Спочатку:
На сторінку книги
Глава 15. Лист із минулого
Після вінчання Марія ще довго не могла повірити, що все це відбулося насправді.
Вона стояла біля вікна нового дому, тримаючи в руці маленьку коробочку з обручкою, яку щойно зняла, щоб роздивитися її при денному світлі.
Тепер вона була дружиною Андрія.
Ще вчора ця думка здавалася лише мрією, а сьогодні стала реальністю.
Та радість тривала недовго.
Лист від графині Гелени лежав на столі між ними, немов темна тінь, яка раптом упала на їхнє щастя.
Андрій перечитав його ще раз.
— «Не повертайся до Львова, доки не прочитаєш документи…» — повторив він задумливо. — Мати знала, що після нашого шлюбу небезпека може стати ще більшою.
Марія підійшла до нього.
— Але чому вона не розповіла все раніше?
— Можливо, боялася.
— Чого?
Андрій подивився їй просто в очі.
— Що правда зруйнує нашу сім'ю так само, як колись зруйнувала сім'ю Владислава і Софії.
Марія здригнулася.
Вона поклала руку на груди.
— Я весь час думаю про них. Невже їхня історія справді повторюється?
Андрій обійняв її.
— Ні. Ми не дозволимо минулому вирішувати наше майбутнє.
Марія притулилася до його плеча.
— Тоді що нам робити?
Андрій поглянув на бронзовий ключ, який лежав поруч із листом.
— Дізнатися правду.
---
Через кілька годин вони знову вирушили до старого родинного маєтку.
Андрій не хотів залишати Марію саму, тому вона поїхала разом із ним.
Дорога пролягала крізь осінні поля. Дерева вже майже втратили листя, а над землею лежав легкий туман.
Марія сиділа поруч із чоловіком і тримала його за руку.
— Ти впевнений, що нам варто це робити саме зараз?
— Так.
— Навіть у день нашого вінчання?
Андрій усміхнувся.
— Особливо сьогодні.
Марія здивовано подивилася на нього.
— Чому?
— Бо тепер ми одна родина. Я не хочу мати від тебе жодних таємниць.
Ці слова зігріли її.
Коли екіпаж нарешті зупинився біля маєтку, вже сутеніло.
Старий Матеуш зустрів їх біля входу.
— Пане графе, я не очікував вас так скоро.
Андрій допоміг Марії вийти з екіпажа.
— Це моя дружина, Марія.
Матеуш на мить завмер, а потім тепло усміхнувся.
— Вітаю, пані графине.
Марія несміливо кивнула.
— Дякую.
Вони зайшли до будинку.
Андрій одразу попрямував до архіву.
Він запалив кілька ламп і дістав бронзовий ключ.
— Ось ця скриня.
У дальньому кутку стояла велика дубова шафа.
Андрій відсунув її разом із Матеушем.
За нею справді були маленькі дверцята в стіні.
Замок давно вкрився іржею.
Марія затамувала подих.
Андрій вставив ключ.
Замок клацнув.
Дверцята повільно відчинилися.
За ними стояла невелика залізна скриня.
— Невже вона весь цей час була тут? — прошепотіла Марія.
Андрій нахилився над нею.
Кришка піддалася не одразу.
Всередині лежали старі документи, перев'язані стрічками, кілька фотографій і невеликий шкіряний щоденник.
Андрій узяв його першим.
На першій сторінці було написано:
«Для того, хто одного дня наважиться дізнатися правду».
Марія підійшла ближче.
— Це почерк Владислава?
Андрій кивнув.
Вони почали читати.
Перші сторінки були присвячені Софії.
Владислав писав про їхні зустрічі, мрії та плани на майбутнє.
А потім записи різко змінилися.
«Сьогодні я дізнався, що документи про землю були підроблені. Мій батько знає про це. Але він не єдиний, хто має до цього стосунок.»
Марія перезирнулася з Андрієм.
— Хто ще?
Він перегорнув сторінку.
Там стояло одне ім'я.
Жевуський.
Марія зблідла.
— Граф Станіслав?
