Глава 3. Перший вальс

Оркестр заграв повільний вальс.

Мелодія, ніжна й меланхолійна, розлилася бальною залою, немов осінній вітер, що тихо кружляє золотим листям. Пари одна за одною виходили на середину, а під кришталевими люстрами сяяли усмішки та коштовності.

Марія намагалася відвести погляд від незнайомця, але щоразу ловила себе на думці, що шукає його серед гостей.

— Панно Маріє, — почувся поруч знайомий голос матері. — З вами хоче познайомитися граф Станіслав Жевуський.

До них підійшов високий чоловік років сорока. Він чемно вклонився й поцілував Марії руку.

— Для мене велика честь нарешті зустріти найвродливішу панянку Львова.

— Ви надто люб'язні, пане графе, — стримано відповіла Марія.

Вона відчула холод від його дотику. Його слова були правильними, але зовсім не зігрівали душу.

— Чи подаруєте мені цей вальс?

Марія вже хотіла погодитися, та раптом біля них пролунав спокійний чоловічий голос:

— Прошу вибачення, пане графе, але, здається, я випередив вас.

Усі троє озирнулися.

Перед ними стояв той самий незнайомець.

Його темно-сині очі світилися теплом, а на вустах грала легка усмішка.

— Граф Андрій Орловський, — представився він, дивлячись лише на Марію. — Дозвольте запросити панну Левицьку на перший вальс цього вечора.

На мить запала тиша.

Жевуський невдоволено стиснув щелепи, але, не бажаючи влаштовувати сцену перед гостями, лише сухо промовив:

— Звісно... Я зачекаю іншої нагоди.

Він відійшов.

Андрій простягнув Марії руку.

— Чи довірите мені цей танець?

Марія вагалася лише мить.

— Із задоволенням.

Їхні пальці торкнулися одне одного.

Тепло його долоні було несподівано приємним.

Вони повільно закружляли у вальсі.

— Ви сумували, — тихо сказав Андрій.

Марія здивовано підняла на нього очі.

— Невже це так помітно?

— Лише тому, хто дивився саме на вас.

Вона несміливо всміхнулася.

— Ви завжди так легко знаходите слова?

— Ні. Лише коли зустрічаю людину, яку хотів би побачити ще раз.

Марія відчула, як її щоки спалахнули рум'янцем.

Музика ніби стихла, а навколо залишилися тільки вони двоє.

За високими вікнами повільно падав перший осінній дощ, а золоте листя кружляло над старовинним Львовом.

Коли танець закінчився, Андрій не поспішав відпускати її руку.

— Панно Маріє, — тихо мовив він. — Якщо доля буде до нас прихильною, чи дозволите мені запросити вас на прогулянку Стрийським парком?

Марія на мить завмерла.

Вона знала, що така прогулянка без дозволу родини була б майже неможливою.

Та серце вже дало свою відповідь.

— Якщо доля справді цього захоче... ми ще неодмінно зустрінемося.

Їхні погляди знову зустрілися.

І жоден із них навіть не здогадувався, що за ними уважно спостерігає граф Станіслав Жевуський, у чиїх очах уже спалахнули ревнощі.