Спочатку:
На сторінку книги
Глава 13. Обіцянка під віденським небом
Нічна дорога залишилася позаду. Коли екіпаж перетнув кордон Австрії, Марія вперше за довгий час відчула, що може вільно дихати. Попереду простягалися зелені пагорби, маленькі села з червоними дахами й дороги, обсаджені старими липами, з яких уже опадало жовте листя.
Андрій сидів поруч і час від часу стискав її руку, ніби боявся, що це щастя може виявитися лише сном.
— Ти не шкодуєш? — тихо запитав він, коли екіпаж котився вузькою дорогою до передмістя Відня.
Марія похитала головою.
— Поруч із тобою — ні.
На її вустах з'явилася втомлена, але щира усмішка.
...
До Відня вони прибули надвечір. Місто зустріло їх теплим світлом ліхтарів, запахом свіжої випічки й далекими звуками музики. Андрій не повіз Марію до великого готелю — він хотів знайти місце, де вони зможуть бути лише удвох, подалі від чужих очей і львівських пліток.
Після кількох годин пошуків він знайшов невеликий будинок на тихій вуличці неподалік церкви Святого Карла. Будинок був двоповерховий, із світлими вікнами, маленьким садом і виноградом, що обвивав кам'яну огорожу.
Коли господар передав ключі, Андрій обернувся до Марії.
— Це не палац, але тут ти будеш у безпеці.
Марія ступила всередину й завмерла. У будинку пахло деревом, сухими травами та теплом. На кухні стояла мідна чайна посудина, а у вітальні — старе фортепіано.
— Він прекрасний, — прошепотіла вона. — Тут так затишно…
Андрій полегшено усміхнувся. Саме ці слова він хотів почути.
Наступного ранку Марія прокинулася від сонячного проміння, яке пробивалося крізь мереживні фіранки. Вперше за багато тижнів її не розбудив страх перед материнською забороною чи думки про графа Жевуського.
Поки Андрій кудись поїхав у місто, вона щасливо розкладала свої речі по кімнаті. Невелика валіза, з якою вона втекла зі Львова, тепер здавалася символом нового життя.
Вона обережно поставила на комод срібний хрестик батька, розгорнула шаль і дістала засушений кленовий листок зі Стрийського парку.
— Тепер усе буде інакше, — тихо сказала Марія сама собі.
Вона навіть почала наспівувати мелодію того самого вальсу, з якого почалася їхня історія.
Минуло кілька годин. За вікном дзенькотіли віденські трамваї, а в саду шелестіло листя. Марія вже почала хвилюватися, коли нарешті почула знайомі кроки на ґанку.
Двері відчинилися, і до будинку увійшов Андрій. Його очі світилися так, що Марія одразу зрозуміла: сталося щось важливе.
— Ти повернувся! — радісно вигукнула вона, підбігаючи до нього. — Де ти був? Я вже почала хвилюватися.
Андрій поставив капелюх на стіл і взяв її за руки.
— Я їздив до церкви Святого Карла.
Марія здивовано кліпнула очима.
— До церкви?
Він не стримав усмішки.
— Я домовився про вінчання.
Вона завмерла, не вірячи почутому.
— Андрію…
— Завтра вранці, — тихо промовив він. — Якщо ти все ще хочеш стати моєю дружиною.
У Марії перехопило подих. На очі навернулися сльози — цього разу не від страху чи болю, а від щастя.
— Ти справді… все вирішив?
— Я вирішив це ще тієї миті, коли ти наздогнала мій екіпаж на львівській дорозі.
Марія кинулася йому на шию. Андрій міцно обійняв її, відчуваючи, як тремтить її щасливе серце.
— Я так боялася, що ми більше ніколи не будемо разом, — прошепотіла вона.
— Тепер нас ніхто не розлучить.
Він обережно підняв її підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. За вікном тихо кружляло осіннє листя, а вечірнє сонце заливало кімнату золотим світлом.
— Маріє Левицька, чи станеш ти моєю дружиною?
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Так. Завжди — так.
Андрій ніжно торкнувся її щоки, а потім повільно нахилився до неї. Їхні губи зустрілися в тихому, довгому поцілунку — першому поцілунку без страху, без заборон і без тіней минулого.
Марія заплющила очі, відчуваючи лише тепло його рук і солодке тремтіння в серці. Для неї весь світ у ту мить звузився до одного чоловіка, якого вона покохала всупереч усьому.
Коли вони нарешті відсторонилися, Андрій притулився чолом до її чола й тихо прошепотів:
— Завтра почнеться наше справжнє життя.
Марія усміхнулася йому у відповідь, навіть не здогадуючись, що далеко у Львові граф Станіслав Жевуський уже отримав звістку про їхню втечу. І він вирішив що не стане зруйнувати щастя Марії, раз вона так вирішила.
