Спочатку:
На сторінку книги
Глава 22. Тінь над зимовим лісом
Світло екіпажа наближалося. Воно ковзало між голими деревами, то зникаючи за поворотом, то знову виринаючи з темряви.
Владислав підійшов до вікна.
— У нас мало часу.
Михайло вже стояв біля дверей.
— Я виведу коней.
— Ні, — заперечив Владислав. — Якщо вони стежать за дорогою, першою буде саме стайня.
— Тоді через ліс.
Софія подивилася на Андрія.
— Нам потрібно йти.
Андрій не ворухнувся.
Він усе ще дивився на батька.
— Я нікуди не піду, поки ви не скажете правду.
— Андрію…
— Двадцять три роки, — перебив він. — Двадцять три роки я жив із думкою, що мій батько загинув. А тепер ви стоїте переді мною й знову говорите, що ми повинні тікати.
Владислав підійшов ближче.
— Я розумію твій гнів.
— Ні. Ви не розумієте.
— Розумію.
— Тоді скажіть, чому ви не повернулися.
Владислав довго дивився на сина.
— Бо я боявся, що через мене ти загинеш.
Андрій мовчав.
— Після пожежі я вижив випадково, — продовжив Владислав. — Мене знайшли далеко від маєтку. Я був поранений і майже не пам'ятав, що сталося.
— Хто вас знайшов?
— Михайло.
Андрій подивився на нього.
— Він урятував мені життя.
Михайло кивнув.
— А потім ми дізналися, що всі вважають мене мертвим.
— І ви вирішили залишитися мертвим?
— Я вирішив залишитися живим для тебе.
Андрій стиснув кулаки.
— Це звучить красиво. Але я був дитиною. Мені потрібен був батько.
Владислав опустив голову.
— Я знаю.
Його голос став тихим.
— І це найбільший мій гріх.
Марія підійшла до Андрія.
— Ми ще маємо час.
Андрій подивився на неї.
Вона ніжно стиснула його руку.
— Спочатку треба вижити.
Він кивнув.
— Добре.
Владислав узяв зі столу стару лампу.
— За будинком є стежка. Вона веде до річки. Там на нас чекатиме Михайло.
— А ви?
— Я піду з вами.
— Але ж вони шукають вас.
— Саме тому я повинен піти.
---
Вони вийшли через задні двері.
Сніг уже вкрив землю товстим шаром.
Михайло рушив першим.
За ним ішла Софія, потім Олена й Марія.
Андрій залишився поруч із батьком.
Кілька хвилин вони мовчали.
Нарешті Андрій запитав:
— Ви знали, що мати Марії зберегла документи?
— Так.
— Чому не забрали їх раніше?
— Бо не хотів повертатися до Львова.
— Через страх?
— Через людей.
— Кого саме?
Владислав зупинився.
— Того, хто керував усім.
— Домбровського?
— Ні.
Андрій нахмурився.
— Хто тоді?
Владислав подивився в темний ліс.
— Домбровський був лише одним із виконавців.
— А Жевуський?
— Його батько знав частину правди. Але не всю.
— Тоді хто головний?
Владислав тихо сказав:
— Людина, яку я колись називав братом.
Андрій завмер.
— У вас був брат?
— Не рідний.
Владислав продовжив іти.
— Ми разом навчалися. Разом служили. Разом мріяли змінити життя своїх родин.
— І він вас зрадив?
— Не одразу.
— Що змінилося?
— Гроші.
Андрій похитав головою.
— Хто це?
Владислав не відповів.
Раптом попереду пролунав свист.
Михайло підняв руку.
Усі зупинилися.
— Що? — пошепки запитала Марія.
— Тихо.
Михайло присів і торкнувся снігу.
— Тут хтось був.
Владислав подивився навколо.
— Вони вже близько.
Здалеку почувся тупіт коней.
— Швидше, — наказав Михайло.
Вони рушили до річки.
---
За кілька хвилин вони побачили невелику дерев'яну хатину.
Біля неї стояли двоє коней.
Михайло відкрив двері.
— Усередину.
Усі зайшли.
Андрій допоміг Марії зняти пальто.
Вона тремтіла від холоду.
— Ти в порядку?
— Так.
Він узяв її руки у свої.
— Вони холодні.
— Я боюся не холоду.
Андрій подивився їй у вічі.
— Я теж.
Він притягнув її до себе.
— Але я не дозволю їм тебе забрати.
Марія поклала голову йому на груди.
— Я знаю.
Поруч Софія дивилася на них.
На її обличчі з'явилася сумна усмішка.
— Ви дуже схожі на мене та Владислава.
Марія підняла очі.
— Ви його кохали?
Софія подивилася на Владислава.
— Я ніколи не переставала.
Владислав відповів їй поглядом.
— Я теж.
Олена тихо сказала:
— Тоді, можливо, тепер вам нарешті не доведеться тікати одне від одного.
Софія усміхнулася крізь сльози.
Але раптом надворі пролунав постріл.
Усі здригнулися.
Михайло загасив лампу.
— Вони знайшли нас.
---
Тиша стала майже нестерпною.
За стінами хатини чулося тупотіння коней.
