Глава 4. Осінній чай

Бал тривав уже кілька годин, але для Марії час ніби зупинився після першого вальсу з Андрієм Орловським. Вона стояла біля високого вікна бальної зали, намагаючись заспокоїти серце, яке вперто билося швидше щоразу, коли її погляд випадково знаходив його серед гостей.

За шибками тихо шелестів дощ. Краплі ковзали склом, а ліхтарі на вулиці розмивалися золотими відблисками.

— Панно Маріє, ви ховаєтеся від танців? — почувся знайомий голос.

Вона обернулася. Андрій стояв зовсім поруч, тримаючи в руках дві порцелянові чашки.

— Мені здалося, що після вальсу вам варто трохи відпочити, — усміхнувся він. — Це чай із яблуками, корицею та медом. Його подають лише восени.

Марія взяла чашку, і теплий аромат одразу огорнув її — солодкуватий запах стиглих яблук, пряної кориці та липового меду.

— Ніколи не куштувала такого чаю на балах, — зізналася вона.

— У Відні я звик до вишуканих напоїв, але львівська осінь смакує саме так, — тихо відповів Андрій. — Теплом, яке хочеться запам'ятати.

Вони відійшли до невеликої галереї, де було значно тихіше. Звідси відкривався краєвид на освітлений сад палацу. Осіннє листя блищало від дощу, а холодне повітря змішувалося з ароматом чаю.

— Ви справді навчалися у Відні? — запитала Марія, обережно сьорбнувши напій.

— Так. Батько мріяв, щоб я залишився там назавжди. Але, як бачите, доля повернула мене до Львова.

— І ви не шкодуєте?

Андрій подивився на неї так уважно, що Марія відчула, як у грудях розливається дивне тепло.

— Після сьогоднішнього вечора — ні.

Вона опустила очі до чашки, приховуючи збентежену усмішку.

Десь у залі знову заграв оркестр, але тут, у напівтемній галереї, світ здавався зовсім іншим — тихішим, щирішим і небезпечно близьким.

— Маріє, — уперше назвав він її без офіційного «панно», — чи вірите ви, що деякі зустрічі не бувають випадковими?

Вона повільно підняла погляд.

— Не знаю... Але мені хочеться в це повірити.

На мить між ними запанувала тиша. Лише дощ тихо стукав по мармуровому підвіконню.

Андрій обережно простягнув руку й забрав із її рукава маленький золотий листок, який заніс вітер із відчиненого вікна.

— Осінь залишає свої знаки, — прошепотів він.

Марія затамувала подих. Його пальці ледь торкнулися її руки, і цей короткий дотик виявився хвилюючішим за будь-який танець.

Та раптом із боку бальної зали почулися кроки.

— Маріє! — пролунав схвильований голос пані Олени. — Ось ти де.

Марія швидко відступила на крок.

Мати зупинилася, помітивши Андрія, і чемно вклонилася, хоча в її погляді промайнула настороженість.

— Графе Орловський. Не знала, що ви вже знайомі з моєю донькою.

— Для мене це велика честь, пані Левицька, — спокійно відповів він.

Пані Олена підійшла ближче до Марії й тихо мовила:

— Граф Жевуський шукає тебе вже пів години. Не варто змушувати його чекати.

Марія відчула, як щойно народжене тепло змінилося тривогою.

Вона ще раз глянула на Андрія.

У його очах було щось більше, ніж проста ввічливість. Наче він уже знав: ця осіння ніч стане лише початком історії, яка змінить їхні долі назавжди.