Спочатку:
На сторінку книги
Глава 10. Тіні старого маєтку
Нічний Львів здавався чужим і тривожним. Вузькі вулички потопали в тумані, а рідкісні ліхтарі кидали на бруківку довгі викривлені тіні. Чоловік у чорному капелюсі швидко йшов уздовж монастирської огорожі, час від часу озираючись.
Його звали Северин Ковальський — колишній управитель маєтку Жевуських і людина, яка багато років виконувала найделікатніші доручення графа Станіслава. Він бачив достатньо, щоб навчитися мовчати, але сьогоднішня зустріч Марії Левицької та Андрія Орловського могла виявитися надто цінною інформацією.
За пів години Северин уже стояв у кабінеті графа Жевуського. Високі свічки освітлювали важкі дубові меблі, а сам граф сидів біля каміна з келихом вина.
— Ну? — коротко запитав він.
— Ви мали рацію, пане графе. Вони зустрічалися таємно.
Жевуський повільно поставив келих на стіл.
— Де саме?
— У саду бернардинського монастиря. Вони говорили довго. Я не чув усього, але почув прізвище Орловських і слова про стару родинну таємницю.
На обличчі графа з'явилася холодна усмішка.
— Отже, Олена Левицька все-таки розповіла доньці про минуле. Це навіть краще, ніж я очікував.
— Чи варто щось робити?
Жевуський підійшов до вікна.
— Поки що ні. Нехай молодий Орловський сам полізе в старі рани. Іноді правда руйнує людей краще, ніж будь-яка помста.
Він замовк на мить, а потім тихо додав:
— Але стеж за ним. Особливо якщо він залишить Львів.
...
Наступного ранку Андрій справді виїхав із міста.
Дорога до родинного маєтку Орловських пролягала крізь осінні поля й невеликі галицькі села. Небо було затягнуте хмарами, а вітер зривав із дерев останнє листя.
Старий маєток під Перемишлем зустрів його мовчанням. Колись величний палац тепер виглядав дещо занедбаним: плющ обвивав кам'яні стіни, а в порожніх алеях давно не лунали голоси гостей.
На ґанку Андрія зустрів старий доглядач Матеуш.
— Пане графе! Не чекали вас так скоро.
— Мені потрібно потрапити до архівної кімнати. Негайно.
Матеуш здивовано підняв брови, але мовчки подав ключі.
Архів містився в західному крилі маєтку — у кімнаті, де зберігалися родинні документи, листи та старі рахункові книги. Тут пахло пилом, воском і вицвілим папером.
Андрій запалив лампу й почав переглядати шафи. Години минали одна за одною. Він знаходив договори про землю, листування з віденськими адвокатами, навіть щоденники свого діда, але нічого про Владислава Орловського чи Левицьких.
Уже майже втративши надію, Андрій помітив невелику скриньку, заховану за стосом старих книг. Замок був зламаний, ніби її колись поспіхом намагалися відкрити.
Усередині лежали кілька листів, перев'язаних синьою стрічкою, і пожовкла газета за 1872 рік.
Серце Андрія прискорено забилося, коли він побачив знайоме ім'я.
«Трагедія в маєтку Орловських. Пожежа забрала життя молодого шляхтича Владислава Орловського…»
Далі йшло те, чого він ніколи не чув від рідних:
«Подейкують, що напередодні загибелі Владислав мав намір одружитися з Софією Левицькою всупереч волі обох родин. Причиною конфлікту став спір щодо земель поблизу Рудок, права на які оскаржувалися сторонами…»
Андрій швидко розгорнув один із листів. Почерк був жіночий.
«Владиславе, якщо батько дізнається про наші плани, він ніколи не дозволить нам бути разом…»
Це був лист Софії.
Андрій відчув, як по спині пробіг холод. Марія говорила правду. Таємниця існувала, і її приховували не лише Левицькі, а й Орловські.
Серед паперів він знайшов ще один документ — незавершений заповіт свого діда. У ньому згадувалося, що частина земель, які перейшли до Орловських після смерті Владислава, «може бути предметом подальших претензій родини Левицьких».
Отже, суперечка справді не була остаточно вирішена.
Андрій повільно опустився в крісло. Тепер він розумів, чому пані Олена так боялася цього союзу. Якщо правда спливе назовні, обидві родини можуть опинитися в центрі гучного скандалу.
Але було ще одне запитання: чому його мати ніколи не розповідала про це?
Він різко підвівся.
— Матеуш! — покликав він.
Старий доглядач з'явився у дверях.
— Так, пане графе?
— Де зараз графиня Гелена?
— У літньому будинку біля озера. Вона приїхала сюди ще минулого тижня.
Андрій сховав листи та газету до шкіряної папки.
— Накажіть негайно запрягти коней.
За годину його екіпаж уже мчав алеєю до невеликого будинку, де мешкала його мати. Осінній вітер бив у шибки, а важкі хмари нависали над озером, роблячи пейзаж похмурим і майже зловісним.
Графиня Гелена Орловська сиділа на веранді з книжкою в руках, коли почула шум коліс. Побачивши сина, вона здивовано підвелася.
— Андрію? Що сталося?
Він навіть не привітався як слід.
— Мамо, мені потрібно знати правду про Владислава Орловського та Софію Левицьку.
Обличчя графині миттєво зблідло. Книга вислизнула з її рук і впала на підлогу.
— Хто тобі про це розповів?
Андрій дістав із папки пожовклу газету й лист Софії.
— Я знайшов це в архіві. І тепер хочу почути все від вас. Без мовчання, без напівправди й без родинних заборон.
Графиня довго дивилася на знайомі листи, а в її очах з'явився страх, який Андрій бачив у неї вперше в житті.
— Боже мій… — прошепотіла вона. — Я думала, ці папери давно знищені.
Вона повільно сіла в крісло й тремтячими пальцями торкнулася листа Софії.
— Якщо ти знайшов це, значить, минуле нарешті наздогнало нашу родину.
Андрій відчув, як серце стискається від передчуття.
Він ще не знав, що наступні слова матері можуть змінити не лише його майбутнє з Марією, а й усе, що він вважав правдою про власну сім'ю.