Потім голос:
— Владиславе!
Чоловік завмер.
Марія впізнала голос.
— Це він?
Владислав кивнув.
— Так.
— Хто?
— Той, хто стояв за всім.
Андрій стиснув зброю.
— Виходьте! — пролунало надворі.
Владислав підійшов до дверей.
— Залишайтеся тут.
Андрій схопив його за руку.
— Ні.
— Андрію.
— Я більше не дозволю вам зникати.
Владислав подивився на сина.
В його очах з'явився біль.
— Ти не знаєш, з ким маєш справу.
— Тоді настав час дізнатися.
Двері раптом затремтіли від удару.
Софія скрикнула.
Михайло підійшов до іншого виходу.
— Є задні двері.
Владислав кивнув.
— Тоді йдемо.
Вони вибігли з хатини.
---
Ліс поглинув їх.
Сніг сипався з неба, а гілки били по обличчю.
Позаду лунали крики.
Марія бігла поруч з Андрієм.
— Я більше не відчуваю ніг.
— Ще трохи.
— Андрію!
Він підтримав її.
— Я тут.
Попереду Михайло раптом зупинився.
— Сюди!
Вони спустилися до річки.
На березі стояв човен.
— Він витримає всіх? — запитала Олена.
— Повинен.
Михайло допоміг жінкам сісти.
Владислав залишився на березі.
— Я піду останнім.
Андрій схопив його за плече.
— Ні.
— Сину…
— Я не втрачу вас вдруге.
Владислав подивився на нього.
Вперше за багато років Андрій побачив у його очах сльози.
— Пробач мені.
— У нас ще буде час поговорити.
Владислав кивнув.
Вони сіли в човен.
Михайло відштовхнув його від берега.
Коли човен уже відійшов на кілька метрів, у лісі з'явилися вершники.
Чоловік у чорному капелюсі зупинився на березі.
Він не стріляв.
Лише дивився їм услід.
А потім підняв руку.
На пальці блиснув чорний камінь.
---
Через кілька годин вони дісталися маленького будинку на іншому березі.
Там Владислав нарешті дозволив собі відпочити.
Марія принесла йому воду.
— Дякую.
— Ви справді мій свекор.
Владислав усміхнувся.
— Схоже, так.
— Я стільки про вас чула.
— І багато з того було неправдою.
Марія сіла навпроти.
— Я хочу запитати про одну річ.
— Питай.
— Чому Домбровський вирішив забрати документи?
— Бо він думав, що вони принесуть йому владу.
— А що було в документах?
Владислав подивився на Андрія.
— Докази того, що кілька родин роками привласнювали землі, підробляли заповіти та змушували людей відмовлятися від спадщини.
Марія зблідла.
— Нашої родини це стосувалося?
— Так.
Олена опустила очі.
— Я знала лише частину.
Марія повернулася до неї.
— А що саме?
Олена важко зітхнула.
— Твій дід не був невинним.
Андрій мовчав.
— Але він намагався виправити свої помилки, — продовжила Олена.
— І не встиг?
— Не встиг.
Владислав дістав зі своєї кишені невеликий аркуш.
— Ось чому я повернувся.
Він поклав його на стіл.
Андрій прочитав.
— Що це?
— Список.
— Чиїх імен?
— Людей, які знали правду.
Марія нахилилася ближче.
Серед знайомих прізвищ вона побачила ще одне.
Її очі розширилися.
— Ні…
Андрій подивився на неї.
— Що?
Марія показала на останній рядок.
Там було написано:
«Олена Левицька — остання хранителька таємниці.»
Олена зблідла.
Софія підійшла до неї.
— Ти не розповіла їм?
— Я хотіла захистити Марію.
— Від кого?
Олена заплакала.
— Від її батька.
Андрій різко підвів голову.
— Що?
Марія не могла повірити власним вухам.
— Мій батько теж був причетний?
Олена мовчала.
Владислав повільно встав.
— Олено, тепер уже немає сенсу мовчати.
Жінка витерла сльози.
— Твій батько, Маріє, не був головним злочинцем.
— Тоді ким?
Олена подивилася на доньку.
— Він був людиною, яка знала ім'я того, хто наказав убити Владислава.
Усі завмерли.
— І хто це? — запитав Андрій.
Олена прошепотіла:
— Граф Станіслав Жевуський.
Марія похитала головою.
— Ні…
Софія заперечливо сказала:
— Це неможливо.
Олена подивилася на неї.
— Я теж так думала.
— Тоді чому?
Олена дістала зі старої скриньки фотографію.
На ній були двоє молодих чоловіків.
Владислав і Станіслав.
А поруч стояв ще один.
Марія вдивилася в обличчя.
Вона знала цю людину.
— Це…
Андрій нахилився ближче.
— Хто він?
Марія прошепотіла:
— Мій батько.
Владислав зблід.
Софія закрила очі.
А за вікном далеко, майже нечутно, пролунав дзвін.
Ніхто ще не знав, що тієї ночі у Львові граф Станіслав Жевуський отримав листа.
У ньому було лише одне речення:
«Вони знають про твого батька.»
А нижче — знак чорного каменю.
