Спочатку:
На сторінку книги
Глава 17. Та, що мала зникнути
Зальцбурзький ранок зустрів їх густим туманом.
Марія майже не спала. Вона сиділа біля вікна невеликого готелю, загорнувшись у теплу шаль, і знову перечитувала лист.
«Софія не загинула тієї ночі…»
Ці слова не давали їй спокою.
Якщо це правда, то все, що розповідала її мати про минуле, було лише частиною історії.
А якщо Софія жива…
Марія навіть боялася уявити, що це може означати.
Андрій стояв біля каміна, розглядаючи фотографію трьох чоловіків.
Владислав.
Ян Домбровський.
І його дід.
— Андрію, — тихо озвалася Марія. — А якщо Софія справді вижила?
— Тоді ми повинні її знайти.
— Але минуло стільки років.
— Це не має значення.
Він підійшов до неї.
— Якщо вона жива, то саме вона може розповісти нам, що сталося тієї ночі.
Марія кивнула.
— А якщо людина, яка все це приховувала, досі боїться її?
Андрій подивився на фотографію.
— Тоді нам потрібно дізнатися, хто ця людина.
---
Вони повернулися до будинку Домбровського.
Старий дім стояв майже порожній. Після того як невідомий хтось побував тут, здавалося, що господарі поспішно залишили його багато років тому.
Андрій уважно оглянув кімнату.
— Тут шукали документи.
— І не знайшли?
— Очевидно.
Марія підійшла до старого письмового столу.
— Андрію, подивись.
Вона помітила маленьку шухляду, яку хтось намагався зламати.
Андрій витягнув ніж і обережно підчепив замок.
Шухляда відчинилася.
Всередині лежав маленький срібний медальйон.
Марія взяла його.
На внутрішньому боці була вигравірувана літера «С».
— Софія, — прошепотіла вона.
Під медальйоном лежав маленький клаптик паперу.
«Якщо ви знайшли це, шукайте жінку біля монастиря Святого Петра. Вона знає, де Софія.»
Андрій різко підвів голову.
— Монастир Святого Петра.
— Ми повинні туди поїхати.
— Негайно.
---
Через годину вони вже стояли біля старого монастиря.
Монахиня похилого віку зустріла їх біля воріт.
Андрій показав їй медальйон.
Жінка зблідла.
— Де ви це взяли?
— У будинку Яна Домбровського.
Монахиня кілька секунд мовчала.
— Отже, минуле все-таки повернулося.
— Ви знаєте Софію Левицьку?
Жінка повільно кивнула.
— Знала.
Марія затамувала подих.
— Вона жива?
Монахиня не відповіла одразу.
— Понад двадцять років тому до цього монастиря прийшла молода жінка. Вона була поранена й налякана. Вона назвалася іншим ім'ям.
— Яким?
— Сестра Маргарита.
Андрій відчув, як у нього перехопило подих.
— Де вона зараз?
— Вона залишила монастир багато років тому.
Марія розчаровано опустила очі.
— Тоді ми знову запізнилися.
— Ні, — заперечила монахиня. — Я знаю, куди вона поїхала.
Вона дістала стару книгу записів.
— Вона вирушила до маленького містечка неподалік Зальцбурга. Там жила під ім'ям Софія Вальтер.
Марія подивилася на Андрія.
— Вона змінила прізвище.
— Щоб її ніхто не знайшов, — відповів він.
Монахиня тяжко зітхнула.
— Вона боялася Орловських.
Андрій здригнувся.
— Чому?
— Вона говорила, що саме через них загинув Владислав.
У кімнаті запала тиша.
— Але ми знайшли докази, що до цього могли бути причетні Жевуські, — сказав Андрій.
Монахиня похитала головою.
— Софія ніколи не називала мені винного. Вона лише повторювала одне: «Я не знаю, кому можу довіряти».
---
Вони вирушили до містечка того ж дня.
Дорога була важкою через сніг, який почав падати дедалі сильніше.
Марія сиділа поруч із Андрієм, міцно тримаючи його руку.
— Я думаю про матір.
— Що саме?
— Вона могла знати, що Софія жива.
Андрій замислився.
— Можливо.
