Глава 2. Осінній бал

До благодійного балу залишилося лише три дні.

У будинку Левицьких із самого ранку панувало незвичне пожвавлення. Покоївки прасували сукні, кухарі готували частування для гостей, а пані Олена раз по раз переглядала сімейні прикраси, намагаючись обрати ті, що ще можна було одягнути, не видаючи скрутного становища родини.

Марія сиділа біля вікна з книжкою в руках, але вже вкотре ловила себе на тому, що не прочитала жодного рядка. Думки поверталися до слів матері.

«Якщо граф попросить твоєї руки, я не зможу йому відмовити...»

— Панно Маріє, — усміхнулася покоївка Ганна, заносячи до кімнати велику коробку. — Ваша сукня готова.

Марія повільно піднялася.

Коли кришку відкрили, перед нею засяяла сукня кольору теплого шампанського. Тонке французьке мереживо прикрашало рукави, а пояс був оздоблений маленькими перлинами. Вона була скромною, але надзвичайно витонченою.

— Вона прекрасна... — прошепотіла Марія.

— Ви будете найгарнішою панною на всьому балу, — щиро сказала Ганна.

Марія лише сумно всміхнулася.

— Краса нічого не варта, якщо серце не вільне.

...

Настав день балу.

Львів потопав у золотій осені. Карети одна за одною зупинялися біля величного палацу графа Лянцкоронського. Крізь високі вікна лилося тепле світло кришталевих люстр, а звуки оркестру вже зустрічали гостей.

Марія, тримаючись за руку матері, повільно піднялася широкими мармуровими сходами.

Її серце билося дедалі швидше.

У просторій залі кружляли десятки пар. Пані в розкішних сукнях усміхалися кавалерам, а поважні графи й барони обговорювали останні новини.

— Посміхайся, доню, — тихо мовила пані Олена. — Сьогодні на нас дивитиметься весь львівський бомонд.

Марія кивнула, хоча їй хотілося лише одного — непомітно сховатися серед натовпу.

Раптом оркестр заграв новий вальс.

У цю мить двері до бальної зали відчинилися.

Усередину ввійшов високий молодий чоловік у чорному фраку. Темне волосся було акуратно вкладене, а його постава видавала справжнього аристократа. Він упевнено вітався з господарями вечора, але його погляд раптом зупинився.

На Марії.

На кілька секунд увесь гамір ніби зник.

Вона теж дивилася лише на нього.

Незнайомець ледь усміхнувся й чемно схилив голову.

Марія відчула, як її серце пропустило удар.

Вона ще не знала, що перед нею стоїть граф Андрій Орловський — чоловік, який незабаром стане найбільшим щастям і найнебезпечнішим випробуванням у її житті.