минуле?
— Так.
Він сів поруч.
— Мені не дає спокою одна річ. Владислав написав, що треба шукати правду в домі людини, яка називала себе їхнім другом.
Марія задумалася.
— Можливо, це був хтось із родини Жевуських?
— Можливо. Але я не хочу робити висновків без доказів.
Він дістав зі скрині пожовклий клаптик паперу.
— Подивися.
На папері був лише один рядок:
«Зустріч — у кав'ярні біля Ратуші. О сьомій вечора. Принеси оригінали.»
Підпису не було.
Марія провела пальцями по краю паперу.
— Кав'ярня біля Ратуші…
— Саме так. І це може бути ключем до всієї історії.
— Але якщо ця записка була написана перед пожежею, то зустріч відбулася понад двадцять років тому.
— Я знаю.
Андрій замовк.
— Проте людина, яка була там, могла залишитися живою.
Марія підняла на нього очі.
— Ти хочеш повернутися до Львова?
— Не зараз. Спочатку я хочу зрозуміти, кому належав цей почерк.
---
Через кілька годин Андрій разом із Марією вирушили до Відня.
Він знав одного старого книготорговця — пана Матіаса, який багато років збирав листи та документи відомих родин Галичини.
Крамниця знаходилася на тихій вуличці неподалік від центру.
Дзвіночок над дверима тихо дзенькнув, коли вони увійшли.
За прилавком сидів літній чоловік у круглих окулярах.
— Графе Орловський? — здивувався він. — Я не бачив вас багато років.
— Пане Матіасе, мені потрібна ваша допомога.
Андрій поклав перед ним копію записки.
Старий уважно прочитав її.
— Цікавий почерк.
— Ви його знаєте?
Матіас поправив окуляри.
— Можливо.
Він підійшов до шафи й дістав товсту папку.
— У дев'яностих роках я отримав кілька листів від одного львівського адвоката. Його звали Ян Домбровський.
Андрій насторожився.
— Адвокат?
— Так. Він займався спадковими справами шляхетних родин.
Матіас перегорнув кілька документів.
Раптом зупинився.
— Ось.
Він поклав перед Андрієм старий лист.
Андрій порівняв почерк.
Марія затамувала подих.
— Він такий самий.
Матіас кивнув.
— Ця записка, найімовірніше, написана Домбровським.
— Що ви знаєте про нього?
Старий задумався.
— Домбровський був людиною впливовою. Але після пожежі в маєтку Орловських він раптово залишив Львів.
— Куди він поїхав?
— До Відня.
Андрій і Марія перезирнулися.
— Він досі живий?
Матіас похитав головою.
— Ні. Помер кілька років тому.
Надія на мить згасла.
Але старий одразу додав:
— Проте в нього залишилася донька.
— Де вона?
— Якщо пам'ять мене не підводить, вона живе неподалік Зальцбурга.
Андрій відчув, як серце прискорилося.
— Ви можете дати нам її адресу?
Матіас довго дивився на нього.
— Якщо ви справді шукаєте правду, будьте обережні. Домбровський був не просто адвокатом. Він знав надто багато.
---
Того ж вечора Андрій і Марія повернулися до будинку.
Але біля воріт на них чекав незнайомий чоловік.
Він був одягнений у довгий темний плащ.
— Графе Орловський?
Андрій насторожився.
— Хто ви?
Чоловік простягнув йому конверт.
— Для вас.
— Від кого?
— Мені наказали не називати імені.
Він швидко розвернувся й зник за рогом.
Андрій розкрив конверт.
Усередині лежав лише один аркуш.
«Не шукайте Домбровського. Деякі таємниці краще залишити похованими.»
Марія прочитала записку через його плече.
— Вони знають, що ми шукаємо.
— Так.
— Хто «вони»?
Андрій стиснув папір.
— Не знаю. Але тепер я ще більше хочу дізнатися правду.
Марія подивилася на нього.
— Я боюся.
Андрій обійняв її.
— Я теж.
— Тоді чому ти не зупинишся?
— Тому що одного разу люди вже мовчали. І через це загинули ті, хто просто хотів бути разом.
Він ніжно поцілував її в чоло.
— Я не хочу, щоб наша історія повторила їхню.
---
Наступного ранку вони вирушили до Зальцбурга.
Дорога пролягала крізь засніжені пагорби. Марія сиділа біля вікна й дивилася на гори.
— Якби не всі ці таємниці, — сказала вона, — я могла б подумати, що це наша весільна подорож.
Андрій усміхнувся.
— А хто сказав, що вона не може нею бути?
— Ти справді можеш бути романтичним навіть тоді, коли за нами хтось стежить?
— Особливо тоді.
Марія засміялася.
Він узяв її руку.
На мить вони забули про Жевуського, старі документи та страшне минуле.
Але коли екіпаж зупинився біля невеликого будинку на околиці Зальцбурга, їх зустріла зовсім не радісна картина.
Двері були відчинені.
Вікно розбите.
Усередині все було перевернуто.
Марія зблідла.
— Хтось був тут.
Андрій обережно зайшов усередину.
На підлозі лежали розкидані папери.
На столі залишалася тільки одна річ — стара фотографія.
Андрій підняв її.
На ній були зображені троє чоловіків.
Один із них був Владислав.
Другий — Ян Домбровський.
А третій…
Андрій завмер.
— Хто це? — прошепотіла Марія.
Він вдивлявся в обличчя чоловіка.
— Це мій дід.
Марія відчула холод.
— Але якщо він був разом із Домбровським…
— Значить, вони знали один одного набагато краще, ніж нам розповідали.
На звороті фотографії було написано:
«Вони домовилися мовчати. Але один із них зрадив.»
Раптом з верхнього поверху почувся шум.
Андрій швидко поклав фотографію до кишені.
— Залишайся позаду мене.
Вони піднялися сходами.
Двері однієї з кімнат були прочинені.
Андрій штовхнув їх.
Кімната була порожньою.
Лише біля вікна лежав старий чемодан.
Усередині вони знайшли кілька листів.
Марія взяла один.
На конверті стояло її прізвище.
«Левицьким».
Вона здивовано подивилася на Андрія.
— Чому тут лист до моєї родини?
Андрій розгорнув його.
Перші рядки змусили його збліднути.
«Якщо цей лист колись потрапить до рук Левицьких, ви повинні знати: Софія не загинула тієї ночі.»
Марія перестала дихати.
— Що?
Андрій перечитав рядок.
— Тут написано, що Софія могла вижити.
Марія схопилася за його руку.
— Але ж усі казали, що вона загинула…
— Можливо, це була неправда.
Вони мовчали, дивлячись одне на одного.
Якщо Софія справді вижила після пожежі, то вся історія їхніх родин була побудована на брехні.
А це означало, що десь у світі могла існувати людина, яка знала правду від самого початку.
І, можливо, вона була ще жива.
А далеко у Львові граф Станіслав Жевуський отримав телеграму.
Він прочитав лише кілька слів:
«Орловський знайшов лист. Вони дізналися про Софію.»
Граф повільно підвівся.
— Тоді більше чекати не можна.
Він підійшов до шафи й дістав стару дорожню валізу.
— Я сам поїду до Австрії.
Тепер гра змінилася.
І вперше за багато років правда була зовсім близько.
