Раді Вас бачити!

Глава 21. Той, хто повернувся з небуття

— Владислав живий?

Марія повторила ці слова майже пошепки.

Вона дивилася на незнайомця, але не могла повірити почутому.

Андрій тримав пістолет, не опускаючи його.

— Назвіть своє ім'я.

Чоловік посміхнувся.

— Моє ім'я вам нічого не скаже.

— Тоді доведіть, що не брешете.

— Розумно.

Він повільно підняв руки.

— Я не прийшов битися.

— Тоді хто ви?

— Мене звати Михайло Вербицький.

Софія здригнулася.

— Михайло…

Чоловік подивився на неї.

— Так. Той самий Михайло, який допоміг вам втекти тієї ночі.

Софія прикрила рот рукою.

— Я думала, ти загинув.

— Багато хто так думав.

Андрій не опускав зброї.

— Де Владислав?

Михайло подивився на нього.

— За кілька десятків верст від Львова.

— Він справді живий?

— Так.

— Чому всі двадцять три роки вважали його загиблим?

— Бо саме цього він хотів.

Марія здивовано вигукнула:

— Хотів?

— Після пожежі він зрозумів, що якщо повернеться, загинуть ті, хто йому дорогий.

Софія зробила крок уперед.

— Але я бачила полум'я. Я думала…

Її голос затремтів.

— Я думала, що він загинув.

Михайло сумно усміхнувся.

— Він ледве вижив.

Андрій опустив пістолет.

— Розкажіть усе.

— Не тут.

— Чому?

— Бо будинок більше не безпечний.

Михайло поглянув на вікно.

— За нами стежать.

Олена зблідла.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я бачив їх.

Марія підійшла до вікна.

На протилежному боці вулиці стояв темний екіпаж.

— Це вони?

— Так.

Андрій швидко підійшов до дверей.

— Скільки їх?

— Троє.

— Озброєні?

— Без сумніву.

Софія схопила Марію за руку.

— Нам потрібно йти.

— Куди? — запитала Олена.

— У безпечне місце.

Михайло похитав головою.

— Ні.

Він подивився на Андрія.

— Якщо вони побачать, що ви залишили будинок разом, почнуть переслідувати вас.

— Тоді що пропонуєте?

— Вийти через старий підземний хід.

Марія здивовано подивилася на матір.

— У нашому будинку є підземний хід?

Олена кивнула.

— Є.

— І ти ніколи не казала?

— Я думала, він давно замурований.

Михайло посміхнувся.

— Він відкривається.

---

Через кілька хвилин вони вже стояли біля кам'яної стіни в підвалі.

Олена відсунула стару шафу.

За нею були невеликі залізні двері.

Михайло дістав ключ.

— Владислав дав його мені багато років тому.

Двері відчинилися.

З темряви повіяло сирістю.

— Це веде під сусідню вулицю, — сказала Олена.

Андрій узяв лампу.

— Я піду першим.

— Ні, — заперечив Михайло. — Я знаю дорогу.

Він рушив уперед.

За ним пішов Андрій, потім Марія, Софія та Олена.

Коридор був вузьким.

Кам'яні стіни вкривала волога.

Марія міцно трималася за руку Андрія.

— Ти віриш йому? — прошепотіла вона.

— Не знаю.

— А я?

— Тобі я вірю.

Марія ледь усміхнулася.

— Це головне.

Раптом позаду пролунав глухий удар.

Михайло зупинився.

— Вони знайшли вхід.

Андрій обернувся.

— Як швидко?

— Швидше, ніж я очікував.

— Ми встигнемо?

— Якщо не будемо зупинятися.

Вони рушили далі.

Через кілька хвилин коридор закінчився старими дерев'яними дверима.

Михайло відчинив їх.

Вони вийшли у двір за кілька кварталів від будинку.

Там на них чекала карета.

— Сідайте.

Марія обернулася.

Десь далеко почувся кінський тупіт.

— Вони йдуть.

Андрій посадив Марію в карету, потім допоміг Софії та Олені.

Михайло сів поруч із кучером.

— Їдь!

Карета рушила.

---

Вони їхали майже годину.

Львів поступово залишався позаду.

Сніг став густішим.

Марія дивилася на Андрія.

— Якщо Владислав справді живий…

— Я знаю.

— Ти готовий його побачити?

Андрій задумався.

— Не знаю.

— Чому?

— Бо все життя я чув, що він загинув. Я виріс із цією історією.

Він подивився у вікно.

— А тепер виявляється, що мій батько живий.

