Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. Втеча за покликом серця
Осінній ранок зустрів Львів холодним вітром і низьким сірим небом. Андрій майже не спав після розмови з матір'ю. У його кишені лежав бронзовий ключ від старої скрині, а в голові звучали слова графині Гелени:
«Якщо там залишилася правда, вона може змінити долю обох родин…»
Та попри всі таємниці минулого Андрій знав одне: він більше не може залишати Марію в невідомості.
Не заїжджаючи до власного будинку, він наказав візникові їхати просто до маєтку Левицьких.
...
Пані Олена прийняла його у вітальні. Побачивши Андрія, вона відразу зблідла, ніби зрозуміла, що ця розмова не принесе нічого доброго.
— Графе Орловський, я вже дала вам свою відповідь.
— Саме тому я повернувся, пані Олено. Тепер я знаю правду про Владислава Орловського та Софію Левицьку.
Мати Марії різко стиснула пальці.
— Хто вам дозволив торкатися цієї історії?
— Минуле наших родин стосується і мене, і Марії. Я знайшов листи Софії, газетні вирізки та документи про земельний спір. Владислав хотів повернути Левицьким їхні землі й одружитися з Софією всупереч волі родини.
Очі пані Олени наповнилися тривогою.
— Ви не розумієте, що робите.
— Навпаки, тепер я розумію більше, ніж будь-коли. Наші родини стали жертвами чужої гордині та прихованої правди. Але я не дозволю, щоб через це Марія втратила шанс на щастя.
У цей момент двері тихо відчинилися, і до вітальні увійшла Марія. Побачивши Андрія, вона завмерла.
— Андрію…
Він підійшов до неї ближче.
— Я приїхав не ховатися й не просити таємних зустрічей. Пані Олено, я кохаю вашу доньку і хочу одружитися з нею. Незважаючи на все, що сталося багато років тому.
Марія відчула, як у грудях защеміло від його слів. Але реакція матері була зовсім іншою.
— Ні! — голос пані Олени пролунав так різко, що навіть Марія здригнулася. — Я не дозволю цього шлюбу!
Вона підвелася й підійшла до Андрія майже впритул.
— Ви думаєте, що кілька знайдених листів можуть стерти смерть Софії? Ви не знаєте всієї правди. І я не дозволю своїй доньці повторити її долю.
— Тоді розкажіть мені решту правди, — спокійно відповів Андрій.
— Досить! — пані Олена вже ледве стримувала сльози. — Ваше ім'я принесло нашій родині лише горе. І якщо ви справді бажаєте Марії добра, то більше ніколи не з'являйтеся тут.
Марія зробила крок уперед.
— Матусю, будь ласка…
— Ти мовчатимеш! — суворо перебила її мати. — Від сьогодні ти не побачишся з графом Орловським. І я забороняю тобі будь-яке листування чи зустрічі з ним.
У кімнаті запала важка тиша.
Андрій повільно подивився на Марію. У її очах блищали сльози, але він побачив у них не лише відчай, а й рішучість.
— Я не хочу завдавати вам болю, пані Олено, — тихо сказав він. — Але мої почуття до Марії не зникнуть через заборону.
— Тоді забирайтеся звідси, графе Орловський. Негайно.
Андрій ще раз глянув на Марію, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя. Потім мовчки вклонився й вийшов із вітальні.
Коли двері зачинилися, Марія кинулася до вікна. Вона бачила, як Андрій сів у екіпаж і повільно поїхав алеєю, обсипаною золотим листям.
— Ти забудеш його, — твердо сказала пані Олена, хоча її власний голос тремтів. — Це єдиний спосіб урятувати тебе.
— Я не можу його забути, — прошепотіла Марія.
— Зможеш. І мусиш.
Того ж дня мати наказала Семенові замкнути бічну хвіртку саду й не випускати Марію саму до міста. Для дівчини старий будинок раптом став схожим на золоту клітку.
...
Увечері Марія сиділа у своїй кімнаті при світлі однієї свічки. На столі лежав засушений кленовий листок, який Андрій колись підняв у Стрийському парку.
Вона згадувала його слова, його погляд, його обіцянку боротися за їхнє кохання. І вперше за весь цей час зрозуміла: якщо зараз вона залишиться вдома, то втратить його назавжди.
За дверима почувся тихий стукіт.
— Панно Маріє, це Ганна.
Служниця швидко зайшла до кімнати.
— Я бачила, як граф поїхав у бік старої дороги на Перемишль. Здається, він залишає Львів.
Марія різко підвелася.
— Сьогодні?
— Так.
Кілька секунд вона стояла нерухомо, а потім рішуче відчинила шафу.
— Ганно, допоможи мені зібрати речі.
— Панно!.. Ви хочете?..
— Я не дозволю, щоб наше кохання закінчилося через страх минулого.
Вони поспіхом склали до невеликої валізи найнеобхідніше: теплу шаль, кілька суконь, листи Софії та невеликий срібний хрестик, подарований батьком.
Коли будинок занурився в нічну тишу, Марія накинула плащ і разом із Ганною тихо спустилася чорними сходами.
— Бог нехай береже вас, панно, — прошепотіла служниця, відчиняючи хвіртку.
Марія міцно обійняла її.
— Дякую тобі за все.
Холодний вітер одразу вдарив у обличчя, але вона майже не відчувала його. Єдина думка пульсувала в серці: встигнути.
Вона бігла нічною дорогою, підхоплюючи поділ сукні, поки попереду, вдалині, не побачила світло ліхтарів екіпажа.
— Андрію! — з відчаєм вигукнула Марія.
Карета різко зупинилася.
За мить дверцята відчинилися, і Андрій вистрибнув на дорогу. Побачивши Марію з валізою в руках, він завмер, не вірячи власним очам.
А вона, задихана від бігу й сліз, дивилася на нього так, ніби між ними більше не існувало ні заборон, ні родинних таємниць, ні страху перед майбутнім.
