Спочатку:
На сторінку книги
Глава 14. Вінчання під осіннім небом
Ранок настав швидше, ніж Марія могла собі уявити.
Вона майже не спала. Щоразу, коли заплющувала очі, перед нею з'являлося обличчя Андрія, його усмішка й слова:
«Завтра почнеться наше справжнє життя».
За вікном повільно світало. Відень прокидався під прохолодним осіннім небом. На бруківці ще блищали краплі нічного дощу, а золоті листки кружляли в повітрі.
Марія сиділа перед дзеркалом і дивилася на своє відображення.
Вона була щаслива.
Але разом із щастям у її серці жила тривога.
— Невже сьогодні я стану дружиною Андрія? — тихо прошепотіла вона.
За спиною почувся легкий стукіт.
— Можна?
— Заходь.
До кімнати увійшла Ганна. Вона не залишила Марію саму й вирішила супроводжувати її до Австрії, хоча тепер усе життя дівчини мало змінитися.
У руках служниця тримала невелику коробку.
— Пані Маріє, я дещо для вас зберегла.
Вона відкрила коробку.
Всередині лежала тонка перлова шпилька та маленька мереживна хустинка.
— Це належало вашій бабусі. Ваша мати колись казала, що саме цю шпильку вона одягала у день свого весілля.
Марія обережно взяла прикрасу.
— Дякую, Ганно.
Вона приклала шпильку до волосся, а потім подивилася в дзеркало.
Їй здавалося символічним, що навіть попри все пережите вона бере із собою частинку своєї родини.
Раптом у двері постукали ще раз.
На порозі стояв Андрій.
Він був одягнений у темний святковий костюм, а в руках тримав невеликий букет білих осінніх троянд.
Побачивши Марію, він на мить завмер.
— Ви прекрасні.
Марія усміхнулася.
— А ви сьогодні дуже серйозні, пане графе.
— Я просто хвилююся.
— Ви?
Вона тихо засміялася.
— Я думала, ви нічого не боїтеся.
Андрій підійшов ближче.
— Я не боявся втратити спадок, становище чи навіть прихильність родини.
Він простягнув їй букет.
— Але втратити вас я боюся найбільше.
Марія взяла квіти.
— Тоді не втрачайте.
Андрій усміхнувся і поцілував її руку.
— Не збираюся.
Незабаром вони вирушили до церкви.
Дорога пролягала повз старі будинки, невеликі кав'ярні та дерева, з яких вітер зривав останнє листя. Марія дивилася у вікно екіпажа й відчувала, ніби залишає позаду не лише Львів, а й усе своє колишнє життя.
Вона думала про матір.
Попри образу, серце боліло.
— Ти сумуєш за нею? — запитав Андрій.
Марія кивнула.
— Вона моя мати. Я не можу перестати її любити тільки через те, що вона заборонила мені бути з тобою.
Андрій накрив її руку своєю.
— Одного дня вона зрозуміє.
— Я хочу в це вірити.
Екіпаж зупинився біля старої церкви.
Перед входом їх зустрів священник, з яким Андрій домовився напередодні.
Марія глибоко вдихнула.
— Андрію…
— Що?
— Я хвилююся.
— Я теж.
Він усміхнувся.
— Але ми будемо разом.
Вони увійшли до храму.
Всередині було тихо й тепло. Крізь високі вікна проникало м'яке ранкове світло. Свічки мерехтіли біля ікон, а запах воску змішувався з ароматом осіннього повітря.
Марія відчула, як серце забилося швидше.
Вона поглянула на Андрія.
Він стояв поруч і не відводив від неї очей.
Під час вінчання Марія слухала слова священника, але майже не чула їх. Для неї існували лише його голос, його рука та погляд.
Коли вони обмінялися обручками, Андрій тихо прошепотів:
— Тепер ти моя дружина.
Марія усміхнулася крізь сльози.
— А ти — мій чоловік.
Після молитви вони вийшли з церкви.
Над містом знову почав падати легкий осінній дощ.
Андрій розкрив парасолю й притягнув Марію ближче.
— Дружино моя, куди тепер?
Марія подивилася на нього.
— Куди завгодно. Тільки разом.
Він ніжно поцілував її.
Та їхнє щастя тривало недовго.
Коли вони повернулися до будинку, на столі лежав лист.
Андрій одразу впізнав герб родини Орловських.
Він розкрив конверт.
Його обличчя змінилося.
— Що там? — стривожено запитала Марія.
Андрій передав їй лист.
«Андрію. Якщо ти вже одружився з Марією Левицькою, то тепер ти повинен знати всю правду. Не повертайся до Львова, доки не прочитаєш документи, які я залишила у старій скрині. Вони стосуються не лише Владислава й Софії. Там є ім'я людини, яка багато років тому стала причиною їхньої трагедії.»
Марія зблідла.
— Твоя мати?
Андрій кивнув.
— Так.
Він міцно стиснув лист у руці.
Їхнє кохання нарешті стало шлюбом.
Але тепер перед ними відкривалася найнебезпечніша сторінка минулого.
І вони ще не знали, що таємниця, яку приховували понад двадцять років, могла бути пов'язана з людиною, яка вже знала про їхнє вінчання.