Марія поклала голову йому на плече.

— Можливо, це шанс дізнатися, ким він був насправді.

— І чому залишив мене.

Софія тихо сказала:

— Він не залишав тебе.

Андрій подивився на неї.

— Ви знали?

— Я знала, що він хотів повернутися.

— Чому не повернувся?

Софія опустила очі.

— Бо отримав листа.

— Від кого?

— Від твого діда.

Андрій насупився.

— Що було в тому листі?

— Попередження.

— Про що?

— Що якщо Владислав повернеться до Львова, загинеш ти.

Андрій зблід.

— Я?

— Ти був дитиною.

— І він погодився зникнути через мене?

— Так.

Запала тиша.

Андрій відвернувся до вікна.

Марія обійняла його.

— Тепер ти знаєш, що він не забув про тебе.

Андрій тихо відповів:

— Але чому тоді він ніколи не намагався хоча б написати?

Софія гірко усміхнулася.

— Бо кожен його лист могли перехопити.

— А ти?

— Я була єдиною людиною, яка знала, де він.

— Чому ти мовчала?

— Бо він просив.

---

Незабаром карета зупинилася біля невеликого будинку серед засніженого лісу.

Михайло вийшов.

— Приїхали.

Андрій відчинив дверцята.

Навколо панувала тиша.

Лише вітер ворушив голі гілки дерев.

— Тут він?

Михайло кивнув.

— Так.

Марія вийшла слідом.

Вона відчула дивне хвилювання.

Наче за цими дверима чекала людина, яка могла змінити все.

Михайло постукав.

Ніхто не відповів.

Він постукав вдруге.

Двері повільно відчинилися.

На порозі стояв чоловік.

Сиве волосся.

Бліде обличчя.

Глибокий шрам біля скроні.

Але очі…

Софія побачила їх першою.

Вона завмерла.

— Владислав…

Чоловік також завмер.

Його погляд упав на Софію.

Він кілька секунд не міг вимовити слова.

— Софіє?

Жінка заплакала.

— Ти живий.

Владислав зробив крок уперед.

— Я думав, що ти…

— Я теж думала, що ти мертвий.

Вони стояли один навпроти одного, не наважуючись торкнутися.

Потім Софія кинулася до нього.

Владислав обійняв її.

— Пробач.

— За що?

— За всі ці роки.

— Я чекала.

Марія дивилася на них зі сльозами.

Андрій стояв нерухомо.

Владислав нарешті побачив його.

Його обличчя змінилося.

— Андрій?

Андрій не відповів.

Владислав дивився на нього, наче боявся навіть поворухнутися.

— Ти виріс.

Андрій зробив крок уперед.

— Ви мій батько?

Владислав заплющив очі.

— Так.

— Тоді чому ви залишили мене?

Чоловік опустив голову.

— Я не залишав тебе.

— Але я виріс без вас.

— Я знаю.

— Я думав, що ви мертві.

— Я хотів повернутися.

— Чому не повернулися?

Владислав подивився на нього.

— Бо кожного разу, коли я збирався це зробити, отримував нове попередження.

Андрій мовчав.

— Хто вас шантажував? — запитав він.

Владислав подивився на Михайла.

Потім на Софію.

— Людина, яка досі живе у Львові.

— Хто?

Владислав не відповів.

— Скажіть мені.

— Ти ще не готовий.

Андрій гірко усміхнувся.

— Після всього, що сталося, ви думаєте, що я не готовий?

Владислав підійшов до нього.

— Добре.

Він дістав із кишені маленький ключ.

— Тоді забери це.

Андрій подивився на ключ.

— Що він відкриває?

— Скриньку, яку я сховав двадцять три роки тому.

— Де?

Владислав відповів:

— У Львові.

Марія подивилася на нього.

— Де саме?

Владислав перевів погляд на неї.

— У будинку, де все почалося.

Андрій зрозумів.

— У будинку Левицьких?

Владислав кивнув.

— Але є одна проблема.

— Яка?

Він тихо сказав:

— Скринька вже не там.

Усі завмерли.

— Хтось знайшов її кілька днів тому.

— Хто? — запитав Андрій.

Владислав подивився на Софію.

— Людина з перснем чорного каменю.

Марія відчула холод.

Андрій стиснув ключ у долоні.

— Тоді ми повинні знайти його першими.

Владислав похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо тепер він знає, що я живий.

Він подивився у вікно.

На далекій дорозі з'явилося світло фар карети.

Владислав зблід.

— І він уже їде сюди.