Спочатку:
На сторінку книги
Глава 18. Правда перед світанком
— Відчиніть, Орловський. Нам давно час поговорити.
Голос Станіслава Жевуського лунав із-за дверей спокійно, майже ввічливо. Та саме ця спокійна інтонація змусила Марію ще сильніше стиснути руку Андрія.
Софія сиділа біля каміна, бліда й нерухома.
— Він знайшов мене, — прошепотіла вона. — Я стільки років боялася цього дня.
Андрій підійшов до дверей.
— Залишайтеся тут.
— Ні, — тихо сказала Марія. — Я не хочу, щоб ти зустрічався з ним сам.
Андрій поглянув на дружину.
— Маріє, якщо він прийшов через минуле, я не знаю, на що він здатний.
— Тим більше я залишуся поруч.
Їхні погляди зустрілися.
Андрій зрозумів, що переконати її неможливо.
Він відчинив двері.
На порозі стояв граф Станіслав Жевуський. На його плечах лежав темний плащ, а в руці він тримав капелюха. Сніг танув на його чорному волоссі.
Він спочатку подивився на Андрія, потім перевів погляд на Марію.
— Отже, ви справді одружилися.
— Так, — відповів Андрій. — І тепер вона моя дружина.
Жевуський ледь усміхнувся.
— Ви завжди були надто сміливим, Орловський.
— А ви завжди приходили надто пізно.
Посмішка зникла з обличчя графа.
— Я прийшов не сваритися.
— Тоді навіщо?
Жевуський зробив крок усередину.
— Щоб зупинити вас.
Марія виступила вперед.
— Зупинити від чого?
Станіслав подивився на неї.
— Від пошуків правди.
— Правда вам так сильно заважає?
— Ви не розумієте, про що говорите, панно Левицька.
— Я вже не панна, — спокійно відповіла Марія. — Я графиня Орловська.
На обличчі Жевуського промайнула тінь роздратування.
— Тим гірше.
Андрій зробив крок між ними.
— Обережніше.
Станіслав глянув на нього.
— Ви знайшли Софію.
У кімнаті запала тиша.
Марія повернула голову до Софії.
Та сиділа нерухомо.
— Так, — відповів Андрій. — Знайшли.
— Тоді ви вже знаєте занадто багато.
— Можливо, саме тому ви тут.
Жевуський повільно зняв рукавички.
— Ви думаєте, що мій батько був чудовиськом?
— Я думаю, що він був причетний до пожежі.
— А якщо я скажу, що ви помиляєтеся?
Андрій дістав із кишені стару фотографію.
— Тоді поясніть це.
Він поклав її на стіл.
Станіслав подивився на зображення трьох чоловіків.
Його обличчя змінилося.
— Де ви це взяли?
— У будинку Домбровського.
— Ви не мали права…
— На цій фотографії ваш батько, Владислав Орловський і Ян Домбровський.
Жевуський довго мовчав.
— Так.
— Отже, ви знали про це?
— Я знав лише те, що розповідав мені батько.
— Що саме?
Станіслав відвів погляд.
— Що Владислав був його другом.
Софія раптом засміялася.
Це був короткий, гіркий сміх.
— Другом?
Усі обернулися до неї.
Софія підвелася.
— Ваш батько ніколи не був другом Владиславу.
Жевуський зблід.
— Софіє…
— Не називайте мене так, ніби ми давні знайомі.
Вона підійшла до нього.
— Я пам'ятаю ту ніч краще за будь-кого.
Марія відчула, як по спині пробіг холод.
— Розкажіть нам, — попросила вона.
Софія подивилася на неї.
— Твоя мати хотіла, щоб ти ніколи цього не знала.
— Але я вже знаю достатньо, щоб зрозуміти: вона приховувала від мене правду.
— Вона хотіла тебе захистити.
— Від кого?
Софія перевела погляд на Жевуського.
— Від людей, які не зупиняються навіть через двадцять років.
Граф різко промовив:
— Досить.
— Ні! — вперше голос Софії пролунав твердо. — Досить було мовчати.
Вона підійшла до старої шафи й дістала з неї невелику дерев'яну коробку.
— Тієї ночі Владислав домовився зустрітися з Яном Домбровським. Він мав передати йому документи, які доводили, що землю Левицьких незаконно забрали.
Марія слухала, затамувавши подих.
— Але перед зустріччю до маєтку приїхав ваш дід, Андрію.
Андрій нахмурився.
— Що він хотів?
— Він вимагав від Владислава віддати документи.
— Чому?
Софія опустила очі.
— Бо ці документи могли знищити не лише репутацію Орловських. Вони могли викрити змову кількох впливових родин.
Марія прошепотіла:
— А Жевуські?
Софія кивнула.
— Так.
Станіслав заплющив очі.
— Мій батько не влаштовував пожежу.
Софія подивилася на нього.
— Я цього не сказала.
— Але ви це думаєте.
— Я бачила, хто прийшов тієї ночі.
Андрій завмер.
— Хто?
Софія відкрила коробку.
Всередині лежав старий кишеньковий годинник.
На кришці був герб.
Андрій одразу його впізнав.
— Це герб моєї родини.
— Так.
— Звідки він у вас?
— Я знайшла його біля будинку після пожежі.
Станіслав зробив крок уперед.
— Тоді все зрозуміло.
Андрій різко повернувся до нього.
— Що саме?
— Ваш дід був там.
— Я знаю.
— Але він був не один.
Жевуський дістав із внутрішньої кишені старий папір.
— Мій батько залишив мені листа перед смертю.
Він поклав його на стіл.