— Ні… — тихо відповів Андрій. — Його батько.
У щоденнику було написано, що батько Станіслава Жевуського багато років тому був адвокатом, який займався земельною справою між Орловськими та Левицькими.
Владислав запідозрив його у підробці документів.
Але найстрашніше було далі.
«Якщо зі мною щось станеться, Софія повинна знати: пожежа не була випадковістю. Хтось хоче знищити документи, які доводять правду.»
Марія прикрила рот рукою.
— Господи…
Андрій перегорнув ще кілька сторінок.
Останній запис був датований днем перед пожежею.
«Завтра я зустрінуся з людиною, яка обіцяла передати мені оригінали документів. Якщо все вдасться, ми з Софією нарешті зможемо бути разом.»
Після цього сторінки закінчувалися.
Андрій довго мовчав.
— Він знав, що йому загрожує небезпека.
Марія взяла його за руку.
— Але хто влаштував пожежу?
— Поки що не знаємо.
Раптом у коридорі почувся шум.
Вони обоє завмерли.
Хтось ішов будинком.
Повільні кроки наближалися до архіву.
Андрій швидко загасив одну лампу.
— Стій тут.
— Ні, я піду з тобою.
— Маріє…
— Я твоя дружина. Якщо ми вже почали шукати правду, то шукатимемо її разом.
Він кілька секунд дивився на неї, а потім кивнув.
Кроки зупинилися біля дверей.
Андрій різко відчинив їх.
У коридорі нікого не було.
Лише відкрите вікно, крізь яке до будинку влетіло кілька золотих листків.
Матеуш прибіг за хвилину.
— Щось сталося?
— Ти когось бачив? — запитав Андрій.
— Ні, пане графе.
Андрій підійшов до вікна.
На мокрій землі під ним були свіжі сліди.
Хтось щойно стояв біля будинку.
І ця людина знала, що вони знайшли скриню.
---
Тієї ж ночі далеко від маєтку в одному з віденських готелів сидів граф Станіслав Жевуський.
Перед ним лежав келих вина, але він навіть не торкався його.
Двері відчинилися.
У кімнату увійшов Северин Ковальський.
— Пане графе.
— Говори.
— Орловський знайшов архів.
Жевуський повільно підняв голову.
— Ти впевнений?
— Так. Він повернувся до маєтку разом із Марією. Вони провели кілька годин у старому архіві.
На обличчі графа з'явилася холодна усмішка.
— Отже, вони знайшли щось важливе.
— Що нам робити?
Жевуський підвівся.
— Тепер настав час діяти.
Він підійшов до шафи й дістав старий конверт.
На ньому було написано ім'я Софія Левицька.
— Якщо Андрій прочитає все до кінця, він дізнається, хто насправді стояв за тією пожежею.
Северин стривожено подивився на нього.
— І що тоді?
Жевуський холодно усміхнувся.
— Тоді наша родина втратить усе.
Він кинув конверт у камін.
Полум'я швидко охопило папір.
— А цього я не допущу.
---
У маєтку Андрій повернувся до кімнати з щоденником у руках.
Марія вже чекала його.
— Ти щось знайшов?
Андрій мовчки сів поруч.
— Так.
— Що?
Він дістав останній конверт зі скрині.
— Тут лист, який Владислав не встиг відправити Софії.
Марія обережно розгорнула його.
Перші рядки були звичайними.
А потім вона прочитала:
«Софіє, якщо завтра зі мною щось станеться, шукай правду не в Орловських. Шукай її в домі людини, яка називає себе нашим другом…»
Марія підняла очі.
— Тут немає імені.
Андрій поглянув на неї.
— Але тепер ми знаємо, де шукати.
Він притягнув дружину до себе.
— Я обіцяв тобі, що ніхто не розлучить нас.
— І я тобі вірю.
Вони обійнялися.
За вікном падав перший сніг, змішуючись із золотим листям.
Та десь далеко вже розпочалася гра, в якій їхнє кохання було лише першою ставкою.
І найстрашніше було те, що справжній ворог був набагато ближче, ніж вони могли уявити.