— Тоді чому вона мовчала?
— Можливо, Софія сама попросила її не говорити.
Марія опустила очі.
— Або мати боялася, що правда зруйнує нашу родину.
Андрій поглянув на неї.
— Коли ми все дізнаємося, я хочу повернутися до Львова.
— Ти хочеш поговорити з моєю матір'ю?
— Так.
— Навіть після того, як вона прогнала тебе?
— Вона твоя мати. І тепер вона повинна знати, що ми одружилися.
Марія усміхнулася.
— Думаю, вона буде дуже сердита.
— Нехай.
Він ніжно стиснув її руку.
— Головне, щоб вона була жива і знала, що з тобою все добре.
---
Надвечір вони знайшли будинок.
Він стояв на околиці містечка, оточений старими яблунями.
Андрій постукав.
Двері ніхто не відчинив.
Він постукав ще раз.
— Можливо, тут ніхто не живе?
Марія підійшла до вікна.
— Ні. Подивись. Там горить лампа.
Вони почекали.
Нарешті двері повільно відчинилися.
На порозі стояла літня жінка.
Її волосся було сивим, але риси обличчя зберігали колишню красу.
Вона подивилася на Андрія.
Потім на Марію.
І раптом зблідла.
— Хто ви?
Андрій дістав медальйон.
Жінка побачила його.
Її руки затремтіли.
— Цього не може бути…
Марія зробила крок уперед.
— Ви Софія?
Жінка заплющила очі.
Кілька секунд вона мовчала.
А потім прошепотіла:
— Так.
Марія відчула, як у неї підкошуються ноги.
Софія Левицька була жива.
Вона прожила понад двадцять років у чужій країні, під чужим ім'ям, приховуючи свою справжню особу.
— Ви знали мою матір? — запитала Марія.
Софія уважно подивилася на неї.
— Олену?
Марія кивнула.
Софія ледь усміхнулася.
— Вона була ще дитиною, коли все сталося.
— Вона знала, що ви живі?
Софія відвела погляд.
— Так.
Марія відчула біль.
— Тоді чому вона ніколи мені не розповідала?
Софія важко зітхнула.
— Бо я просила її мовчати.
Андрій зробив крок уперед.
— Чому?
Софія подивилася на нього.
— Тому що людина, яка влаштувала пожежу, хотіла вбити не лише Владислава.
У Марії похололо всередині.
— Кого ще?
Софія довго мовчала.
— Мене.
Андрій стиснув кулаки.
— Ви бачили того, хто це зробив?
— Так.
— Хто?
Софія відступила від дверей.
— Заходьте.
Вони увійшли до будинку.
На столі стояли старі фотографії, а біля каміна лежала коробка з листами.
Софія сіла.
— Я розповім вам усе.
Вона подивилася на Андрія.
— Але спочатку ви повинні знати: Владислав не загинув через земельну суперечку.
Андрій завмер.
— Що?
— Він дізнався про зраду людини, якій довіряв усе життя.
— Кого?
Софія стиснула руки.
— Вашого діда.
Марія прикрила рот долонею.
Андрій зблід.
— Мій дід?
Софія кивнула.
— Але це ще не вся правда.
Вона дістала зі старої коробки пожовклий лист.
— Владислав хотів викрити його. Та напередодні пожежі я дізналася, що ваш дід був лише виконавцем чужого плану.
Андрій дивився на неї, не в змозі вимовити слова.
— Хто стояв за ним?
Софія підняла очі.
— Людина, яку ви вважали другом родини.
У двері раптом постукали.
Софія зблідла.
— Ні…
Андрій підвівся.
— Хто це?
Софія прошепотіла:
— Він знайшов мене.
Другий удар у двері був сильнішим.
Марія міцніше взяла Андрія за руку.
За вікном у снігу стояла темна чоловіча постать.
А коли чоловік підняв обличчя до вікна, Андрій упізнав його.
— Жевуський…
Софія зблідла.
— Отже, він усе-таки прийшов за нами.
Андрій став перед Марією.
— Тепер він не забере в нас правду.
За дверима пролунав голос графа Станіслава:
— Відчиніть, Орловський. Нам давно час поговорити.