Андрій розгорнув документ.
Почерк був старий, нерівний.
«Я не зміг зупинити його. Коли зрозумів, що він задумав, було вже пізно. Владислав хотів сказати правду, а Софія мала стати свідком. Я боявся за свою сім'ю і тому мовчав. Але мовчання зробило мене співучасником.»
Андрій перечитав рядки двічі.
— «Я не зміг зупинити його»… Кого?
Станіслав мовчав.
Софія підійшла до вікна.
— Тепер я скажу.
Вона повернулася.
— Пожежу влаштував не ваш дід. І не мій батько.
Андрій завмер.
— Тоді хто?
Софія повільно вимовила:
— Ян Домбровський.
Марія здивовано подивилася на неї.
— Але ж ви казали, що він хотів допомогти Владиславу.
— Спочатку хотів.
Софія стиснула губи.
— Владислав довіряв йому. Саме тому Домбровський знав, де зберігалися документи. Він вирішив забрати їх і знищити докази.
Андрій похитав головою.
— Але навіщо йому було вбивати Владислава?
— Тому що Владислав побачив його.
Запала важка тиша.
— Я була там, — продовжила Софія. — Я бачила, як вони сперечалися. Владислав зрозумів, що його зрадили.
— А ви?
— Я втекла.
На очах жінки з'явилися сльози.
— Владислав сказав мені бігти. Я почула шум, потім побачила полум'я.
Марія тихо заплакала.
— Ви думали, що він загинув?
— Так.
— А чому всі вважали, що загинули ви?
Софія довго мовчала.
— Тому що Домбровський сказав усім, що я загинула.
Андрій стиснув кулаки.
— Він хотів, щоб ніхто не знав, що ви вижили.
— Так.
Станіслав опустив голову.
— Тоді мій батько знав правду.
Софія подивилася на нього.
— Знав частину.
— Чому він мовчав?
— Бо боявся.
Жевуський важко сів у крісло.
Вперше за весь час він виглядав не як холодний аристократ, а як людина, яка раптом дізналася страшну правду про власну родину.
— Отже, всі ці роки я переслідував не тих людей.
Андрій подивився на нього.
— Ти переслідував мене через Марію.
— Я вважав, що вона повинна була стати моєю дружиною.
Марія твердо відповіла:
— Я ніколи цього не хотіла.
Жевуський подивився на неї.
В його очах промайнула втома.
— Тепер я це розумію.
Андрій підійшов до Марії й узяв її за руку.
— Вона моя дружина. І більше ніхто не має права вирішувати її долю.
Станіслав підвівся.
— Я прийшов забрати правду.
Він дістав із кишені ще один конверт.
— Це останній лист мого батька. Я думав знищити його.
— Чому не зробили цього? — запитала Марія.
— Бо сьогодні вперше зрозумів, що минуле вже зруйнувало достатньо життів.
Він простягнув конверт Андрію.
— Візьміть.
Андрій не поспішав його брати.
— Чому я повинен вам довіряти?
— Не повинні.
Станіслав поклав конверт на стіл.
— Але тепер вибір за вами.
Він попрямував до дверей.
Перед виходом зупинився.
— Орловський.
Андрій подивився на нього.
— Що?
— Бережіть її.
Він поглянув на Марію.
— Якщо Домбровський мав спільників, вони можуть дізнатися, що Софія жива.
Андрій насторожився.
— Ви думаєте, небезпека ще не минула?
— Я впевнений.
Жевуський вийшов.
Двері зачинилися.
---
Марія ще кілька хвилин стояла нерухомо.
Потім підійшла до Софії.
— Чому ви не повернулися до Львова?
Софія взяла її за руку.
— Бо мені погрожували.
— Хто?
— Домбровський.
— Але він помер.
— Так.
Софія подивилася у вікно.
— Проте перед смертю він залишив мені послання.
Андрій насторожився.
— Яке?
Софія повільно вимовила:
— «Якщо правда колись вийде назовні, шукай людину з перснем чорного каменю».
Марія здригнулася.
— Перснем?
Андрій подивився на неї.
— Ти щось згадала?
— Чоловік у чорному капелюсі…
Вона згадала події останніх тижнів.
— Я бачила такого чоловіка ще у Львові. Він стежив за нами.
Андрій різко підійшов до вікна.
— І я його бачив біля маєтку.
Софія зблідла.
— Тоді він знає, що я жива.
Усі троє замовкли.
За вікном почав падати густий сніг.
Раптом на подвір'ї почувся кінський тупіт.
Андрій підійшов до вікна.
Біля воріт стояв незнайомий екіпаж.
Чоловік у чорному капелюсі повільно вийшов із нього.
На його руці блиснув перстень із чорним каменем.
Андрій повернувся до Марії.
— Він прийшов.
Софія зблідла.
— Тоді нам потрібно їхати.
— Куди?
Вона подивилася на Марію.
— До Львова.
— Навіщо?
Софія міцно стиснула її руку.
— Бо справжня відповідь на всі наші питання знаходиться там, де все почалося.
Вона зробила паузу.
— У будинку Левицьких.
Марія відчула холод.
— Що там?
Софія прошепотіла:
— Те, що я залишила твоїй матері в ніч перед пожежею.
Андрій узяв Марію за руку.
За вікном незнайомець підняв голову.
Їхні погляди зустрілися крізь скло.
І Марія зрозуміла: їхня втеча до Австрії закінчилася.
Тепер їм доведеться повернутися туди, звідки почалася вся ця історія.
До Львова.
До її матері.
До таємниці, яку приховували понад двадцять років.
